Пісня про Карпа Окипняка

Євген Гуцало

Карпо Окипняк слухав і світив тихою ясою одцвілого погляду.

— Діти не забувають? Онуки пишуть? Бо тепер усякі діти, всякі онуки, але у вас, Карпе Ивановичу, слухняні, кожному б таких.

— Усім понаписував, скоро поприїжджають, — зрештою обізвався Окипняк.

— Усі поприїжджають? — запитав голова сільради.

— Якщо робота не втримає.

— Ага, ага, — згідливо мовив голова сільради, хоча й не все втямив.

— Я по ділу до тебе.

— Авжеж, — згодився голова сільради, якось одразу втративши свою награну балакучість.

— Раніше не казав, а тепер мушу признатись, пора. Тримав за душею, а таки мушу сказати, бо ти власть.

— Так, так, — проказав голова сільради, внутрішньо насторожуючись, але знаку не подаючи.

— Пам’ятаєш, у війну поліцай був такий у селі, Платон Чорний...

Голова сільради звів на Карпа Окипняка свої гострі циганські очі, згадував — і не згадав.

— Той, що його в глиняниках знайшли вбитого.

— Пам’ятаю, — мовив голова сільради, котрий, звісно, не так Платона Чорного пам’ятав, як багато балачок про його смерть, що точились у селі і зразу після війни, й пізніше. Та й чи міг він так добре того Платона Чорного пам’ятати, коли в окупацію не був у селі, воював.

— Я вбив Платона, — сказав старий. — Заступом убив. Я глину пішов брати, вже ввечері, смеркало. Аж, бачу, він у глиняниках, до мене йде. А давно вже чіплявся за синів, що в армії, проходу не давав. І тут — до мене... Я й заступом його, так і ліг...

Голова сільради звівся за столом.

— А чого ж раніше не признавались? — запитав.

— Не признавався, — згодився Карпо Окипняк.

— Чом не признавалися? Стільки років минуло! За цей час могли й сказати.

— Мовчав, — зітхнув Карпо Окипняк.

— Але чому? — в запалі дивувався голова сільради. — Це ж геройство! Ворога вбили! Карпе Йвановичу, та ви що? Уже б і медаль якусь мали.

— А нащо мені медаль?

— Як нащо? Дали б за геройство!

— Не хочу я медалі.

— Та чому ж не признавались? — насідав голова сільради.

— Так... — непевно мовив. — Дітей у нього троє було.

— А що діти? Діти за батьків не відповідають. Хіба їх переслідували, чи що? Повиростали, в колгоспі роблять, як усі люди.

— Однаково дітей було жалко.

Голова сільради супив чоло — поліцая порішив, а признаватись не признавався, чомусь дітей шкодував. Та інші зі своїм геройством носяться, як із писаною торбою, дехто має заслуг на пучку, а хвалиться...

— А тепер чому надумали, Карпе Йвановичу, признатись?

— Пора вже збиратись мені...

— Куди збиратись?

— Чи до чорта, чи до бога, а збиратись.

Голова сільради нарешті зрозумів. А зрозумівши, оторопів, потупішав на обличчі, нижня губа відвисла й затремтіла.

— Та що з вами? — тільки й проказав. — Хто ж тепер, при колгоспному ладі, збирається, га? То колись були забобони, а тепер ніяких забобонів нема, звільнились.

Карпо Окипняк неквапливо звівся на довгих ногах. Голова сільради спитав поспішно:

— За тим приходили, щоб поставити до відома?

— Мусив очистити совість, — обізвався старий і почвалав до дверей.

Голова сільради, зоставшись сам, наче зовсім здурів. Привиділось, причулось, примарилось? Але ж ні, ось так зайшов, ось тут сидів. Та чи є такі люди в наш час? І сам собі подумки став говорити про час — і телефон, і радіо, і телевізор, і атом, і ракети літають, і електроніка, і ще всяка хороба, про яку чув, але зараз не згадає... Чи можуть такі люди бути, як їхній Карпо Окипняк? Всеньке своє життя мовчав за вбитого поліцая, за Платона Чорного. Порішити не побоявся, а признався тільки тепер. Коли? Коли відчув, що вже недовго лишилось. А хіба можна відчути, вгадати? Де ж це видано, щоб простий дід міг передбачити, вгадати, щоб почав готуватись до своєї кончини? І це не десь, а в їхньому селі, на території сільради, де він головою! Забобони, темрява, чортовиння, вижив із розуму, не інакше, — і сохрани та помилуй, коли про цю оказію довідаються. Тоді не обібратиея сорому, виставлять на таке посміховисько, що печеними раками навряд чи й відбудешся... Бач, прийшов прощатися із самим головою сільради!.. Але ж поліцая вбив, герой, хіба це можна замовчати?..

І, остаточно заплутавшись, розгублений, приклав вогку долоню до гарячого лоба...

А дорога в той день ще водила Карпа Окипняка, та недовго, — стали ноги чужі, неслухняні, мусив повертатись додому.

Сиділи з Мотрею під розквітлою вишнею, зрідка білі пелюстинки цвіту сіялись донизу — на Карпову голову падали, на Мотрині плечі, на теплу розсохлу лаву.

— Ходив до Гафії Колотухи, — сказав.

Очі в Мотрі були сухі, як оті волошки, що всю зиму по хатах стримлять із-за рушників, із-за карток.

— Яків Побігай казав, що біля Махтея Нестеровича покладе. Гроші заплатив, а ти, Мотре, доплатиш, так надійніше.

Губи в Мотрі були чорні й тоненькі, як двоє стебел пирію, що, вивернутий плугом, потемнів од чорноземлі. І зараз дві пиріїнки не здригнулись, не війнуло з-поміж них диханням-словом.

— І в сільраду ходив до голови, признався за Платона, правду сказав...

Наче прокинувшись, Мотря запитала:

— За якого Платона правду сказав?

— За Чорного Платона... То я, Мотре, вбив його в глиняниках заступом.

Співала вишня над ними — бджолами, дзвінкою мурашвою; пелюстинки цвіту зрідка крапали-цяпали донизу; й дурманно-паморочливо пахло медом.

— Я зразу тоді здогадалась, — мовила Мотря. — Тільки не казала тобі, що здогадалась.

Карпо Окипняк не здивувався, лише охляло зігнув плечі — ближче до костура, на якому чіпко лежали дві кощаві, жилаві руки.

— Не завинив ні перед ким, — сказав. — Тільки шкода за телицю... Телиця колись у батька була, Домахою звалась, дуже вредна. Така вредна, що завжди їй дрючка на мотузку підв’язували, щоб дрючок по ногах бив, як біжить. А не помагав однаково, тільки й чатувала шкоду... Заскочила в горох, а той горох був куркульський, Панаса Гладченка, й ну гасати! Вижену з одного краю, а вона вже летить із другого краю... То потім оддубасив пужалном, аж басамагами здухи взялись. І досі шкода телиці, а горох куркульський був, страшно...

Розказав — і вмовк, тільки молода вишня співала над ними по-весняному.

— Не зможу я без тебе, Карпе, — сказала Мотря. — Чує моє серце.

Він знав, що Мотря каже правду.

— Ой, не зможу, — повторила. Не заголосила, не схлипнула, а тихо так видихнула з грудей. — Куди ж мені без тебе самій, коли всеньке життя разом і разом? За тобою піду, не зачекаєшся довго...

Сиділи на лаві під розквітлою вишнею, говорили неквапливо. Й по-хазяйському заклопотані були, такі, як завше, коли гомоніли, доходячи спільної згоди, коли сімейну раду радили.

Й гарно було у світі — зеленіла кожна рослинка, цвіла кожна квіточка, співало птаство, небо простерло підсинені полотна; зозуля озвалася з лугу, довго кувала, аж поки їй відповіла друга...