Сусідка через дорогу

Євген Гуцало

Зойка (звана в селі «сойкою» за вдачу перелітати по-сойчиному від одного обійстя до другого й по-сойчиному крикливо розповідати жіноцтву про останні сільські билиці та небилиці) добре запам’ятала той день! Добре запам’ятала той день, коли її сусід через дорогу Антон Вирвидуб копав новий погріб. Мовляв, старий уже замалий, земляні стіни обсуваються, стеля й через погрібник протікає, коли врепіжить обложний дощ. А от у новому погребі стіни викладе цеглою, погрібник також вимурує з цегли, сходи намостить із цементних плит, проведе електрику і вкрутить лампочки, щоб гульомах не набивати в темряві, — та в давнину, за кріпаччини, й поміщик не мав такої світлиці для себе, як він матиме темницю для мишей, ха-ха-ха, коли, звісно, якійсь проворній миші вдасться прослизнути в муровану темницю!

Копав далі від воріт і ближче до хліва, якраз неподалік дебелої черешні, всохлої наполовину: й тієї весни трохи гілля молоком снігового цвіту іскрилось, а решта сірими штурпаками сіріла. «Ну ірод, — незлостиво думалося «сойці», — не пошкодував черешні! Це ж тепер безпремінно всохне дотла, бо й останній живий корінець обітне заступом. Уже й забулось іроду, як ми колись дітьми паслись на черешні, ласували спілими й недоспілими, співали поміж ягід, а так, не в голові іроду...»

Вигарбав заступом землі — якраз собі до пояса, виглядає з ями, як напівзакопаний у могилу. А потім чи згорбився так, чи навколішки опустився, а тільки не видно Антона Вирвидуба з сирої ями, лиш заступ залізний вичовганий засріблиться вгорі, лиш порскою хмаркою викинута земля злетить. Ну, поки Зойка звинулась разів зо два від криниці на город (капусту на грядці поливала, бо вдався спекотливий місяць), то час на місці не стояв, як п’яниця біля плоту, за цей час у дворі в Антона Вирвидуба й учитель уродився, хоч його там не сіяли. Учитель зігнувся над ямою навкарачки, а в ямі білів голим тілом до пояса роздягнений хазяїн, щось там розглядали, передаючи з рук одне одному. А де й коли видано, щоб зібралось двоє, а до них Зойка-сойка не прилетіла?

То із своєї криниці брала воду, а тут за порожне відро — й до сусідів.

— Щось вода в моїй криниці закаламутилась. Грядку полити — годиться, а вже юшку з рибою варити — у вас черпну.

А сама з порожнім відром не до криниці прийшла, а до недокопаної ями під погріб.

— Ну й нюх у тебе, Зойко, — вишкірив зуби сусід. — Ще й не знайшли нічого, а ти вже тут.

Говорив Антон Вирвидуб голосно, мовби дзвонив у дзвін, мовби з його грудей котились густі малинові луни, й через вулицю чулось, як розмовляв зі своєю жінкою Тетяною: «Двічі засилював свині дрота, а вона свиня свинею, просить третього!» Або: «Сон снився чудний! Ти снилась, Тетяно. Прокинувся, лапнув рукою, а ти під боком лежиш, тепленька, як печений буряк із печі, хай тобі добро!»

Зойка-сойка очам не вірила: учитель тримав пригірщ грошей у білих учительських долонях, а сусід нагріб пригірщ таких самих грошей у чорні шоферські долоні.

— Лопатою... горнеш... гроші? — перехопило подих сусідці.

— Горну лопатою, — згодився Антон, — та тільки не до себе, а від себе.

Й щедро так сипнув оті гроші в підставлені Зойчині руки, а сипнувши, і засміявся проворно, мовби дрібні дзвоники закалатали, сіючи вихори малинових лун.

Зойка втелющилась очима в монети, наче в коров’ячий кізяк улипла, ніяк відлипнути не годна, а потім візьми — й понюхай!

— Гроші не пахнуть, як казав один вельми меткий на розум римський імператор! — лукаво мовив учитель, видать, такий самий меткий на розум, як і той римський імператор.

— Як же тепер ти... з такими грішми? — не могла спромогтись на слово ошелешена Зойка-сойка.

— Не пропаду! — гуркнув дзвонами в голосі Антон Вирвидуб.

— З такими грішми тепер і справді не пропадеш, — згодився їхній вельми мудрий учитель. — То колись із горням таких грошей пропадали ні за цапову душу.

Розчереплене чорної глини горня лежало нахильці в ямі, а в горняті й побіля нього на жовтій глині розсипались кружальця монет. Учитель протяжливо-гумовим голосом бубонів про те, що колись оці римські та візантійські гроші й мали цінність, можна було купити і грунт, і воликів, і заморські шовки та заморські трунки, тому-то хтось і зібрав цей скарб — чи для себе, чи для своїх дітей. Та коли закопували ці гроші, гай-гай! Цей скарб тепер уже не скарб, не купиш за знахідку й чорну хлібину, а тому-то, Антоне, здавай до музею, як усі тепер здають свої знахідки до місцевих краєзнавчих музеїв. Тепер такий народ пішов, що надибає в землі чи в якому старому муруванні срібний скарб — здає державі, золотий скарб — так само здає державі, маючи добру винагороду. А що вже казати про оцей зчорнілий від довгого лежання в землі метал, який і не срібло, й не золото, а, можливо, сплав міді, олова, заліза. Авжеж, і за таку знахідку матимеш винагороду, нумізмати оцінять по справедливості.