Сусідка через дорогу

Євген Гуцало

Зойка-сойка побивається, а Вирвидуби знай сміються. А коли вам свого золота не шкода, коли вже так лукавите, що начебто скарбом не розжились, коли кепкуєте зі своєї сусідки через дорогу, то й ноги моєї більше не буде у вашій хаті!..

Подалася Зойка-сойка зі сльозами на очах, а вони втямити не могли, звідки ті сльози, й за чим той плач, і чому чужа душа мучиться без видимої причини. Авжеж, самотиною весь час, родинного гнізда як не звила в дівоцтві, то й досі, а воно ж на душі солодко не стане, коли ось її однолітки вже дітей своїх заміж віддають, уже як не сьогодні, то завтра на внуків дочекаються. Ось і колотить Зойкою-сойкою, що місця не знаходить, що на людей кидається. Якби їхня, Вирвидубів, воля, вони не тільки для своєї сусідки через дорогу знайшли б глек із золотом, а й підстаркуватого вусаня, щоб той підстаркуватий вусань хоч ядучим димом тютюну обкурював жінку щодня, якщо здоров’я вистачатиме на куріння.

Стільки про Зойку-сойку в хаті перебалакали, як про рідних дітей не перебалакали.

— Тьху ти, ну ти! — не раз кучмав остюкуватого чуба Антон Вирвидуб. — Така халепа, що хоч сам ото піднаряджайся до неї.

Тетяна про гріхи за чоловіком не відала, тому й озивалась добрим серцем:

— А йди, коли так жаль!

— А мене не жаль?

— І тебе жаль, і її жаль.

— Ой жаль, жаль! — жартівливо затягував Антон. — Бо в вашому жіночому ділі без чоловіка не обкрутишся.

— Так наче у вашому чоловічому ділі обкрутишся без жінки!

А як незабаром зраділи за Зойку-сойку! Спершу застерегли, що сусідка стала зодягатись у новіший одяг про будень, хоч у той одяг раніше зодягалась про свято чи про оказію. Й видно, що складені про чорний день гроші потратила, бо й у плаття вовняне квітчасте вирядилась таке, в яке лиш у місті виряджаються модниці не першої молодості, й туфлі на її ногах лаковані заблищали такі, наче на ті туфлі лаку потрачено не скупієм, а розгуляною душею, й хустка на її голові засвітилась золотаво-стеклярусова, яскрава, як дванадцятилінійна лампа.

Зойка-сойка за підмітальницю була в сільраді та в колгоспній конторі, але ж не до мітли, не до ганчірки й не до відра з водою стала наряджатись! Бачили, що сідала в автобус і їхала до поблизького районного містечка, а що вже там із нею містечко вичворяло чи вона в містечку вичворяла — ніхто не бачив, ніхто не скаже. І язик, який у Зойки завжди, здається, попереду на пів-ліктя біг, тепер так відставав, що не видно, — а то вже не Зойка без язика, визнавати перестали.

— Навіть хазяйство занехаяла, — дивувалась Вирвидубиха. — Тих курей у неї кількоро, сокорять негодовані, несуться де попадя.

— Винюшкувала якогось пенсіонера! — здогадувався Вирвидуб.

— Якби винюшкувала — давно роздзвонила б!

— Боїться, щоб не наврочили.

Вирвидуби найменшу свою, Настю, заміж віддавали, то як було поміж інших гостей не покликати сусідку через дорогу. Й той весільний день запам’ятався! По-перше, весело й гірко, що дочку пошлюблюють і з двору забирають, по-друге, Зойка-сойка на чуже весілля так нарядилась, наче... ну, не вона віддається, а репетицію проводить своїм близьким віддаванням. Губи підмалювала, брови підвела, щоки нарум’янила й напудрила. До танцю не запрошували, то сама в гурті молоді та пияків гримкотіла каблуками й трусила наструненими грудьми, наче хотіла витрусити перезрілі груди з блузки. Не одне чудувалося з Зойки, ляскало в долоні й дзвеніло захватом:

— Ну, Зойка, ну, сімнадцятка!

Зойка-сойка на чужому весіллі не тільки хмільною чаркою закропилась, не тільки дала лиха закаблукам і каблукам, а й до всього тицяла свого цікавого носа. Мовляв, скількох гостей кликано — й скільки прийшло. Звідки привезено духовий оркестр і скільки заплачено за музику. Скільки куповано ящиків горілки, пива та води, де брано свинину й звідки припливли за стіл свіжі коропи та карасі. Які дарунки даровано — Зойка бачила, а чи багато грошей дано у конвертах? Де шито весільну сукню й де куповано оті коштовності, що виблискують на шиї та на руках молодої?

Тетяна з Антоном у весільному шарварку щось там відповідали Зойці-сойці, а потім Вирвидуб, якому гули джмелі в голові, візьми й скажи:

— От як сама виходитимеш заміж, довідаєшся, почім коряк добра і ківш лиха!

— Не зашкодить, коли наперед приміряюся, — Зойка на те.

Ну, тут у Вирвидуба в голові джмелі повтихали: невже Зойка приміряється до їхнього весілля?

— І довго ще твого хазяїна чекати, щоб у сусіди прийшов? — обережно так. — Чи в город переберешся? Хоч би показала!

— А цікаво? — теребить Зойка зуби в усміху.

— Ми, звісно, чекали довго — почекаємо ще трохи. Наше від нашого не втече...

— Чоловік як чоловік, — безпечно мовила Зойка, наче в своєму житті знай що перебирала чоловіками. — В штанях!

— Ну, коли в штанях... — тільки й мовив Вирвидуб.

А Зойка-сойка на той час і лицем повродливішала, й очима почистішала, й хода стала по-дівочому пружна. Ото наче носила на плечах лантух важкий, а тепер лантух скинула, й плечі її вільно полетіли, понісши й Зойку над землею в легкому польоті.

Село саме грало осінні весілля, і, здавалось, ходи, Зойко-сойко, по весіллях, приглядайся та приміряйся до чужої радості, аж тут — навпаки: сусідка через дорогу вже на чужі весілля не вчащає, уже вдарилась у город, копає картоплю, ламає качани кукурудзи, зносить гарбузи, чистить великі кормові буряки. Авжеж, кожне має на зиму попоратись, але ж і з лиця Зойка-сойка стала дивна. Стала дивна, мовби отой лантух усіляких гризот знову звалено їй на плечі, має вгинатись із ношею, не розпростає плечей для польоту. То, бувало, до Вирвидубів забіжить кілька разів на день, а тут — як наворожило.

— Може, ти їй сказав щось, Антоне? Бо Зойка не дивиться у мій бік!

— Тетяно, чи ти сама від мене лихе слово почула? А то ж — Зойка, я до неї завжди тільки з добром.

— Наче гнівається на нас, правда?

— Може, не гнівається, а тільки якусь печаль на душі носить, бо так не буває в людини, щоб якась печаль не заскочила.

Як сусідка не йде до них, то Вирвидубам хіба важко дорогу перейти? Влучили вечір, що в Зойки вже вікна світились, — і гайда в гості з кільцем домашньої ковбаси, бо ж і кабанчика недавно закололи. Посідали в хатині, вже й повечеряли, вже й у Зойки губи скресли від туги, наче від криги. Тетяна знай за дочок гомонить, як то ведеться обом замужем, як то без дочок у хаті пустісінько, наче весною в небі без сонця. Славні зяті, наговору зводити не стане, як то за тещами водиться, але в хатньому гнізді мають водитись діти, хай би вже на онуків хутчій розстарались, щоб онуки гостювали у діда-баби.

А що Зойка-сойка споночіла на лиці та прегірко зів’яла очима, то Антон Вирвидуб візьми і скажи:

— Ми вже тут із Тетяною прикидали, з якими гостинцями на твоє весілля йти... А ти не кличеш і не кличеш.

— Уже й не покличу, — вона у відповідь, підпираючи долонею щоку, наче розболілися зуби.

— А яка притичина? Либонь, наче засватана ходила...

— Чи ви не знаєте притичини? Хто на мене поласує з хворими зубами? — Кривиться, немов оскомою мучиться. — Ну й відмовився...

— За таке? — не повірила Тетяна. — Таж у кожної жінки, крім зубів, є ще щось!

— Еге ж! — згодився Антон. — У кожної!

— У кожної, та не в кожної! — заперечила Зойка-сойка. — Якби ж золоті вставила, а так... Куди я без зубів?

І дивиться на сусідів так, наче каже: маете дармове золото, а зажилили, бо чуже щастя вам не болить, бо своя сорочка ближче до тіла. Ну куди тут чарка в горло поллється чи домашня ковбаса полізе? Авжеж, Зойку жаль, та чи вона чужим жалем запоможеться? Ще словами перекинулись про те-се, а що слова застряють, а що сум гнітить — гайда додому.

Повертаючись через дорогу, Антон Вирвидуб лиш кректав досадливо та кулаком об кулак тер, наче збирався витерти іскри, щоб присвітити вночі.

— Ну й дурні гроші трапились, ну й дурні! — вдарив лунким голосом.

— Бо дурні, — вмить підпряглась і Тетяна. — Бо чом ти золота не знайшов?

— Бо чом я золота не знайшов? Чи не поділив би скарбу між державою і Зойкою? Ну, державі більше, а Зойці — менше! Бо держава — більша, а Зойка — менша, але хіба Зойка — не державна? Бо й держава зацікавлена, щоб державній Зойці велося добре. Що не повезло, то не повезло.

— А не повезло... Слухай, Антоне, може, ще й нову криницю викопаємо? Бо в старій вода якась не така...

— А нову копатимемо глибоку-преглибоку, — зігрів собі тихим усміхом губи Антон Вирвидуб.