Сусідка через дорогу

Євген Гуцало

— Антоне, — попросила Зойка, — а ти ще порийся в ямі!

— Чом би мав ритися? — заперечив. — Я тут не скарби вишукую, а погріб копаю.

— Може, на золото наскочиш?

— А який мені зиск із золота? Он жінка новий погріб требує.

Антон Вирвидуб повизбирував монетки, поскладав на мішечку під хатою, щоб просихали, а сам заходився риськати заступом у ямі, викидаючи землю. Вчитель почовпів трохи — й геть подався, прихопивши завбільшки з ніготь обсмалену монетку, щоб похвалитись у школі перед колегами, мовляв, які незнані багатства водяться в надрах їхньої благословенної Хвощівки. А Зойка-сойка як уклякла біля недокопаного погреба, то й зрушити не могла, все сподіваючись на якесь чудо.

— Зойко, ти мов корінь пустила на моєму обійсті, — зрештою сказав Антон Вирвидуб, згрібаючи долонею зерна поту з чола. — Чуда не буде!

Сусідка так і вкліщилась у нього очима-кліщами:

— А-а-а, вже не буде чуда?!

— Все, чуда вже не буде!

Що зоставалося Зойці, як не піти з чужого обійстя? Вона й пішла так, наче якась нечиста сила ззаду за плечі тримала. З тієї миті назавжди в пам’яті засіло: Антон Вирвидуб — кряжистий, таки не вирваний із землі одземок — стоїть по груди в ямі, а очі ж у чоловіка! а очі ж у чоловіка хитрі, мов у ста чортів, лукаві, мов у ста циганів, загребущі, мов у ста злодіїв, що не попались на гарячому й ніколи не попадуться.

А громом із ясного неба вдарило Зойку-сойку на своєму обійсті, вдарило з такою музикою, що іскристі блискавиці пов’юнилися з очей: чуда не буде! Авжеж, не буде, коли ти викопане чудо тишком-нишком заховав до комори чи на горище, а перед учителем — еге ж, не качан капусти в чоловіка замість голови! — розсипав купу черепків, яким прямісінька дорога до краєзнавчого музею.

Ти ж диви, й хто б міг подумати, що на Антона Вирвидуба отаке звалиться щастя? За які заслуги — перед колгоспом чи сільрадою, перед чистою чи нечистою силою?

Га, чи не заходитися й собі часом копати новий погріб під картоплю та буряки? Авжеж, копатиме сама, не кликатиме нікого не тільки тому, що одним могоричем не відбудешся, а... Зойка-сойка, маючи хурделицею розвіяного волосся, нипала довкола хати, нюшкувала на городі. Бач, той дурень тицьнув заступом — і озолотився, а тут хоч і маєш розуму мало не царські хороми — й гадаєш марно, аж мозолі на мізках...

То раніше Вирвидубиха Тетяна до колгоспних телят на ферму ніколи не виряджалась, бо хто ж до скотини виряджається, навіть якщо молоденька скотина, навіть якщо скотина колгоспна. А тут із доброго дива на спідницю нову розжилась, що й колін не прикриває, й чого б то перед телятами блискати колінами? Й голову свою стала в червону хустку закутувати, й віддалік голова в Тетяни стала схожа на великий сніпок польових червоних маків, а знову ж таки — з якої хороби малюватись жінці на колгоспній фермі сніпком червоних маків?!

Антон Вирвидуб нарешті спромігся на костюм, бо раніше — що до машини, те від машини, що в будень, те в свято: якийсь піджачок на плечах, якась сорочинка на грудях, якісь черевики на гандрабатих ногах. А тут гандрабаті ноги задзвеніли такими мелодіями, таким морозним, сипким поспівуванням стали зітхати при ході, що не одне здивувалося: й що то як на теперішні часи, коли синтетика й синтетика, та хром у нього на туфлях?

А погріб звів такий, як фортеця, навіть цинковим залізом погребицю покрив, хоч хто тепер чи колись мав вільний доступ до дефіцитного цинку?!

Звісно, в Зойки заболіли зуби, бо не могли не заболіти. Скривившись, наче зеленцю-квасцю об’ївшись, нипала подвір’ям (хай бачать усі!), а далі перев’язала щоку хустиною — й до сусідів. І що ближче до сусідів, тим жалібніше стогнала.

— Антоне, Тетяно, тільки ви й годні порятувати мене! Ломить-крутить другий тиждень, порошки й примочки не помагають, лікар береться рвати...

— То рви, Зойко, — радять.

— Легко сказати — рви, а де ж я золота куплю?

— Аби гроші, а золото знайдеться, — хитро так сусід.

Ну, Антоне, коли ти кидаєш живця, то чом би й не попастись на живця!

— То продай, — це сусідка.

— Де ж ми візьмемо? — в одну дудку Вирвидуб і Вирвидубиха.

Ну, коли ви не прямо, а кривенько ведете річ, то й Зойка подасться кривою стежкою.

— Всяке в житті трапляється! Чи самі натрапите, чи почуєте про людей, що натрапили... Є такі, що надибують золото в казанах, але хто стане кричати про казани!

— Ти, Тетяно, часом ніде не кричала про казан із золотом? — це Вирвидуб.

— А ти, Антоне, не носився ніде з казаном золота, як дурень із писаною торбою? — це Вирвидубиха.

— Та я ж не кажу, що носились чи кричали, — стала заспокоювати Зойка-сойка. — Від мене такої чутки ніхто не почує, будьте певні.

— Значить, так! — це Вирвидуб. — Тільки почуємо про золото чи надибаємо золото, зразу — до тебе, Зойко, до тебе ж і йти близько, через дорогу.

— Авжеж, авжеж, — це Вирвидубиха. — Сусіди, то близько. Зубів твоїх шкода болящих. Так ото кривишся, аж у самої закрутило.

А самі переглядаються між собою, наче Зойку за дурну мають. Хоч би й як переглядайтесь, а таки поділитеся скарбом, щоб сусідка мовчала та не розплескала язиком по людях, як то ви чуже привласнили. Бо хіба скарб — не чуже? Не державне? А Зойці, щоб мовчала, від того скарбу лиш на пучку золота вистачить, на зуб, щоби вставити.

Від тих думок у неї й справді зуб стало ломити, хоч раніше не болів, а лиш поболював. Неспроста озвався: либонь, почув оте золото — й заскімлив!..

Поки Антон Вирвидуб не копав погреба, поки не знайшов скарбу, доти в них велось удома так, як у всіх велось, а тут усе затанцювало й побігло, наче вони чортів у свого сімейного воза позапрягали. Олена, дочка їхня, вже в дівках стала засиджуватись, бо хоч тілом і доладна, та з лиця не дуже ладна: веснянкувата, наче горобцями подзьобана. А тут ураз оте золото наворожило дівці жениха, міліціонера з райцентру, весілля відсвяткували на всю губу, а в міліціонера й дім свій, і машина, бо не тільки парубкував, а й стягувався для майбутньої родини. Тут Олена біля свиней забейкана поралась у колгоспі, а чоловік у райцентрі опреділив її у пекарню, до хліба. Обоє Вирвидубів, батько й мати, не натішаться, що старшу дочку — еге ж, старшу! — нарешті пристроєно, вже можна скоро записатись у діда-бабу.

Звісно, що Настя, молодша дочка їхня, в ціні підскочила відразу, а як у ціні підскочила, то й носа стала дерти, кавалерами перебирати. Може, якби юна Вирвидубівна так не перебирала, в сусідки Зойки-сойки й зуб угамувався б, а то ще дужче розгулявся. Правду сказати, Зойка за своє життя бачила тих кавалерів кілька, та й то якось зоддалеки. Бо коли вони ближче підходили до Зойки-сойки, то вже й кавалерами переставали бути, відвалювались геть. А тут — учора повертається з танців у колгоспному клубі з одним жевжиком, сьогодні — з другим, завтра — чекай іще з третім жевжиком. Може, не такі вони й жевжики, а хлопці як хлопці, але чому ж це вони раніше не помічали розквітлощоку Настю? Чому вона раніше не перебирала ними? А то й побились через неї двоє ухажорів, хоча, коли добре подумати, нащо ви, хлопці, б’єте один одному морди на хамуз? Чи вам дівчат нема, чи Вирвидубівна одна така хороша? Якщо вам, побитим, самих себе не жаль, то хоч Зойка-сойка пожаліє вас.

— Тетяно, — якось каже, — чи не дуже твоя Настя конозиться перед парубками? Так цигани колись кіньми перебирали!

— A-а, Зойко! — сміється. — Чи тобі нема клопотів, як... за отих циганів згадувати?

— От їздив до неї агроном із Куманівки, на «Жигулях» їздив. Де той агроном?

— Мабуть, їздить у своїх «Жигулях» по інших селах, пару шукає.

— А могла б, Тетяно, славного зятя мати для молодшої.

— Не полюбився Насті!

— Не полюбився до заміжжя — полюбився б після заміжжя! — гостро так Зойка. — А з Тернівки молоденький бухгалтер їздив на велосипеді?..

— Зойко, ти ведеш бухгалтерію Настиних кавалерів?

— Бо веду, раз Настя не веде!

— Немає в нас роботи для бухгалтера, о!

— Так і нема? — мружить лукаві очі Зойка. — Для районного міліціонера, що взяв старшу, знайшлось що стерегти, а для бухгалтера, значить, нема чого лічити?

А хитра Тетяна вдає, що й не почула натяку:

— Міліціонер хай стереже, поки жінка не постаріла, на те йому пістолет у кобуру дано, а Насті лиш сімнадцять років, тут і неграмотний кавалер на пальцях полічить, не тільки бухгалтер на рахівниці.

— Хлопців тепер у селі — мов кіт наплакав, а Настя...

— А нашій Насті ще кіт наплаче!

Авжеж, наплаче, коли Вирвидуб такий скарб вирив із землі. Авжеж, міліціонер потрібен, щоб стерегти, щоб слово замовити перед законом у разі потреби, а що бухгалтер? Золота від того не побільшає, що бухгалтер перелічить його хоч тисячу разів. Авжеж, раніше Настя схопилася б за агронома чи за бухгалтера, не випустила б із рук, а тепер комизиться, бо ціну собі не сама складає, а золото їй ціну складає, і, видать, ой високу ціну!

Так, високу ціну, інакше коло Вирвидубівни не вилися б і не увивалися б. Ну агроном, ну бухгалтер — з ними все ясно: то хлопці гарні, в селі їх шанують. Але ж якось, увечері додому з колгоспу повертаючись, таке вгледіла Зойка-сойка, що перелякалася за Вирвидубів, а перелякавшись — і до сусідів гайда. Слухай, Антоне, слухай, Тетяно. Там вашу дочку біля сільбуду пригощають цукерками шоколадними з кульочка. Ха-ха, Зойко, а з яких це пір заказано пригощати дівчину шоколадом? Не регочіть, Антоне й Тетяно, бо пригощає такий парубок, на якого всяке можна подумати. Ха-ха, Зойко, а ти не думай всякої всячини й не лякайся, чого тобі думати всяку всячину й лякатись? Не смійтесь, Тетяно й Антоне, а тільки в того вгощальника на морді написано, що злодій. Ха-ха, Зойко, злодії по тюрмах відсиджуються за статтями законів, а не дівчат на волі пригощають ласощами. Не регочіть, Антоне й Тетяно, бо ви, либонь, не хочете злодія в свою сім’ю. Ха-ха, Зойко, та що ж він хоче такого вкрасти, що ще не вкрав, а вже злодій? Авжеж, Антоне й Тетяно, коли маєте свого міліціонера в районі, то не боїтесь, міліціонер устереже, а тільки ж біля сільмагу ось зараз пригощає вашу Настю злодюга злодюгою, він і вас обкраде, як затешеться в сім’ю, обкраде — й не обпечеться. Ха-ха, Зойко, та немає в нас чого красти! Не регочіть, Антоне й Тетяно, бо злодій завжди знайде що вкрасти. Ха-ха, Зойко, лиш голі кутки в хаті! Не регочіть, Тетяно й Антоне, бо таки обчистить, а я ось біду відводжу, бо добра зичу, бо як рідна вам, хоч і сусідка через дорогу.