Щури

Євген Гуцало

— З поверненням тебе, Антошко, — сказала свекруха, сидячи на розстеленому рядні й чистячи великі кормові буряки кривим ножем, схожим на турецький ятаган.

— Спасибі, мамо...

— В тілі нівроку... й кофтину справила нову... й чобітки на платформі... — Свекруха, вправно обрізаючи гичку та корінці, кидала на Антошку погляди гострі, мов лезо ножа, якого стискала чорними пальцями. — И ніхто не подумає, що повернулася з тюрми, з відсидки, а начебто з курорту.

— Й скажете, мамо, — непевно засміялась гостя, обпікаючись тими свекрушиними позирками, й лице її, одутлувате, біле, світилось провиною.

— Коли ж до батька-матері повернулась?

— У п’ятницю.

— А до нас навідалась тільки сьогодні, в неділю? — В голосі прозвучало чи то здивування, чи то докір почувся. — Й дорога недалека, в одному селі живемо, хіба що на різних кутках.

— Застати хотіла вас, от і в неділю...

— А ми думали, що забула за нас.

У свекрушиному голосі холодок бринів, як ото бринить на осінньому вітрі всохла польова бадилина. Говорячи, розтягувала мало не до вух довгі, як сире реміняччя, губи, і відкривались челюсті пласких, мов гарбузове насіння, зубів, із-поміж яких — сторчма один на другому, якраз іспереду — жовтіло золотом два вставних. Язик ворушився й ворушився, наче в’юн на гарячій сковороді, й Антошка мимоволі втуплювалась у чужий рот, мовби зачарована золотом.

— Чом би мала забувати вас, мамо, — якомога лагідніше відказала Антошка.

— Тепер як? Могла б і здибати когось там, завіятись у світі, щоб потім до рідного села не вертатись.

І не квапилася звестись від купи буряків. Тоді Антошка навпрямці спитала:

— Василь у хаті? — І що свекруха не відказала орудуючи ножем, то гостя мовила: — За Василем скучила, піду вже до хати...

Пішла, несучи в руках сітку-авоську з пакунками. Каблуки зоставляли глибокі ямки в чорній землі, пряма постать ледь сутулилася. Свекруха, облишивши недочищений буряк і кинувши ножа, моторно звелась, обтрушуючи з фартуха зрізані корінчики, подалася слідом на худих ногах, озутих у червоні калоші.

— Зажди, Антошко, не пар парка...

Хазяйка прудкенько догнала гостю, гомоніла:

— Осінь, клопотів по вуха...То ж знаєш, ми зараз у Києві всі — я в дочки Насті бавлю дитя, хлопчик знайшовся рік тому, а Василь уже не в колгоспі, ні, влаштувався в місті на стройці, живе в гуртожитку поки що, обіцяють квартиру... А ця хата у Веселинівці, а город цей! На суботу-неділю добились, щоб хоч у печі пропалити, городину зібрати.

— Василь давно подався в місто? — спитала Антошка, напівобернувши до свекрухи повновиде лице, що буяло свіжим конюшиновим цвітом очей.

— Хіба не писав? — удавано здивувалася свекруха. — З минулої весни... Лишенько, такі гарбузи вродили, так багато! Не дивно, в нас земля вгноєна, родюча, але ж по всьому селу горами лежать, наче якісь кроти навернули ті гори. Якби не дитя, то завезла б у Київ та продала б на Бессарабці...

Рябе, жовте, зелене гарбузяччя надимало боки з розчинених дверей повітки, лежало, накрите картоплинням, на причілку хати, тьмяно виблискувало в півтемних сінях. Тут, у сінях, також сіріли мішки з намолоченим зерном пшениці сьогорічного врожаю, темніли діжечки з наквашеною капустою й солоними огірками. В кутку, біля драбини, стояв Василь у куфайці й розпалював керогаз.

— Та хай вам, мамо, цей керогаз ясним огнем горить! — лайнувся він. А на Антошку подивився так, наче вони й не розлучались на кілька літ, наче жінка вдосвіта подалась у місто по магазинах, а тепер, пополудні, повернулась додому з покупками. Длубався, щось там прочищав у форсунці, тер сірником, а потім, так і не запаливши керогаз, підвів порожевіле обличчя й сказав: — То чого це стоїмо в сінях? До хати ходімо.

Стелю в хаті тримав старий дубовий сволок, підпертий стовпом. Лежанка була застелена полотняним рядном, на якому барвистим огнем горіла натереблена квасоля й лежала чимала купа цілих стручків. Зі стін, як і завжди, дивились сімейні фотознімки в рамках, обвитих вишитими рушниками.