Щури

Євген Гуцало

— Вже держава розквиталася зі мною.

— Держава взяла своє, а ти маєш своє одержати. — Мама Варка вправно лущила квасолю, пальці її кощаві шнуркували, мов голодні мишенята. — А як ти, Антошко, далі думаєш жити? На ферму подасишся чи, може, знову приймуть у лавку?

— З вами хочу порадитися, з Василем...

— Е-е, дочко, Василь тобі вже не порадник, Василь із тобою розлучився, поки ти сиділа там. Хіба з пам’яті випало?

— Не випало з пам’яті, а все ж таки поговорити треба...

— Дітей у вас не було, дяка богові, — виповідала мама Варка, й слова посипалися їй із рота, як зерна квасолі поміж пальців. — У нас ти жила в приймах. Тепер повернулась у хату до батька-матері, так? Василь до тебе не має ніяких претензій, і в тебе не повинно бути. Якби ж, Антошко, не трапилось такого лиха, то життя по іншій дорозі прослалося б.

— А ти, Василю, чого мовчиш? — Антошка звелася з лави. Обличчя висохло від сліз, пашіло сухими рум’янцями. В цю хвилину була красива недоброю, мстивою красою. — Чи так і житимеш материним розумом, як досі жив?

— Ти, Антошко, його не гудь, — ласкаво дорікнула мама Варка. — В нього свій розум теж є, і Василеві не з руки вдруге паруватися з тобою. Він, може, хоче женитись, тільки так, щоб більше не опектись.

— Так, Василю? — спитала.

Той мовчав, дим снувався над синіми будяками його ясних очей.

— А так, — підтвердила мама Варка. — Хоче взяти знайому бухгалтерку з дочкою, тільки чекає, поки дочка підросте й бодай до першого класу піде, щоб менше мороки з нею...

Вечірнє сонце било в причілкове вікно, і в бляклому золотому промінні Антошка сяяла якимось розпачливим, неживим сяйвом, й усе в неї було несправжнє, неживе: щоки в плямах сухого рум’янцю, губи в гримасі болю, шия, на якій набубнявіла, мовби здута від повітря, корінцювата жила. Вже в роті мами Варки замість язика ворушився не в’юн на розпеченій сковороді, як здавалось на вгороді, а прив’язаний на цепу пес, який чи то стеріг золото вставних зубів, чи то сікався й сікався до Антошки.

— Я ж там про нього тільки й думала... Всю вину взяла на себе, так? Думала, вернусь у Веселинівку — дійдемо згоди. Хай ти, Василю, й перестав слати листи, а я однаково надіялась, бо в тебе м’яка вдача, м’яке серце.

— Отож-бо й воно, — теребила мама Варка слова балачки, мовби стручки квасолі, — що м’яке серце. А ти прикинь своїм розумом: пляма на тобі, Антошко, то як йому з тобою далі, га? Це ж, як знайдеться дитина, то й на дитині пляма лежатиме твоя. Всі родичі що порадили? Раз не склалася сім’я, раз таке лихо — нехай до міста їде, ще ж і не старий, в Києві хай іншу ниточку суче.

— Скільки ж у вас тих родичів? Тільки Настя, моя товаришка, а твоя сестра, Василю. Й вона так радила?

— Вона теж, — не даючи відповісти насупленому синові, теребила мама Варка дрібненькі й сухі, безбарвні слова, що, стикаючись між собою, випереджаючи одне друге, наче аж полускували, потріскували, шаруділи в хаті, пригніченій низькою стелею. — Бо чи Настя йому добра не зичить? Стільки й рідні у Василя, що рідна сестра... Ти, Антошко, не пропадеш. Тепер оженюються й розженюються, виходять то заміж, то назад із заміжжя тікають...

— Любила я Василя, навіть там, — сказала Антошка так, наче його, зсутуленого, похмурого, оповитого тютюновим димом, у хаті вже не було. Як про покійника сказала.

— Так само полюбиш іншого, — приязно щебетала мама Варка.

— Я ж заради вас — на все...

— Й заради іншого теж підеш на все, — запевнила. — Тільки з розумом, чула? Люби з розумом, Антошко, бо, не доведи господь, попадеться упир, вовкулака, то він із тебе і кров вип’є, і все на світі висмокче. Я тобі поганого не зичу, послухайся старої, знайдеш якісь штани, матню якусь, — не втрачай тями.

— Й нащо продавати садибу? — наче сама в себе запитала Антошка. — Завжди можна сюди приїхати, повернутись. Хіба, мамо, вам не закортить навідатись у Веселинівку?

— Е-е, дочко, й не сподівайся! — зажебоніла мама Варка. — Чого сюди Василеві навідуватись? Оцю землю горбом своїм орати? Я біля городу гнулась, як мана, годі. Й не надійся, що Василь повернеться!

— Прожили тут стільки...

— Однаково, де вмирати, де поховають...

Мама Варка гомоніла, в руках шаруділи стручки квасолі, син уже кадив другою чи третьою цигаркою й мовчав, як степовий бовван. За вікнами сизіло холодне вечірнє повітря, на яблуневому гіллі рожевіли та біліли вродливі білі плоди, й ген, на сусідньому городі, кількоро дітлахів розклали вогнище, бурхнуло полум’ям.

— Василю, проведи мене, — мовила Антошка, важко рушаючи до дверей.

— Та вже переговорили про все, — з лагідною забороною в голосі сказала мама Варка. — Бувай здорова, та, як приїдеш у місто, — і в гості навідайся, за сільські новини потолкуємо.

— То бувай, — зрештою, буркнув Василь, коли гостя, взявши з лави порожню сітку-авоську, переступала хатній поріг. І ледь усміхнувся кривою усмішкою, яка на його обличчі спершу намалювала на коротку мить, а потім хутко, розтанувши, зняла й досаду, й гіркоту, й біль.

І раптом із сіней долинув зойк: «О-о!» Й за якусь хвилю знову: «О-о!» Брязнуло порожнє відро, щось гримнуло, заторохтіло. Мама Варка, сторопівши, вискочила в сіни. Антошка, з перекошеним від страху обличчям, зводилася з-поміж гарбузів, що порозкочувались від її незграбного падіння, й схлипувала:

— Щур!.. Отакий щур!.. Звалився на плечі, побіг по спині, великий, слизький, я так і звалилась на гарбузи.

— О, бачиш, скільки щурів, — підхопила мама Варка, наче вони й не обривали розмови, — а ти говориш не продавати садиби.

— Отакий щур, отакий! — не могла отямитись Антошка. — Скільки їх у вас!..

— Уже самі не раді, а наша хата, то й наші щури.

Антошка звелася з-поміж гарбузів, гулькнула через сінешний поріг, а мама Варка, повернувшись до сина, що й далі човпів кам’яним бовваном, засокоріла:

— Ото бачиш, який ти, Васильку, бачиш? Ладен усе забути, простити. Зманює тебе надвір, а ти вже біжиш. Ох і сутужно тобі довелося б далі з цією Антошкою, аби не я, та тільки порятувалися від неї, слава господу.

— А за бухгалтерку нащо прибрехали? — буркнув син. — Не хочу я тієї бухгалтерки ні самої, ні з її дочкою, хай не милиться без мила.

— Вигоди своєї не знаєш, то ще взнаєш, — запевнила мама Варка. — З моєю поміччю не пропадеш. — Дістала з-під подушки японську сорочку та шерстяний светр. — Зодягни, подивимось на гостинці.

Василь ведмедькувато стягнув із себе куфайку, стару ковбойку, нарядився в обнови. Мама Варка замилувалась на нього, помолоділого, ледь зніяковілого, й скрикнула :

— Та щоб тебе, Васильку, отакого славного, я вступила отій? А хутчій догори ногами дригну, аніж вступлю!