Щури

Євген Гуцало

— Оце приїхали з матір’ю на город, — сказав Василь, і в голосі прозвучало несподіване зло.

— Еге ж, еге ж, — засокоріла мати. — Хоч і далеко автобусом, а що вдієш...

— То розказуй, — чи то попросив, чи то буркнув Василь.

Вдався б він гарним чоловіком (синьоокий, пшеничночубий, з випнутими грудьми, легкий у ході і якийсь гострувато відчайдушний у кожному своєму русі), якби не підборіддя. Бриласте, важке, наче рубане сокирою невправного майстра для іншої людини й іншого обличчя, воно висіло тягарем, тягнучи всю голову донизу, а також мовби обтяжуючи погляд синіх очей і його хутку, схожу на материну, мову.

— А що розказувати? Випустили до строку, вернулася ось, — відказала Антошка таким тоном, ніби й справді йшлось про поїздку на базар.

— До строку? — закліпала повіками хазяйка.

— Інших теж до строку, не було ніяких претензій до нас, тільки похвала, бо робили на совість.

— А там теж хвалять?

— A-а, мамо, — сказав син, — скрізь хвалять, тільки якби рук не жалів.

— А так, так...

— Гостинців ось привезла вам, — усміхнулась Антошка, вродливішаючи лицем і щасливішаючи поглядом. Дістала з сумки пакунок, розгорнула. — Це, мамо, кофтина для вас, приміряйте, чи підійде.

— Та це ж така, як я в магазині бачила, — зраділа свекруха, обома руками беручи кофтину й прикладаючи до дошкуватих грудей, до запалого живота. — Вже стільки людей ту кофтину перемацало, а брати не беруть, ціна кусається. І я вже крутилась біля неї, мов кіт біля миші, та так і не взяла. Бо візьми, а потім Настя й сваритиметься, що з її плеча не хочу доношувати, що обновками замакітрюю голову... І як ти, Антошко, так далеко сидячи, й здогадалась?

— Добре, мамо, що вгодила, носіть на здоров’я.

— Мабуть, добре заробляла. І там, видно, жилось не злецько.

— Мені, мамо, заздрити негоже, — зі смутком відказала Антошка. Й до Василя: — А тобі придбала японську сорочку та светра шерстяного, теплого.

Японська сорочка вбирала зір яскравими картярськими знаками: бубни, чирви, хрести, піки були розкидані по манжетах, рукавах, грудях, спині, коміру. А светр палахкотів поздовжніми червоними смугами по білому сніжному тлі.

— Де ж ти, Антошко, набрала дефіцитів? — спитала свекруха. — Хіба там, де ти була, є вільний доступ до таких товарів?

— Не могла ж я з порожніми руками додому вернутись, — непевно відказала Антошка.

І поглядом, наче блискавкою, раз і вдруге вдарила по стінах: фотознімка, де вона, у весільній фаті, пригорталась до Василя, зодягненого в чорний костюм із білим бантом у петлиці піджака, над вікном не було. Тепер там у заскленій рамці висіла трафаретна вишивка, що зображувала вилупкувату сову.

Свекруха перехопила той погляд і засокоріла, мов заскочена на злодійстві:

— Картку зняли, Антошко, я сама забрала зі стіни. Бо хто ступить у хату, дивиться, а ти ж там із Василем знята. Якось перед людьми совісно... Може б, і не зняла, та сусіди стали сміятись. Мовляв, якби ти не в тюрмі сиділа, а то виходить, що Василь на картці із заключонною.

— Я ж нічого не кажу, мамо, — полотніючи, проказала Антошка.

— То й добре, то й гаразд, — не вгавала свекруха.

Василя поставило стовпом серед хати, й той стовп оторопіло тримав у руках барвисті гостинці.

— Мамо, — сказав, — може б, ви на стіл накрили?

— Накрила б, накрила б, — охоче згодилась. — Та тільки що поставлю на стіл? Самі ж тут не живемо, харчів не держимо, страв не готували... Кільце ліверної ковбаси прихопили з собою, то хіба Антошка їстиме? Вона в батьків, либонь, смачненьким закропилася...

— Спасибі, я сита, — твердо мовила Антошка, туманіючи зором. І поспитала: — Як там Настя живе?

— Добре, — похмуро бовкнув Василь.

— Дай боже, — зітхнула свекруха. И зразу засокоріла: — Ти не думай, Антошко, вона все пам’ятає і вдячна тобі по гроб жизні. Ті гроші, що ти позичила їй на кооператив, Настя віддасть, уже й наскладала трохи. Ти ж почекаєш, так?

— Скільки чекала — ще почекаю...

— Спасибі, гарна ти душа. Але трудно їй зразу стягнутись, та й дитя мале на руках.

— Довго стягується. Якби віддала до суду, якби я могла покрити розтрату в касі, то, може, не так багато й мала б строку. Для неї зважилась на розтрату, для своєї товаришки. Виходить, і відсиділа за неї та за її кооператив.

— Сама винувата, — кинув Василь слова, мов камені в криницю. — Було не давати.

— Але ж і ти просив, і ви, мамо Варко, й Настя благала. Бо якби тоді не вступила в кооператив, якби не внесла задатку, то й досі не мала б житла.

— А тобі слід було мати розум, — уже зліше повторив Василь, і важке його підборіддя відвисло, наче колодязний журавель із повною баддею води.

— Якраз же після нашого з тобою весілля, Василю, якраз після шлюбу. Що б ти мені сказав, якби відмовила?

— Ой, завжди треба мати розум, завжди, — прошепотіла мама Варка, і її очі, схожі на захмелених чортів, наче аж ріжки гострі виставили.

Антошка сіла на лаву й заплакала. Заплакала беззвучно, затулившись долонями, й сльози сочились крізь пальці, скапували на коліна. Мама Варка забрала в сина японську сорочку та шерстяний светр і разом зі своєю кофтиною сховала гостинці на ліжку під подушкою.

— А хату з городом надумали продати, — гомоніла так, наче тут прислухались до кожного її слова. — Й покупці трапляються, тільки дають мов на сміх курям. Один приїжджав із району, хотів перебратись у Веселинівку, тут для нього в колгоспі є робота інженером, уже й сторгувались, то що? У сінях всякої всячини звалено, там і буряк, і пашниця, й кукурудза, й конопляне сім’я, щось зопріло, щось, може, зогнило. То не без того, щоб не завелись щури. Якби ми тут жили, то хіба б не викурили? І духу їхнього не чулося б. То побачив цей інженер щурів і відмовився від хати. А хіба він їх не вивів би? Ого, як хутко вивів би! Та й таке подумати: ось ми живемо зі щурами — й нічого, правда, Василю?

— Ще й не така біда буває, — згодився син, запаливши цигарку й освітлюючи млу надвечірньої хатини синюватим тютюновим димом.

— Може б, не продавали? — схлипнувши, озвалась Антошка. Чому так сказала? Може, була надія, що хата втримає Василя, поверне з міста назад? Чи тому, що колись минуло тут кілька місяців її щасливого подружнього життя? — Хата їсти не просить. Була б вам за дачу, навідувалися б щоліта.

— Тут відірвався — треба там приростати, — обізвався Василь. — А мати стара, не здужає їздити сюди й туди, скільки вже їй зосталось.

— Авжеж, скільки мені вже зосталося, — охоче підхопила мама Варка, й очі її метушливі мовби заклубочились грозовою млою. — Та й треба ж колись із тобою розквитатись, ми в боргу перед тобою.