Чужа

Євген Гуцало

Напарник, змінюючи Данила Бондаря на тракторі в полі за селом, ледь грав усміхненими губами, наче гамував музику в розтягнутій гармошці — й не міг погамувати.

— Що там сталось? — виважив Данило Бондар бриласті слова, наче плугом твердь земну вивернув.

— Мати твоя приїхала, — сказав напарник.

Зморшки на латунної зеленавості лобі Данила Бондаря визміїлися — й застигли.

— Яка мати? — все ще не міг отямитись, бо памороки й досі забиті залізною гуркотнявою мотора так, наче той мотор стугонить йому замість серця.

— Христя, жінка твоя, на велосипеді прибігла до нас недавно. Ти, питає, на зміну йдеш? Іду, кажу. То передай, каже, Данилові, що його мати приїхала, хай додому квапиться. Ну й побігла на велосипеді на ферму. Більше нічого не сказала. — Напарник, розповідаючи, все грав усміхненими губами. — Слухай, Даниле, так у тебе ж є мати!

— Яка мати? — злетіло жорствою з язика, наче з лопати.

— Ну, Мокрина, яка ж іще...

— Мокрина, авжеж! — знову загриміла жорства. — Мокрина...

Напарник завбачливо згорнув губи-гармошку, бо коли Данило Бондар у нападі люті — на всяку халепу сподівайся. Зараз лице його розпашілось, наче то гарячі бризки окропу скипали в горняті, а очі позеленішали й погострішали, наче весняні стебла півників, які щойно проткнулися з грунту. Не мовивши більше й слова, подався геть від трактора, важко ступаючи розхляпаними чобітьми по чубах змертвілої торішньої трави, й велика наморена голова погойдувалась туди-сюди на гнутому коромислі плечей.

Звідси, з горбів, село внизу відкривалось до найдальших околиць, а поперед села холодною водою хмарилось дзеркало ставу. По берегах у гусячому пушку першої зелені купчились табунами верби, де-не-де на воді чорніли вп’яті човни. До своєї хати, що горбила шиферний гребінь із цегляним комином ген у разку молодих тополь, які рідкеньким віночком обвили обійстя, слід звертати ліворуч, але Данило Бондар звернув праворуч і, спустившись кручуватою вулицею, вибитою в попелясто-рудій глині, скоро опинився біля хати баби Мокрини.

Червоний півень з дверей скособоченого хлівця якось так чудно, пришпорюючи крилом землю й золотооко світячись, сам подався в руки Данилові. Отак із півнем на грудях, наче присвічуючи собі пташиним барвистим огнем, спершу подолав глевкувату сутінь сіней, хатній поріг сутуло переступив, а потім, отямившись, пожбурив півня назад у сіни...

Баба Мокрина, що до старості зберегла дівоцький зір, вишивала край столу, сяючи легким і чистим куколем посивілої голови. В хаті стояло сухе тепло: їхнє село торік газифікували, то Данило не полінувався поставити тут і парове опалення, й колонку. Часто сюди навідувався — в поле чи з поля йдучи, в будень чи в свято. Зорати город — орав, засадити — садив, викопати картоплю — копав, клопотався з ремонтом, купував поросятко, щоб стара біля чогось морочилась, адже за всякою морокою живеться легше.

Дебелим окоренком постояв у порозі, а потім підступив до баби Мокрини і, обнявши щуплі плечі, поцілував її в одну та в другу щоку.

— Наче великдень на тому тижні, а ти вже христосаєшся, — туркітливо озвалася стара. Й відставила вбік руку, в якій тримала голку з ниткою, щоб не вколоти Данила.

— Чи я вас тільки на великдень цілую? Га, мамо?

— Гріх, дитино, сказати, що тільки на великдень. — І стенула плечима, наче струшуючи його тужливий погляд. — Чого дивишся, як сорока в кістку? Не надивився?

— Надивився — й ще надивляюся.

Зайшов до хати з якимось затерплим лицем і заколющеними очима, а тут уже відтерпнув, і в голосі наче крига скресла. Кажете, погріб напровесні підійшов водою, картопля підмокла? Скоро ось винесемо картоплю на сонце, підсушимо, а стелю в погребі перекриємо, там зі стелі тече.

Авжеж, восени огірків насолили дві діжечки, вистачило б і однієї, так не підете ж ви на базар продавати за щербату копійку, краще безплатно віддайте хлопцям із комбікормового заводу, вони чи не всі приїжджі, то на свої соління-маринади бідні.

Погомоніли про всяку всячину, вже гість подався, як баба Мокрина проворно пошнуркувала слідом за ним надвір.

— Даниле, ти чого приходив? — запитала в спину.

— А провідати вас! — обертаючись, відказав. — Нe бачились давно, лиш позавчора, то заскучала моя душа за вами.