Чужа

Євген Гуцало

— Раз так, може б, ви мене відвезли до Павлушки? Чи він виїхав із села?

— Виїхав із села...

— Помер трьох років.

— А Марійка?.. Жива?.. Замужем?..

— За сирою землею замужем, — сказав Данило. — А може, за бистрою водою замужем, а не за сирою землею... Вода забрала Марійку у повінь...

Очі в матері посухішали та наколющились реп’яхами, й вона очима-реп’яхами вчепилася за Данила:

— Нема Павлушки й Марійки... А хоч Данило живий, га?

— Данило живий, де ж він подівся?

— А ви не дурите, що він сказав спровадити мене на вокзал?

Данило з отерплим невмінням поклав корчуватий хрест на груди:

— Ну чого ж я дуритиму вас від імені сина? Не хочу зла ні вам, ні йому. З підсудним ділом знатись не хочу.

Мати зодяглась у приношене гірчичне пальтечко, що висіло на бильці стільця, поправила дзьобик хустки над хмариною збитого перістого волосся й знову взяла в руку легкий чемодан. Ступала так, наче підлога ось-ось провалиться під ногами. На порозі веранди похитнулась — так її вітром ударило в груди. Вже коли сиділи в «Жигулях», вона поспитала:

— Може, заїдемо на тракторний стан до Данила? Я б хоч подивилась на нього, бо скільки ж це я не бачила сина!..

Мало не до крові закушуючи губу, Данило мовив:

— Та я з дорогою душею, але ж наказував — на вокзал. Та й дороги в поле нема, дощ позавчора періщив.

Зір її наче сірою мрякою затягло. Вже коли спинилися за тополиною околицею, сказала:

— Не те село, що я виїжджала з нього, наче аж чуже.

— А що ж вас вирвало з села? — запитав Данило.

— Що вирвало? Війна... та ще безпечний розум. І молоденький лейтенантик із медсанбату трапився... Кортіло самій повоювати, ну — тиждень чи місяць, а там і додому до дітей, а закрутило — на все життя, й усе життя перехарамаркало. Сама по госпіталях валялася з ногами. А як народилась дочка Алла на Уралі, то вже й не поривалась у таку далеч додому.

— Маєте дочку Аллу? — глухо озвався Данило.

— Другий чоловік помер позаторік, а тут зять поїдом став їсти, передиху нема — не так жую, не так сплю, не так дихаю. Ну, думаю, давай на старість хоч на рідне село погляну, дітей там кинула напризволяще, може, простять... Значить, Павлушки з Марійкою і в живих нема, а Данило, дяка богу, живий, тільки простити не хоче... Авжеж, яка я для них мати? Сиротами позалишала з дурного розуму, то немає мені прощення, їхня правда.

З плюсклих уст її шелестів плюсклий голос, мати розповідала, а Данилові наче хто мішка на голову накинув, стьмяніла йому свідомість, що туди зараз ні словом не пробитись, ні покаянною усмішкою. Чорні ріллясті рядна полів змінювались гаптованими смарагдовою озиминою веретами, на обрії синіли ліси, весна ось-ось мала засміятись по-дівочому щиро, але нині ще тільки збиралось на завтрашню усмішку. Данилові хотілось, щоб швидше закінчилась ця дорога, й коли нарешті дорога вперлась у пристанційний скверик у районному містечку, він зупинив машину під голими липами і, відчинивши дверцята, сказав:

— Вокзал...

Сподівався, мати вдариться в істерику, загаласує їхати назад у село, до якого зважилась повернутися з посивілою головою. Проте мати вийшла з машини мовчки і, тримаючи в руці чемодан, із підсліпуватою пильністю поглянула на жовту будівлю вокзалу.

— Спасибі, що підвезли, — мовила.

— Що передати Данилові? — поспитав Данило.

— А що передати?.. — Кутики уст у неї ледь сіпнулись, і в очах сплеснуло вогке сяйво. — Передайте, що я жива-здорова...

— Куди ж ви тепер?

— Куди? Вернусь до Алли й до зятя, хай далі їсть мене поїдом.

— Гроші на дорогу маєте?

— Аякже, лишились гроші.

— Ви на Данила сердитеся? — запитав Данило.

— Чи серджусь?.. Ні... Аби він не сердився на мене.

«Я не винен, що я такий... Хіба я винен, що я такий?.. Я не винен...»

Коли мати зникла в будівлі вокзалу, Данило Бондар зайшов до пристанційного будинку випити пива. А що мучила спрага з ночі та й після спожитої свіжини, взяв три кухлі. Оце так зустрів матір, згадав слова Степана Химочки, отак зустрів матір, із якою не бачився всеньке життя, отак покатав по Хвощівці... За вікном погойдувалось у прозорому повітрі гілля осокорів, у розмаяному гіллі погойдувались мощені з галуззя гнізда, над якими вились, клекочучи похмурими голосами, чорні граки...

«Хотіла до Павлушки в гості, хотіла в гості до Марійки... Ех, на скільки років спізнилась ти до сина й до дочки, їх нема. Й до мене спізнилась, мене так само нема для тебе».

Хто зна, що передумалось у буфеті за пивом, що в споминах постало з дитинства, яке йому раптом засаднило, мов рана. Коли б хоч нині знаття, де в могилі лежить батько, якого забрала війна в перші дні й не повернула...

У буфеті за пивом Данило Бондар простояв до вечора, аж поки призахідне червоне сонце, вдаривши промінням із-за осокорів, визолотило його лице, що здавалось дивно осліплим при видющих, трохи осклілих очах. Із таким визолоченим лицем він вийшов із буфету й подався до залу очікування, майже порожнього. Мати дрімала в кутку на дубовій, почорнілій від часу лавці, якось безпорадно розгубивши нерухомі, набубнявілі жилами руки на полах благенького гірчичного пальта. Перечекавши, поки відпустить спазм у горлі, Данило Бондар озвався:

— Ви чуєте?..

З-за водянистих повік розвиднились туманні очі, дивилися з настороженою байдужість.

— Ви не знаете свого Данила! — сказав Данило. — То такий із чортового біса артист, що від нього сподівайся всякої всячини! Сьогодні він в одну дудку дує, а завтра вже за другу хапається... Може, поїдемо назад у Хвощівку? Хай ви колись відцурались від дітей, але ж не такий Данило ірод, щоб від матері старої відцуратись! Я з ним побалакаю, а з Христею без балачки обійдемось, у неї добре серце. Обділила їх доля дітьми, то чом би вам утрьох не пожити, хата є...

Мати мовчала — губами, обличчям, очима мовчала.

— Ось уже й квиток на поїзд купила, — озвалася зрештою. — Й хто я для них така? Чужа... Й вони чужі для мене.

— Та не чужі! — тіпнуло Данилом.

— Чужі... І я чужа...

— Е-ех!

У порозі обернувся через плече — в кутку на дубовій лаві сиділа справді-таки незнайома, чужа жінка, яку він бачив уперше в житті. Склепивши повіки, вона немов заховалася за їхньою водянистою пеленою, заховалась назавжди.

Сидячи на сірих гніздах і кружляючи над осокорами, в пристанційному сквері по-весняному граяли чорні, зі смушевим полиском метушливі граки...