Чужа

Євген Гуцало

Й поніс крутолобу голову на гнутому коромислі плечей, а баба Мокрина ніяк у хату не йшла, квітуючи в порозі сяйливо-сивим куколем сухої голівки.

Здається, тепер йому спішити додому, як на пожежу, та, либонь, сьогодні в якісь інші ноги впрігся, ніж завжди, бо схарапудились норовливими кіньми — й самі занесли в двір до Степана Химочки, друга-приятеля зі шкільної парти, що мав нині вдосвіта заколоти кабанчика. Якраз успів на печену зі шкварками кров. Степан Химочка, вогнисто світячи розжареною пательнею лиця, весело гомонів, як то колій за першим разом пройшов поза серцем, як одурілого кабана довелось тримати в четверо рук і шукати серце за другим разом, і на гарячій пательні його лиця бризки сміху аж шкварчали.

Данило Бондар, мляво пережувавши пахучу свіжину, закам’янів туго випнутими жовнами, й очі його стверділі аж гриміли якоюсь незнаною печаллю.

— Ти чого набичився? — зрештою запитав Химочка, й сам протряхаючи на шмалькому виду.

— Мати приїхала, — похмуро бовкнув гість.

— Яка мати?.. Баба Мокрина?..

— Справжня... Баба Мокрина — названа...

— Баба Мокрина — не рідна?! — Очі рогом полізли в Степана Химочки. — А де ж рідна взялася? В яких світах пропадала?

— Ти мене питаєш?! Я ніколи її не бачив, не пам’ятаю.

— І не пам’ятаєш?

— Як у війну повіялася з села, то й досі, а баба Мокрина доглянула, хоч навіть не рідня з нею. Ну хто ж може бути рідніший, ніж баба Мокрина?

— Що ж вона каже, твоя рідна?

— Не знаю, що каже й що скаже, бо не бачились. Не мовчатиме, раз навідалася.

— А скільки це років минуло?

— Років? У мене, либонь, уже півмішка пропало, а в неї, вважай, на денці в мішку лишилось отих років...

— Ну, так тепер маєш зустріти свою матір, — непевно проказав Химочка. — Раз вона в хаті — маєш зустріти. Ось і свинини візьми кусень...

— Обійдуся без свинини. — Ще випив трохи, вгрузаючи головою поміж горбами плечей. — Посвяткуємо без свинини... Слухай, дай мені свого «Жигуля»!

— Покатати матір по Хвощівці? — не здивувався Степан Химочка. — А чого ж, бери, покатай, це ж вона справжньої Хвощівки й не бачила...

Спинившись перед ворітьми свого обійстя, Данило Бондар неквапливо, наче налитий чавуном, вийшов із машини. Червоної цегли, критий цинковою бляхою дім під високими ясенами всміхався віддзеркаленим у вікнах небом, на колодязному журавлі ледь погойдувалась баддя, біля телевізійної антени біло-сірим шматтям снігу видніли голуби. Скрадливо озираючись, ступив на подвір’я, наче на чуже... Авжеж, Христя вже давно на корівнику, саме їй на зміну заступати... На просторій веранді лиш газети зашелепали білими язиками на вітрі, що ввірвався слідом. Із веранди — в коридор, і клямку поторгав так, наче вперше взявся за неї, а з коридора вже ступив у кімнату, в якій зазвичай приймали гостей.

За столом, читаючи книжку, сиділа незнайома жінка в окулярах. Вона відірвалась від книжки, і в калюжках скелець зайнялись тихі очі кольору відцвілого бузку.

— Христі... нема? — саме зірвалося.

— Христя подалась на ферму, — мовила жінка голосом із м’якими хрипами.

Хвиля дивного очікування сплеснула на її блідому лиці, яке наче в погребі пролежало й не бачило сонця, — й ця хвиля очікування поволеньки вигоряла.

— А ви хто? — вовняним язиком поспитав Данило Бондар. — Чи не Данилова мати? Бо Данило схожий на вас.

— Еге ж, Данилова мати, — відповіла жінка, й ота хвиля дивного очікування зовсім протряхла на її лиці.

— Значить, про вас мені казав Данило, до вас направив, — оговтуючись і міцнішаючи голосом, провадив далі. Мати його не впізнала, як і він не впізнав матері. Не впізнав — бо не пам’ятає, але ж вона мала б пам’ятати. — Даруйте, в колгоспі така запарка з оранкою, що трактористи орють у три зміни. А техніка ламається, а запчастин катма, а людей пучка, так що доводиться парити лоби, не скоро до хати приплентає.

— Так, так, — підтакувала. — І Христя каже, що хоч розірвись.

— У гості чи назавжди? — кивнув на обшмуляний чемоданчик біля шафи.

— Ну, в гості, — кволо відказала.

Перед Данилом Бондарем сиділа чужа жінка, й серце його мовчало, мов камінь. Не впізнав би її в натовпі так само, як зараз не впізнавав у хаті, бо навіть фотокартки по ній не залишилось у селі, фотокартки, на яку можна було б видивляти очі і в сирітському дитинстві, й пізніше.

— А в Данилового брата ви вже були? — запитав.

— У Павлушки?

— Еге, в Павлушки.

— Не була... Спершу до Данила, а вже потім до Павлушки...

«Вона відати не відає, що Павлушка помер у три рочки, легені згоріли, вишні на його могилі постаріли, родять гіркими ягодами...»

— Й Марії не бачили? — дихнув кригою губ.

— Всіх побачу, й Марійку, — сказала.

«А Марійку в повінь забрала вода, так і не знайшли Марійку, хоч баграми багрили річку вздовж і впоперек. Пішла зі світу дівчинкою, навіть калина на її могилі не цвіте весною й не червоніє ягодами восени».

— Бачу, Данило з Христею не розжились на дітей, — розбила тишу, що наче на похмурих кажанячих крилах повисла в кімнаті.

— Оцю хату-хоромину хіба для себе зводили? Думали про дітей, а дітьми доля обділила...

— Без дітей не можна, — сказала.

Наче морозними зашпорами шпигнуло в голові, й кров у скронях зашаруділа сухим падолистом.

— Нема й нема, а вітром не навіє...

— Жаль Христю, — сказала, — вона така славна жіночка, пощастило Данилові...

— А чого ж, пощастило, — згодився, й чоло його хмарилось чорною хмарою. — А звідки ж це ви дістались до Данила, коли не секрет?

Рідкі, наче прополені, брівки в неї жалісливо так затремтіли, побиті нездоровою блідістю щоки також здригнулись, і в голосі бренькнула розладнана струна:

— Всього не розкажеш і не виплачеш... Дітям розкажу, може, простять.

«Павлушка вже не простить, і Марійка не простить... А може б, простили матері, якби живі були, чого я за них розписуюсь?»

— То я оце до вас від Данила, — сказав Данило, тупцяючись у важких чоботях перед матір’ю. — Запарка зараз у нього на тракторі така, що не може прибігти.

— Я почекаю, — сказала.

Данило з кров’ю вирвав із грудей слова:

— То Данило попросив, щоб я відправив бас машиною на вокзал. Мовляв, звідки приїхали, щоб туди і їхали. Назад, до своєї сім’ї нової.

— До нової сім’ї? — Мати скинула руками, наче відбивалась від чогось, наче рогатиною настовбурчених рук боронилась. І голос болісно скрипнув, як тугий весняний любисток: — Оце Данило вам сказав спровадити мене на вокзал?

— Попросив одвезти.

— Щось казав іще?

— Чи казав? Ну, так: безпремінно відвези на вокзал, безпремінно й хутчій, щоб не спізнилась на поїзд.

— Та куди мені спізнюватись, я ж погостювати приїхала, й так... Надіялась...

Тихі сльози бриніли в голосі, як бринить ранкова біла роса на павутинні. Руки в матері обвисали обважнілим гудинням, і голова також обвисала, наче її гнітила періста хмарина сиво-чорного волосся. Тицьнулась до обшмуляного чемоданчика, взяла за ручку — й опустила, поспитавши: