Живі в пам’яті

Євген Гуцало

Роман Говоруха суботнього дня ходив по райцентрівських магазинах. А що в душі бродив хмільний настрій, то весь час співалися хмільні пісні: слова самі вилітали з глибини єства, зацвітали на губах, тож і Говоруха зацвітав тими веселими словами, п’янів од них. А може, збадьорив його свіжий і чистий, мов осіння айстра, день? День, мов осіння айстра, що біліє-рожевіє за рядком чорнобривців під хатнім вікном і пелюстки її ледь-ледь покриті інеєм, який трохи розтанув і сяє прозорими мачинами?

Приїхали до дівчини три козаки в гості... Летить галка через балку, літаючи, кряче... Забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька...

Рябе лице його, наче спитий горобцями соняшник, сміялось хвилею терпкого, негаснучого світла, й так само тугого жолудевого полиску очі лляли ще не загусклу бурштинову смолу, також терпку...

Засвіт встали козаченьки в похід з полуночі... Кру-кру, в чужині умру, заки море перелечу — крилонька зітру...

До Говорухи приглядались, та він проходив через чужі погляди, як падуча зірка крізь небесну млу. В райцентрі вже не бував кілька років, і за цей час містечко змінилось — повиростали нові панельні будинки, деякі вулиці засіріли асфальтом, поцяткованим розгубленою з грузовиків буряковою гичкою, там і сям чорніли котловани, вириті бульдозерами під нові будівлі. Ще не так давно, здається, центр було заставлено безліччю дрібних магазинів, які начебто берегли тоскний, спресований дух сутужної післявоєнної пори, — тепер замість тих цегляних, фарбованих вапном і синькою, та дерев’яних, заляпаних якимось ядучо-зеленим отрутохімікатом, допотопних магазинів стриміли кількаповерхові, з бетону та скла, широковіконні торговельні комплекси.

Через нашу хату вже й качки летять... Не мені усміхнулася доля край села, край села, край села...

Скупивши всякий надібок для хазяйства й набивши ноги, Роман Говоруха принишк, і вуста вже не зацвітали словами пісень, хоча рябе лице не протряхло від сміху, а з очей жолудевого полиску ллялась — уже забарніше, вже загускліша — бурштинова терпкувата смола. Коло кінотеатру під старими осокорами стояв металевий кіоск, тут із щілини-віконечка продавали пиво та газовану воду, й Говоруха надумав угамувати спрагу.

Він стояв за пластиковим столиком, прикріпленим на високій залізній ніжці, і, нехотя цідячи крізь зуби тепле просяне пиво, пас поглядом вулицю, потай сподіваючись поміж перехожих побачити когось знайомого. Як-не-як хоч і колишній район, хоч і колишній райцентр, але ж свої... Людські обличчя, що пропливали по вулиці, чомусь мало не всі видавалися знайомими, та варто було приглянутись пильніше — ні, таки чужі, вперше їх бачив.

За сусіднім столиком полуднала сільська молодиця років за сорок... ні, вже під п’ятдесят. З промасленого папірця брала смажений хек, жувала повільно, обережно і так само неквапно, давлячись, запивала лимонадом. Роман Говоруха раз і вдруге ковзнув упівока по молодиці, проте знайомої в ній не визнав — хіба мало сіл у районі, хіба мало жінок добиваються сюди!

Уже допивав пиво, коли вона відірвалась від столика і, човгаючи ватяними ногами, побитими брунькуватими жилами, підступила близько до Говорухи. Закинувши на плече корзину, трохи горбилась, а тому дивилась перед собою наче спідлоба зеленкувато-червоними, схожими на недозрілу шипшину, очима.

— Хлопче, ти хто? — спитала молодиця, показуючи зуби, схожі на розсипчасто-білу картоплю, спечену в полі на осінньому багатті.

— З Тернівки, — відказав.

І всміхнувся на оте «хлопче»: вже мав якщо не за тридцять, то до тридцяти.

— А-а, — злетіло з її темних уст. — Візьми ось цукерок і пом’яни мого Грицька.

Сягнула рукою до кишені горохового піджака, що тісно облягав її туге тіло, дістала пригорщ барвистих карамельок і висипала на столик перед Говорухою.

— Якого Грицька? — поспитав той здивовано.

— Грицька, мого молодшого брата.

— А що з ним сталось?

— На тракторі... Ввечері подався на нічну зміну, а вдосвіта знайшли на тракторі... Трактор стоїть, мотор тарабанить, а він усередині, як заснув...

— Заснув?

— Серце... Лікарі сказали, що серце... Він так у тракторі й помер.

Зеленкувато-червоні, схожі на недозрілу шипшину очі цідили перед собою біль, цідили із-за туманної пелени, що тремтіла й на поверхні, і в глибині очей.

— Скільки ж йому років?

— Ось такий, як ти.

— Армію відслужив?

— Аякже, армію відслужив. Зосталась жінка, двоє дітей... А в тебе сім’я велика?

— Немає сім’ї, ще не женився...

— Хлопчик і дівчинка... Хлопчик цієї осені вже до школи пішов, а дівчинка нарік піде... У наш час — і сироти... Пом’яни Грицька, душу його пом’яни.

Коли йшла, Говоруха не міг відірвати погляду від її литок, помотузованих сув’яззю жил, на яких ягодами тужавіли рожеві та сливові пухирі. Не обертаючись, пройшла по опалому листю під осокорами й розтанула в людському мурашнику.