Живі в пам’яті

Євген Гуцало

З Тернівки чи не з Тернівки? Наче ніколи раніше не доводилося зустрічатись. Може, виїхала колись їхня родина з Тернівки в сусіднє село, минуло чимало років, тепер ось вона впізнала його в райцентрі?.. Але хто така? І хто такий Грицько, її молодший брат, якому він, Роман, доводиться однолітком?

Порпався в пам’яті, наче в старій скрині, де збереглось багато мотлоху ще від бабиного й дідового життя, намагався серед споминів про своє дитинство відібрати саме такий, який допоміг би впізнати цю жінку, — й марно.

Досадливо зітхнувши, Роман Говоруха згріб карамельки й висипав до кишені.

Що ж, купив для батька-матері сякий-такий дріб’язок, закропився просяним пивом (чудно, та й годі: вересневий день — студений, а пиво — тепле!) — тепер можна й додому. Хоч і тепле, хоч і просяне, пиво все ж підхмелило настрій, і тепер на вустах знову зацвіли слова пісень, і рябе лице, наче спитий горобцями соняшник, знову сяйнуло терпким світлом наокіл.

Ой ти, дівчино — з горіха зерня, чом твоє серденько — колюче терня... Повій, вітре, на Вкраїну, де покинув я дівчину... Десь тут була подоляночка...

Мугикаючи пісні, Роман Говоруха йшов по вулиці й за старою своєю, ще парубоцькою, звичкою заглядав у вічі дівчатам, які траплялись назустріч, наче заглядав у голубе, зелене, сіре та каре полум’я їхніх душ і, миттєво осяяний короткими позирками дівочих барвистих поглядів, відчував наплив безпричинної радості, наплив щастя — такий стан він спізнавав у дитинстві та в юності.

— Романе!

Говоруха обернувся на той раптовий оклик — на протилежному боці вулиці, перед обстриженими акацієвими кущами, стояв чоловік у спортивних штанях та вовняному светрі і всміхався. Степової половецької смаглості лице грало грачиного полиску бровами, грачиної чорноти й опуклості очі яріли приязню, й навіть загострений, немов у грака, ніс випромінював радість від зустрічі.

— Борисе!

Коли вже обнялись, коли поплескали долонями один одного по плечах та спинах, розступились, наче вірили й не вірили очам.

— Я тут на машині «швидкої допомоги» шоферую, живу у жінки в приймах, — розказував Борис. — Може, нарік переберемось до своєї хати, вже звів цегляну коробку...

— Ти нітрохи не змінився, — вихопилося у Говорухи, — такий, як і в школі.

— Й ти не змінився ,— блимав матової білини білками Борис .— Де тепер трудишся?

— У районній редакції на Чернігівщині, а це на кілька днів навідався в Тернівку провідати батька-матір. Ну й до району крутнувся, купив дещо до хати, бо старі вже не здужають... Скільки ж це ми з тобою не бачились?

— Після випускного вечора в школі, вже сьомий рік.

До Тернівки, в середню школу, чимало дітей ходило з навколишніх сіл, і Борис із восьмого по десятий клас добивався аж із Хомутинців, кілометрів за дев’ять. Старався під’їхати на попутній машині, бо спробуй щодня подолати майже двадцять кілометрів, та ще часто по розгаслій від дощів подільській багнюці, по баюристих дорогах!

Тепер ось, випадково здибавши Бориса, Говоруха приглядався до його обличчя, приглядався з якоюсь винуватою пильністю — і за знайомими рисами однокласника начебто проступали риси зовсім іншої людини, яка живе незнайомим, чужим життям, і ці риси викликали в єстві холодок відчуженості.

— Ну чого ж ми стоїмо отак? — нарешті мовив Борис. — Сьогодні я не за кермом, вихідний, то давай за зустріч!..

Невдовзі колишні однокласники опинились у міському парку, що в цей погідний день просвічувався з краю в край і, мерехтячи поріділим жовтим та багряним листям на гіллі, дихав прив’ялими пахощами. У відкритому торговельному павільйоні взяли пляшку свіжого пива й повільно пили під парусиновим тентом. Довкола літали горобці, дзьобали кришки на столах та на цементованій долівці. Поміж стовбурів дерев у чистому повітрі пливла, неначе сочилась, павутинка бабиного літа, за нею сніжно іскрився ще один разок.

Як водиться, згадували однокласників. Той служить на флоті, той працює агрономом на цукрокомбінаті, той — інженером на плодоконсервному заводі. А дівчата? Й пороз’їжджались, і заміж повиходили, і дітей понароджували. Вчителі — хто ще вчителює, хто вийшов на пенсію, а от викладач фізкультури помер, далися взнаки фронтові рани.

Випадковим рухом руки сягнувши в кишеню, Роман Говоруха зненацька натрапив на пригорщ отих карамельок, яких йому ополудні вділила незнайома молодиця біля кінотеатру. Дістав цукерки і, розливши рештки пива по склянках, сказав:

— Давай пом’янемо... Грицька.

— Якого Грицька? — не зрозумів шкільний товариш.

— Ну, Грицька...

І, затинаючись, розповів про ту жінку, що попросила пом’янути її молодшого брата, тракториста, який від сердечного нападу помер у тракторі, орючи вночі колгоспне поле. Борис вислухав розповідь, звівши гострими клинцями грачиного полиску брови, й під його допитливим знерухомілим поглядом Роман Говоруха збентежився, наче його на недоумкуватості заскочено, чи що.

— Двоє дітей зосталося сиротами, не можна не пом’янути, раз сестра просила.

— Не можна, — згодився шкільний товариш, і голос його несподівано зрадливо забринів.

— Ну, то давай пом’янемо Грицька, хай земля йому пухом.

— Хай земля йому пером...

Вони випили холодне пиво і, здерши з карамельок обгортки, заходилися смоктати солодко-кислі цукерки. Оббігши спопелілим від смутку поглядом пустельні алеї, засипані різнобарв’ям опалого листя, Говоруха сказав:

— Знаєш, на серці нині так, наче та жінка мене впізнала.

— Але ж не призналась?

— І, мабуть, подумала, що я також упізнав її.

— Але ж не тернівська, правда?

— Наче не тернівська, хоч у селі я не живу, то міг декого й призабути. Й дивилась на мене так, немов Грицько той знав мене чи я знав Грицька.

— Хіба така пригода в Тернівці сталася? Ти б почув про неї від батьків.

— Ну, Грицько міг жити й не в Тернівці. Давай ще одну пляшечку візьмемо, раз таке діло.

— Чудно, — стенув плечима посмутнілий Борис. — Поминаємо людину, а хто вона?

— Життя чудне, — згодився Говоруха. — Життя таке чудне, що той Грицько може навіть бути моїм далеким родичем. Ну, не в другому чи в третьому коліні, а в десятому, наприклад. Ось тільки я про те не знаю.

— Чудно, — повторив Борис.

— Знаєш, він може бути й твоїм далеким родичем десь у дванадцятому коліні. Тут село біля села, всі земляки, дивись, два чи три століття тому, може, навіть наші пращури, Борисе, були родичами. Але нині забулось, нині ми про це не знаємо.

— Чудно, — і втретє сказав Борис, у якого на смаглому лиці залягла розгублена здивованість. — Про таке нема коли й подумати, все робота й робота... Ось я женився на своїй Олені, живемо, як усі люди живуть, не гірше, не краще... Хоч, правда, є такі, що гірше, і є такі, що краще... Ну, зі свого роду знаю найближчих родичів, дальших. А з її роду? Матір знаю, а батька не знаю, бо помер; знаю сестер, кількох племінників, дядьків, тіток. А ті ж дядьки теж мають родичів, а ті мають своїх родичів. Як поміркувати добре, то Грицько, дивись, чи не мій родич у якомусь коліні. Навіть швидше мій, ніж твій.

— Чому? — не втямив Роман Говоруха.

— Бо я жонатий!

— То й що?

— Значить, у мене має бути більше родичів, ніж у тебе, холостяка!

Й колишні шкільні товариші вдарили раптовим сміхом, яким наполохали горобців, що позривались і відлетіли на ближчі дерева.

— Чому не женишся? — поспитав Борис. — Рано чи пізно, та женитись треба, з природою боротись важко. Чи не можеш знайти до пари?

— Чому ж, трапляються дівчата, тільки я не кваплюсь.

— Ну, діло хазяйське. А не боїшся засидітись?

— Ще встигну з козами на торг... Хоч, зізнаюсь, із кожним роком здається, що гарних дівчат усе менше й менше.

Дивись, настане такий вік, що здаватиметься, наче їх ой як побільшало, наче кожна друга спідниця — вже й красуня писана.

— Ну, мені ще рано так обманюватись.

Йому аж кінчик язика свербів розповісти про студентську драму своїх почуттів, котрі так і зостались нерозділеними і в перші роки його роботи в редакції районної газети, про драму, яка приносила втіху не так скупими радощами, як щедрими болями, непорозуміннями, гіркотою. Але всі ті інтимні стосунки були такою його особистою таємницею, такою сокровенністю, що — розказувати отут?.. Борисові?.. За оцим порожнім столиком у літньому кафе, де вони влаштували сумні й дивні поминки?.. Роман Говоруха наче вперше побачив ясні хвилі прозорого, застиглого повітря в парку районного містечка, наче вперше побачив блякле, схоже на пригаслу осінню волошку, далеке небо над головою, яке зараз такою самою пригаслою польовою волошкою цвіло над головами його батьків у Тернівці, і йому не захотілось розповідати ні про студентську драму своїх почуттів, ні про скупі зустрічі, які з відстані років, а то й місяців нині війнули на нього холодком.