Живі в пам’яті

Євген Гуцало

— Мені ще рано обманюватись, — по паузі повторив Роман Говоруха. — А гарних дівчат на всякий вік вистачає.

— Ну, дівчата — таке зілля...

Тут наблизився до кафе чоловік на протезі, двома милицями підтримуючи тіло. Пісок під милицями скрипів так, наче те огрядне тіло вилито з чавуну. Важкі чавунні очі, як ядра до старовинної гармати, похмуро лежали на червонястій мідній сковороді обличчя. Борис, шофер медичної допомоги, зрадів інвалідові, наче рідному, інвалід зрадів не менше, вони обнялись. А коли обнімались, то інвалід дивно розмахував за спиною в Бориса своїми милицями, наче ними пригортав до грудей знайомого.

Знову налили в склянки пива, і інвалід забивав їх тужавим голосом — наче йому двигун в грудях гудів на менших та більших обертах.

— Значить, Грицька поминаєте? — Й подивився на Говоруху: — Твого родича?

Той ствердно скліпнув повіками. Проте інвалід уже дивився на Бориса.

— Чи твого родича?

— Нашого, — відказав той.

— Поминки — святе діло, — мовив інвалід, випивши склянку пива й закусуючи карамелькою. — Знаєте, як живе чоловік по загибелі? Ну, в бою наклав головою чи від інфаркту...

Його очі-ядра, перетяті кривавими жилками, завмерли, наче ось-ось мали гуркнути й вилетіти із жерл очних западин.

— Живуть у чужій пам’яті, от! — Він стукнув милицею, наче припечатав думку. — Я на фронті був? Був. Та й не тільки на фронті, а й так — скількох уже не стало за моє життя. Але чудно: коли згадую — вони є, вони живі, а коли забуваю — вони мовби вдруге вмирають. То, хлопці, скажу: святе діло поминки. Поминаєте — значить, воскрешаєте людину, повертаєте на землю. Грицько переставився на тракторі? Але поминаємо, значить, зараз він із нами.

Лице його, схоже на мідну сковороду, ще дужче налилось жаром, почервоніло, й м’язисті губи в тому полум’ї аж корчились, наче й слова народжувались опечені.

— Хлопців, з якими воював, усіх пам’ятаю, вони всі живі в моїй пам’яті. — Спершись на милиці, він стояв перед ними, кутастий, незграбний, як металева протитанкова рогатина. — Взводний у нас був Ванька Фільов... На Дніпрі, під Лоєвом, нас кинули в атаку, ну, посеред річки на човні...

Очі його затремтіли, пойнялися сивиною туманцю, й крізь туманець росою сходили крапелясті сльози, ось-ось мали бризнути. Налігши на милиці, він обернувся, скрипнувши протезом, і поніс горбату постать геть від кафе, а вони дивились услід, як віддаляється, як сонячні зайчики мерехтять по кошлатій голові, й мовчали...

— Я всього надивився на «швидкій допомозі», — мовив колишній шкільний товариш. — У нас ветеранів війни зосталось не так багато, а ще є.

— Скоро і їх не стане...

— Га? — не втямив Борис.

— Скоро і їх не стане, кажу. Бо війна ще й досі без пострілів наздоганяє...

— Запам’ятаєш дядька Цимбала? — спитав Борис. — Він у побуткомбінаті взуття латає...

— Запам’ятаю, — пообіцяв Говоруха.

— Запам’ятай, — тоном товариського наказу мовив Борис.

Запала тиша, яку порушував туркіт голубів, що походжали неподалік по опалому листю, й саме в цю хвилину Говорусі закортіло розповісти про оту студентську драму своїх почуттів, закортіло поділитись і почути слово співчуття, проте переборов бажання. Й так само переборов бажання прочитати вголос вірші про нерозділену любов, — так, він потай від усіх складав вірші, де був гранично чесний, складав вірші, в яких він звірявся так, як ні перед ким не міг би звіритись, навіть перед своєю любов’ю.

По дорозі на автобусну станцію Борис намислив показати садибу, на якій будувався.

— На околиці, зате недалечко від центру... Знаєш, я не шкодую, що після армії з Хомутинців потрапив сюди, на «швидку допомогу». Хоч і наїжджаю в село до матері, а вже тут приріс, уже б звідси не повернувся назад.

— Через якихось років десять молодше хомутинецьке покоління вже не впізнаватиме тебе, коли здибає в раймістечку.

— А думаєш, я впізнаватиму молодше покоління в Хомутинцях, коли приїжджатиму до родичів?

— І я вже відірвався від Тернівки...

— Ну от, а ти від Тернівки... Ходім подивишся, де я будуюсь, може, колись завітаєш у гості, а не проїдеш мимо, як чужий.

Вони саме опинились коло автобусної станції, й Роман Говоруха застеріг, що під широким гранітним козирком стоїть автобус до Тернівки, а вони ж бо за цим маршрутом ходять не часто. Винувато засяявши рябим лицем, простягнув руку на прощання, сипнув скоромовкою :

— Хай уже тоді, як збудуєшся, на новосілля, на вхідчини. Бо автобус стоїть!

— Хто знає за ті вхідчини, — посмутнів на лиці колишній шкільний товариш. — Звісно, стіл тобі сьогодні не накрию, бо тільки звів коробку, але ж прихопили б чогось у магазині...

— Навідаюсь колись не сам, а з сім’єю, — похапцем тиснучи чужу руку, вже гарячково виривав свою і косував одним оком на автобус, що заповнювався пасажирами.

— Щасливо, — побажав Борис, і в голосі не почулось радості, швидше — образа. — Так і не набалакалися про всіх наших...

— Ще набалакаємось! — із перебільшеною бадьорістю пообіцяв Роман Говоруха, біжучи на автобус.

І вже коли їхав, і вже коли вербово-ясенове районне містечко побігло назад за вікнами автобуса, світячи хворобливо-скупою вродою осені, він пошкодував за поквапливе прощання. Так, наче втік від свого шкільного товариша, втік від свого минулого, не побажавши в споминах обернути на життя живе. Як вода на перекаті, гомоніли пасажири про всяку всячину, а Говорусі, що не прислухався до балачок, згадувався нинішній день.

Як сказав, опираючись на милиці, дядько Цимбал? Важкі його чавунні очі, мов ядра до старовинної гармати, й досі дивляться гостро, не можна скараскатись їхнього погляду, котрий — мов гаряче тавро... «Коли згадую — вони є, вони живі, а коли забуваю — вони мовби вдруге вмирають... святе діло — поминки».

Автобус гуркотів по вибоїстій дорозі, наче далекий вайлуватий грім у хмарі, а Романові бачилось, як дядько Цимбал віддаляється, як голова вгрузла гранітною брилою в плечі, як спина скособочилась, як протез із пневматичною тупістю б’є по землі... «Взводний у нас був Ванька Фільов... посеред річки на човні...»

Поле чорніло зораною землею, над якою ген-ген голубіла-золотилася сонячна мла, аж до самого обрію слалась її низька й легка курява... Що сказала ота молодиця, дивлячися спідлоба зеленкувато-червоними, схожими на недозрілу шипшину, очима?.. «Пом’яни Грицька, душу його пом’яни... хлопчик цієї осені вже до школи пішов, а дівчинка нарік піде...»

Наче заскочений на святотатстві, сягнув рукою в кишеню, дістав карамельку і, здерши шелепку обгортку, поклав до рота. Кисло-солодка цукерка м’ятною прохолодою остуджувала піднебіння. За вікном автобуса майнули трактори на ріллі, потім стало розмотуватись лісове видиво — барвистий рушник край дороги, й на тому рушнику золотом, сріблом гаптовано дуби, вільхи, осокори, берези, липи... Й наче коло самого вуха знову пролунав голос дядька Цимбала: «Як живе чоловік по загибелі?..»

Відчуваючи досаду на своє життя, на свої вірші, що стали найпотаємнішими й найщирішими друзями, Роман Говоруха дорікав собі, що з роками все рідше навідується в рідні краї, радів близькій зустрічі з батьком-матір’ю, як зненацька зловив на собі погляд двох зелененьких, як рання весняна травичка, очей. Вони блищали й іскрились, мовби омиті краплями дощу.

Той чистий погляд отямив і очутив Романа Говоруху.

Дивився хлопчик років п’яти-шести, що сидів на колінах у молодої жінки. Підперезаний широким ремінцем із великою пряжкою, в картатому светрику, в крислатому картузі, що наповзав на лапаті вуха, він швидше скидався на юного чоловічка, ніж на хлопчика. Й чому він так уперто дивиться, не в спромозі відірвати оксамитову зелень очей! Ось ковтнув слину, прогнавши горлечком пругкий клубок... Умить здогадавшись і зрадівши своєму здогадові, Роман Говоруха дістав із кишені решту барвистих карамельок, простягнув дитині і якомога приязніше сказав:

— Бери, бери.

Й коли хлопчик узяв, коли поклав до рота цукерку, додав:

— Їж... від дядька Грицька.

Й дитина довірливо дивилась на пасажира, що сяяв густим ряботинням на лиці й тугим жолудевим полиском очей, наче раділа зустрічі з добрим і щедрим дядьком Грицьком.