Орлами орано

Євген Гуцало

Якось у вересні, коли вже діти ходили до школи, коли почали відлітати до вирію лелеки, коли вже лаштувались у далеку дорогу або й частково подались ремези, коли вже думали невзабарі залишити свої гнізда жайворонки, — отже, в лагідну та й у чомусь тривожну пору вересня, а саме в суботу пополудні, на широке обійстя до Чоліїв стікався усякий люд, переважно підтоптаний та сивий.

Проходячи повз хату в садок, поглядали на холодну блакить вікон, мимоволі зазирали в одчинені сіни і, минаючи криницю під тополею, йшли на гамірну балачку, що чулася з-під яблунь.

А в садку під яблунями були розставлені столи, застелені чистими скатертями й заставлені всякими наїдками та напоями, довкола яких весело мерехтіли золотаві бджоли та оси, і вже побіля столів купчились гості. Котрісь приходили, котрісь ішли геть, і тільки одна людина весь час зоставалась на місці, сиділа під крислатою гіллякою, обнизаною сніговим кальвілем, і ця людина була Грицьком Чоліем, хазяїном садиби.

Грицько Чолій зодягнувся у стареньку гімнастерку, що застібалась на металеві гудзики, зі стоячого комірця жилавим стовбурцем зводилась міцна шия з гостро випнутим борлаком. Крила сокиркуватого носа чутливо роздимались, мовби Чолій весь час принюхувався чи до страв, чи до аромату яблук і груш. Одцвілі, наче затягнуті пеленою туманцю, очі дивились іще по-соколиному чіпко, хоч, може, й не все бачили. Стріхаті брови побіліли від паморозі, й так само побіліла вся велика, щедрою рукою виліплена голова: не чуб, а назавжди застигла хвиля туману.

Всі, хто нині приходив у сад, неодмінно затівали балачку про те, скільки років старому Чолієві, або ж мовчки прислухались до розмови, якій не було кінця.

— А чи я пам’ятаю! — вже всоте повторював дід Грицько, і в плюсклому голосочку його пробивалася задавнена гордість: авжеж, такий старий, що свого віку не тримає в пам’яті.

— То, може, ви древній, як оцей світ?

— Та як світ! — охоче згоджувався Чолій, і брови по-пташиному спурхували вгору.

— Як наше Закриниччя?

— Еге, як Закриниччя, — відказував дід Грицько. — Либонь, завжди жив, поки світ і поки наше село. Раніше всіх людей знав у Закриниччі, а тепер стільки маку дрібного насіялось, що хіба упомниш? Мене всі знають, а я не кожного.

— Старішого від вас нікого нема, правда? А дід Харлампій?..

— Я вже на вулицю ходив, як Харлампій знайшовся.

— А баба Ониська...

— Ониська? Яка з неї баба? До неї мій старший син Петро хотів свататись, аж тут війна з германцем, забрали до війська разом зі мною. Не встиг, бідолаха, сватів заслати, наклав головою в мазурах.

Відказував Чолій охоче, і йому подобалось, що нині надійшло стільки людей, що впину їм немає. На жовте зморшкувате обличчя падала мережана тінь од листя, і коли тінь здригалась, тоді глибокі зморшки наче оживали. По вощаних руках, бувало, лазили оси чи мухи, та Чолій зовсім не чув їх, сидів погордний.

— А що ви, діду Грицько, пам’ятаєте? Ну, колективізацію, ну, війну з германцем...

— Заскочила в Закриниччя банда Маруськи, а тут їй на п’яти наступає кавалерія Котовського. Тепер у нас нема церкви, згоріла в останню війну, а тоді стояла на горбку біля млина. Славно так на Великдень правилось, коли збиралися святити паски та крашанки. На дзвіниці Марусьчина банда поставила кулемет, хотіли всіх котовців покосити, бо що випадало? Випадало їм наступати через греблю, по гатці, — от із дзвіниці в акурат усіх би викосили. Ми з Архипом Жигалом що придумали? Піти до Котовського і сказати про кулемет на церкві. А день, а нікого не випускають із села, то ми з Архипом залізли на городі в коноплі й сидимо, роздивляємось. Потім у жито вскочили, знов попричаювались, бо побачать — і голови порубають, і хати попалять. Пересиділи в житі, а далі картоплею навкарачки, потім у рів ускочили, трусимось, бо, чуємо, коні галопом летять. Пронесло, дяка долі, то ми хутенько в соняшники і вже бігли до самої Човновиці. Архип Жигало попереду, а я за ним, у Човновиці біля зборні попадали, передихнути не годні.

Чолій розказує про все те не вперше, і всі цікаво слухають, і давні події постають, мов живі. І як у Човновиці здибалися з Котовським, і як у ті дні визволялося Закриниччя. А голос у Чолія Грицька такий, наче розповідає не про себе, а про когось іншого, й лице зостається незворушне, застигле. Ото хіба що оживає від тремту світла й тіней, що падають од ворушкого листя. Зрештою, розказавши все, Чолій супить брови, оглядає всіх і питає:

— А що, Архип Жигало не прийшов?

— Та Архип іще в сорок шостому пристав у прийми до баби в Дзвенячому, — нагадують.

Дзвеняче хоч і не за горами, та все-таки за надцять кілометрів од Закриниччя. Востаннє Грицько Чолій був там, коли Архип оддавав заміж свою правнучку, і любить згадати, як випив чарку й навіть танцював із молодою.

— Заспівайте, — просять у Чолія, бо начулись, що замолоду мав неабиякий голос — затягне пісню на одному кутку, від поля, а котиться на другий, до лісу.

— Та моє вже відспівалось, хай молоді.

— Куди молодим проти вас, — заохочують, відаючи, що Чолій інколи любить бути прошеним.

Зрештою згоджується й починає прокашлюватись. Усі вмовкають, підступаючи ближче до діда. Далекий Чоліїв погляд стає ще дальший, наче старий зараз дивиться в немислимо далекі дні свого минулого, молодості своєї. Й коли народжується голосок, то здається неправдоподібним, мовби й не живий сюхвилинний, а тільки кволий відлунок давнього, що долинув із минувшини в оцей вересневий сад.

Що в полі, полі, близько дорозі, ой там Іван орлами оре... Орлами оре, стрілкою сіє, стрілкою сіє, лучком волочить... Лучком волочить да й бога просить...

Тоненький голосочок тремтів, як павутинка, ось-ось обірветься. Та ні, звучав хоч і надщерблено, зате сукався цівочкою, лився старечим перехлюпом.

Уроди жито густеє, жито густеє, волосистеє... Поставим женців сімсот молодців, нажнемо кіпок, як на небі зірок... Поставим стіжок, золотенький вершок...

Голосок сяйнув пригаслим світлом Чолієвої душі — і вмовк. Старий провів долонею по губах, наче краплисте сяйво тієї пісні витирав, так і не потеплівши незворушним обличчям. А в пам’яті людей, що зібрались довкола, як і в пам’яті яблуневого саду, й далі бриніло...

Орлами оре, стрілкою сіє, стрілкою сіє, лучком волочить...

Призвідцею нинішнього свята був Чолій, а людей покликав, розворушив усе Закриниччя не хто як колгоспний зоотехнік Петро Іванович, що доводився дідові Грицькові правнуком. Ще за тиждень кликав, щоб сходились на нинішню неділю, нагадував усім стрічним учора, сьогодні зранку теж перестрівав.