Помста

Євген Гуцало

По селу прокотилась чутка, що помер одноокий Степан Варченко, який бобилював у старій хаті під лісом. Мовляв, на тамтому тижні подався в гості до дочки Тетяни, що жила в Монастирищі, замандюрилося побавитись із правнуком, який начебто вдався в одноокого свого прадіда, звісно, з тією тільки відміною, що вродився добре видющим на двоє очей. Мабуть, чула душа старого свою кончину, раз їй закортіло потішитись дитиною на цьому світі, тепер їй легше вестиметься на тому світі, звідки не повертаються.

Село міркувало, що сільрада мала б опечатати хату, коли не об’явилися спадкоємці. Бо коли господа без хазяїна, забереться хтось нечистий на руку, а потім шукай вітра в полі, коли за тим вітром і слід прохолоне. Може, про смерть одноокого Варченка й не гомоніли б у селі, але ж — садиба яка славна! Що город, що грунтець на городі, що річечка за городом, що ліс! Тепер багато будуються, нові хати червоніють добре випаленою цеглою та сяють цинкової сивини дахами, — тут би молодий хазяїн, у чиїх руках колгоспний комбайн чи трактор, хіба б такі хороми звів!

Через межу та через вишняк від одноокого Варченка жила баба Мотря, також самотня, доживала віку. Суха й тонка в кості, похватна, баба жовтіла круглим коржем обличчя, що все кублилося зморшками. Либонь, від неї першої і довідались про наглу Степанову кончину, бо від кого ж довідатись, як не від сусідки. Як усе те трапилось? А трапилось так, що навідалась до неї стара товаришка Горпина Дідух, із якою в одній ланці проробили на буряках і до війни, й після війни. Горпину знали за сільського дзвона: почує на пучку, а роздзвонить на пригірщ. Угледівши табун чужих курей у Мотриному городі, стара товаришка криком замашним, наче лозиною, повиганяла — та й у хату:

— Чи ти город садила, щоб чужі кури тирлувались?

А Мотря їй сухенькими словами, наче порожніми маківками :

— Повіявся в Монастирище минулої суботи, ниньки четвер — нема й нема, не інакше як переставився! В дочки гостює.

— Переставився, кажеш? — хльоснула по хаті замашним голосом Горпина.

— Кури самі з хліва й до хліва, кіт на горобців огнем кидається. Якби кабанчик — ого б верещав, наче без колія колють... Весною теж їздив до Тетяни в Монастирище, то другодні вернувся, бо хто ж йому хазяйство попорає. Не інакше як переставився, в землю поклали, бо лиш земля і годна втримати Степана. Якби живий — уже вовком би никав обійстям, то такий.

Горпина поклала на груди хресне знамення:

— Мабуть, почула душа, раз подався до рідні!

— Хоч і вовча душа, а почула...

Жінки погомоніли про всяку всячину й розійшлись: Мотря щось там на городі длубалась між картоплі, а Горпина Дідух понесла роздзвонювати почуту вість: хата від лісу стоїть пусткою, хазяйських рук не видно, бо хазяйські руки повіялись у Монастирище, там і складено їх на грудях небіжчика і між пальців устромлено свічку, як споконвіку водиться. Як було не повірити, хоч дехто мізкував недовірливо: як це так, що чоловіка до одної сільради приписано, а вже ховає його чужа сільрада?

Дехто, здається, й пошкодував, що покладено в землю не в Тернівці, а в Монастирищі. Бо якби в Тернівці, а не в Моластирищі, то й пом’янули б у перший день похорону, а там, дивись, і на дев’ятини перепала б чарка, й на сороковини також не потекло б мимо уст, а в уста. Звісно, шкодували ті, що мали чуже горе за свято, що їм би тільки поминати.

Село звикло до чутки, бо до всяких чуток звикає.

Аж тут суботнього дня з попутного автобуса на зупинці коло промтоварного магазину зійшов пасажир у жовтому капелюсі дрібної рисової соломки та в зчовганих парусинових туфлях, яких тепер у продажу й не побачиш. Горло перев’язано білою косинкою жіночою, у якихось аж струхлявілих очах — болість боляща. В руці — замашний костурець дубовий.