Помста

Євген Гуцало

Щойно з траси чоловік у капелюсі звернув між бузину у бічну вуличку, як назустріч йому трапився велосипедист, сільський вчитель. Крутив педалі, опустивши голову, а як звів — лице його збараніло, й він так втелющився очима в подорожнього, що звалився з велосипедом у порослий кропивою рів.

— Ти чого, Сашко, розучився їздити? — спитав чоловік у жовтому капелюсі.

Поспитав — і потюпачив своею дорогою, а вчитель Сашко став видиратися з кропиви і — все ще бараном діло — тупо дивився в згорблену спину, що віддалялась. Чомусь уже не сів на велосипед, наче побоювався знову звалитись. І, тримаючись за кручені роги, все оглядався на горбату постать, аж поки пропала в бузиновій гущавині.

— Не якась хороба, а таки Варченко. Тьху, де ж він узявся?

Варченко човгав парусиновими туфлями по сірій пилюзі, світив єдиним видющим оком, наче лоєвим каганцем. Аж тут біля старого цвинтаря, що загущавів чагарями, здибався сільський дзвін Горпина. Мовби нечисту силу вгледівши, жінка вросла в землю й стала хутенько хреститись, наче в неї руки на крила вітряка обернулись.

— Згинь, сатано, згинь і пропади...

— Хто це такого перестраху нагнав на тебе? — поспитав одноокий.

Троєперстя в Горпини злякано тремтіло над ріллястим лицем.

— О, до горобців молиться, — зле буркнув.

І поплив між хвиль бузини, а Горпина, схаменувшись, навздогін кинулась:

— Це ти, Степане?

— А хто ж бо?

— Здоровий? — спитала.

— Здоровий, тільки приболілий... — І сердито скрикнув: — Голова вже не варить, що своїх тернівських перестала взнавати?

— Хіба вгадаєш, варить голова чи не варить... А тут казали — тебе нема.

— В дочки гостював, у Монастирищі.

— Вертаєш ось ниньки?

— Либонь, забалакуєшся, Горпино! Чи не бачиш, що ногами йду, а не їду? Язика маєш такого, що наритники б на рота!

— Кому той наритник поможе...

— Суща правда.

Й розійшлись — наче божа сила два важкі камені розсунула.

З-під місточка, що дрімав між осоки над сонною річечкою, вигулькнуло двоє хлопців, один із них — довгоротий, як голопуценя, що визволилося з гнізда, — закричав:

— Дід Степан із того світу!

Дітлахи зашелестіли сміхом, а що старий Варченко не почув чи не втямив, то залопотіли п’ятами вслід за ним:

— Діду Степане, ви були під землею?

— Що там під землею?

— Коли назад під землю підете?

Розчув чи не розчув, а таки зло взяло на дитячий вереск, на того довгоротого голопуцька, що завжди чомусь із реготами кидався, мов собака до ніг, — і одноокий Варченко гойднувся згорбленою постаттю назад, погрозливо штурхнув перед собою дубцем:

— Ось я вас, іродів!

Веселі іроди бризнули врозтіч, а довгоротий голопуцько верещав:

— Наїсться — й назад подасться!.. Там їсти не дають!..

Варченко сапко хекав:

— Поки те-се, тут геть-чисто всі з глузду зсунулись... Що старе, що мале. Якийсь такий світ настав, що скоро й справді не знатимеш, де ти...

Хата ще зоддалеки, від лісу, всміхнулась — і так ішов на її усмішку, а як на захаращене обійстя вступив, то вже наче хата не всміхалась, а глипала закислими віконцями, супилася з-під потрісканого шиферу. Згадав, як Тетяна з зятем Митром дзьобали й дзьобали в Монастирищі, аби спродувався, аби до них перебирався, — й ковтнув над силу глевтякуватий клубок болю: на старість у прийми — хай і до рідної дочки, хай і до внуків та правнуків?!

Сусідка Мотря, зігнувшись у три погибелі біля колодязя, вибирала відро на цямрини. Потім узяла відро в кощаву руку, наче на пальчастий гак начепила, й подріпцювала до сіней, сутулячись. Ух, сова глухогорла, ненависть ненависна... О, пересунула відро з водою за поріг, а сама кладе хрест на себе — на чоло дрібне, як наперсток, на сучкуваті плечі, на груди запалі. Й так розводить рукою правою, наче з баговиння якесь коріняччя тягне, а коріняччя слизьке й довге, не дається... Злість, що завжди сиділа в душі, мов люципер у пеклі, струснула Варченком, він урепіжив дубовим костуром по погрібнику, збивши порохно з лободи, й задвигтів гудзуватими словами:

— Та розіпнись ти на тому хресті, який собі на груди кладеш!

Сусідка, почувши й не почувши прокльон, згасла в мороку сіней.

А розгнівана його душа наче в дубець перебралась, тепер дубець так і рвався із рук, так і сікався, щоб бити, ламати, крушити все довкола, — й Варченко мав-таки здихатись костура, кинув на причілок, щоб у хаті біди не накоїти...

Поки день до вечора, попорався по хазяйству, поникав по садку, зарослому кропивою, обійшов город, де поспіль з картоплею, буряками та кукурудзою повиганяло такі бур’яни, що хоч вовків тюгукай...

Зваривши в сінях на керогазі картоплю в лушпайках і всмак поївши із пряною тюлькою, даною на гостинець у Монастирищі, він попив свіжої колодязної води — й раптом заквапився, наче яка муха вкусила. Помив потилицю водою з милом, знайшов попрасовану сорочку, перевзувся в черевики, які тримав про свято, і, замкнувши хату на прогонич, подався межею до річечки. Через хисткий, плетений із лози, місточок — і вже в лісі, і вже полотняної білини піщана стежка повела поміж дубів, крізь туркотіння диких голубів, крізь полудневу літню прохолоду.

З цієї сільської околиці ліс наче вклинювався в Тернівку, шматуючи її на два віддалені кутки, та ноги знали стежку — і вже скоро стояв перед скособоченими ворітьми, за якими аж золотилося споришем подвір’я, а в вінку розквітлих соняшників, наче вбрана в барвистий рушник, весело так стояла хата-чепурунка.

Й на обійстя ступив, як на своє, й хатні двері відчинив, навіть раз чи два клямки не поторгавши. З порога вгледів — за застеленим скатертиною в торочках столом обідали й на його появу позводились та обернулися зачудовані лиця.

— Бог на поміч, — кашлянув у кулак.

— Сте-е-епа-а-ане!.. — сплеснув у хазяйки Марії голос у горлі якось не по-людському, а наче по-чаїному. Заплітаючись ногами в рясній спідниці, ступила до гостя — й завмерла перед ним, сторопівши вилинялими, як небо в спеку, очима. — А тут пустили таку поголоску про тебе...

— Яку поголоску?

— Аж язик не повертається... Наче тебе земля вже забрала...

— Мене? Земля?..

— Аж ти живий і здоровий...

— Ось вам тульки та оселедців із Монастирища привіз. — І він передав у потріскані хазяйчині руки проолієний пакунок. — І хто міг таку брехню збрехати? Якби земля забрала, чи я б оселедці й тульку привіз?

— Авжеж, авжеж, — мовила, а в самої тремтіли губи.

Від столу обізвався син Матвій, що з поблизького міста навідався до матері в гості на суботу й неділю:

— Чи ви, дядьку Степане, не знаєте, що вас ладні живцем у могилу покласти?

— Та я ще кріпкий, при здоров’ї, сам іще не одного закопаю, — буркнув.

— Ви закопаєте чи не закопаєте, а вас уже закопали ,— засміявся Матвій без співчуття, глузливо. — Ось сідайте до столу, побалакаємо.

Той сів, дружно захрумкотіли огірками, а що Матвій не звик тримати язика на припоні, то відразу ж:

— Ви, дядьку Степане, марно дорогу топчете до моєї матері.

— Як то марно? — Від несподіванки огірок застряв йому в горлі. — Кажи ясніше.

— Куди вже ясніше! Марно — і квит!

— Маріє, що я чую? — витягнув борозенкувату шию до хазяйки, що заглядала над плитою в сковороду. — Чи вуха мої недочувають?

— Ми вже й пом’янули вас із матір’ю!

— Пом’янули?.. Маріє! — марно озивався до господині, котра мов оглухла коло сковороди, на якій шкварчало недосмажене м’ясо з цибулею.

— Пом’янули душу вашу грішну, — криво всміхався Матвій. — Ну, то співалося за ваш упокій, а тепер можемо й за здравіє, чого ж...

— Давай за здравіє! — стукнув кулаком по столу Варченко.

— То будьте здорові! — якось байдуже знизав плечима Матвій. — А стежку таки марно топчете, бо матір я забираю в город, здоров’я в неї не те, щоб самій у хаті клопотатись і землю доглядати. Обійстя їй вже не в радість. Онуки повиростали, так що сидітиме склавши руки.

— Де ж це я сиділа склавши руки? — долинуло від плити. — Не привчена...

— Навчитесь, діло не хитре.

— А я гадав... Може, зійдемося з Марією. — У Варченка лице посіріло так, як сіріє сніг, що підплив талою водою. — А ти тут рішив... і за матір, і за мене.

— Я не рішав, я тільки помагав рішати! Хіба чужий, щоб не помогти?

— Чом раніше не брав із Тернівки? Бо Марія що мала з городу чи з хліва — все тобі!

— Авжеж, помагала, спасибі. В городі не накупишся з базару, дітей і внуків без материнської помочі не вигодував би, це правда.

— А як не та потяжка з землі, бо Марія виробилась, то можна й забрати?

— А так, чого матері гибіти в хаті-пустці? Виробилась, а ви, дядьку Степане, бачу, надумали пожаліти її, як вовк кобилу пожалів... Нема в неї сили старатись ще на вас, їдьте до своїх дітей, хай вони стараються, от!

Марія вигорнула смажене м’ясо зі сковороди в полумисок, поставила на стіл.