Помста

Євген Гуцало

— Де ж ти помістиш її там у квартирі? Три кімнатки! І якби сам, а то син із сім’єю не відділився ще...

— Скоро відділиться, дядьку Степане, вже завод узяв на чергу, а раз узяв — житло дадуть... — І похвастався: — Навіть машину купимо, о!

— Тут продасте, — кивнув на хату, — а щоб потім шкодувати не довелося за гніздом, бо назад не викупите... В городі сільським трудно живеться на старість... То чи я б Марію у свою хату не пустив, га?

— Пустили б, дядьку Степане? З вашої ласки має на старість у чужій хаті стикатись? — Матвій розсівся на лаві, драбинясті руки розкинув хрестом за спиною. — Либонь, моїй матері вже не до парування... з небіжчиком.

— Си-и-ину... — благально озвалась Марія від мисника, де перетирала рушником посуд, аби не сидіти без діла.

Сиза піна зацвіла в кутиках уст у Варченка:

— За наговір — і до суду, втяв? Суд за таке не помилує! Що — живцем!..

Матвій булькав сміхом, наче окріп йому в грудях кипів.

— Мамо, чуєте? Ось женихався — і вже на суд! Оце тому, що випив за ваше здравіє? Е-е, вже ліпше за упокій... То ходіть із нашої хати, дядьку Степане. Вже як люди вас поховали, то й ми разом із людьми. Чого було вигрібатись нагору, ха-ха-ха!

Варченко, смикаючи кінською ощиреною головою, тремтячою рукою налапав на лаві капелюх дрібної рисової соломки — і вже з порога поспитав:

— Маріє, хто його намовив проти мене?

Жінка, одвернувшись до мисника, хоч би пару з уст ізронила, а Матвій кинув у спину:

— Самі, дядьку, й намовили, хто ж іще.

І вже коли за гостем гуркнуло в сінях перевернутим відром, уже коли ворота наче виплюнули його на вулицю, син проказав:

— Маєте м’яке серце, мамо, ото й пустили в душу такого люципера, а не треба його ні вам, ні мені... Бачите, вся Тернівка відцуралась, живцем поклала у гріб... А йому не лежиться чомусь, га? Бігає, женихається...

З посизілими від гніву щоками, трусячи палахкотючою роздосадуваною головою, Степан Варченко вертав додому через надвечірній ліс. Ха, принесло Матюшку-одинака з города, згадав про матір у свинячий голос! Надривалась для них, поки стачило здоров’я, мішками й кошами спроваджувала всяку всячину в їхні завжди голодні пельки, а як одробила своє — змилостивився сердешний Матюша, ладнається забрати матір. Бо свербить продати садибу, щоб за гроші розжитись на машину, либонь. А чи знаєш, Матюшо, що я щовесни помагав твоїй матері і зорати город, і засадити, й картоплю викопати? Чи знаєш, що я й дровами для неї завжди клопотався? А як стеля в сінях стала западати, хто перекидав стелю? А криницю під вербою хто почистив од муляки, вода вже встоялась, чиста й студена, хай би та чиста й студена вода кілком у горлі твоєму стала!

Злостячись, бив костуром у стежку, наче в груди ворога, і в видющому оці йому роїлось від сухих та злих сліз... Уже й поховали! Приболів у Монастирищі, а тут уже зі світу звели його. Такі чутки самі не народжуються, хтось пустив чутку з чорних уст, ось тільки як ти знайдеш, щоб помстою навіки затулити? Якби знаття, залив би розпеченої смоли в ті уста, хай би впились вогненної смерті.

Здалось, наче біжать за ним і регочуть хлопчаки-пуцьверінки, які вдень дражнились. Варченко обернувся. Стелилась пустельна стежка, стемніла від вечірних тіней, і ліс довкола похмурий, наче виношував якусь важку й темну думку. В голові колющився біль, цей біль застилав каламутною поволокою зір, і, гойднувшись на знеможених ногах, він оперся двома руками на дуб. Оперся так, наче відпихав дерево, що мало звалитись на нього, а що руки слабли, то аж лобом торкнувся шорсткої кори.

Й не так торкнувся, як ударився. Від удару наче дзвін зашелестів у вухах, зашелестів — і розсипався, опавши їдким порохном, але в хмарі того порохна біль у голові пригас, немов розтанув. А що скоро покотилась інша хвиля болю, вища й гостріша, то він ізнову вдарився головою об стовбур, аж очі з-під повік мало не цвіркнули, й знову біль пригас, аж поки постав іще гострішою хвилею за попередню, й він ударив тупим молотком свого болю об дуб і, вже підламуючись у колінах, ще раз ударив, уже скронею й щокою, що враз заросилась кров’ю, якою пухирились і хриплячі вуста...

Вдосвіта баба Мотря, холодячи ноги зарошеною картоплею, нарвала кропу й петрушки на городі, насмикала на грядках цибулі та часнику — із повним кошем городини подалась на попутний автобус, щоб їхати в район на базар. Отак і мала копійку з городу, а чи їй багато треба? Знайшлось місце біля Горпини, що за якимось ділом також добивалась у містечко і, звісно, також не з порожніми руками, бо в недільний день жодна тернівчанка впорожні не виїде з села до райцентру, так само й додому впорожні не вертатиметься.

Автобус гримкотів пошарпаним залізом і лящав голосами — вогнем горіла балачка, яку баба Мотря застала вже в розпалі... Мовляв, їхав ні світ ні зоря вчитель Сашко Стороженко на велосипеді, квапився на риболовлю на лісовому озері, а тут щось сіріє в траві під дубом, наче п’яниця звалився. Вже проминув, але ж напоумило щось зупинитись.

Замашний голос Горпини виляскував, як пуга:

— Не кажіть, що вбито, сам себе замордував. Стовк собі весь твар до м’яса...

— Де ж бачено, щоб людина так звіріла? — чулось. — Так озвіріла, що саму себе до погибелі довела?

— Еге ж, як звір, — виляснула пуга. — Пустили поголоску, що нема в живих, що в Монастирищі поховано, — то таки правда, як у воду дивились. Марно поговору не буває: як не вчора, так ниньки, як не ниньки, то завтра.

Баба Мотря слухала, замкнувши вуста, лиш очі її гомоніли, здається, все голосніше, жевріючи здогадом. Невже одноокого її сусіда вчитель надибав у лісі?

— А наш участковый Федір Кіт і забожився, що сам себе забив, бо не зміг подітись од свого звірячого норову...

— Кіт забожився, а чи забожиться суд?..

— Подивляться — і міліція, і лікарі, і суд...

— Чи в нашому селі траплялось, щоб Федір сказав неправду? Завжди по його виходило. Значить, замордувався...

— З ясного розуму самі себе не мордують...

— А хто сказав, що з ясного? Стуманів умом — і готово...

— Хтось довів...

— А чи нема таких, що доведуть? Та ще старого Варченка? Чиясь помста, бо в небіжчика чи й світилась коли світла плямка в чорній душі.

Озивались до Мотрі, бо ж сусідка, бо ж мала відати таке, чого інші не відають, а баба лиш сухенькими, як колючі реп’яшки, очима оторопіло кліпала й клялась, що з сусідом і не балакала ніколи, й не дивилась у його двір, хай господь сохранить із таким водитись. А на думці тіпалось: лиш би відняло пам’ять у Горпини про їхню балачку недавню, коли вгадала цю смерть, авжеж, угадала. Хай не в Монастирихці, а в Тернівці, хай не якийсь тиждень тому, а лиш ниньки, тільки ж угадала...

Як така новина сталась, то й районний базар скоро довідався, гомонів про Тернівку, доплітаючи всякі страхи, бо хіба ж не доплетеш, коли про чоловіка поголоску стулили — й наче у небо пальцем тицьнули, не оббіг своєї долі. Мотря, западаючи обважнілою головою в плечі, немов у грузьку твань, хутчіше спродала городину і, обминувши базарні лотки, де збиралась купити сякий-такий надібок для господарки, почовгала геть. І чудно так човгала ногами, що полегшали, наче їх димом надуто.

Ніколи не купувала квітів, бо свої росли біля хати кущами — й настурція, й півонія, й айстра. А тут — уперше в житті — зважилась купити чорнобривців у якоїсь молодиці. Обстріпаний пучок чорнобривців обійшовся не так і дешево, але Мотря й не здивувалася — як же вона складе ціну квітам, коли без досвіду?

З пучком чорнобривців доплентала до райцентрівського скверу, засадженого кленчаками. Тут, між запорошених кленчаків, сірів кам’яний надгробок над братською могилою, а на надгробку вибито рік — 1942, а також списано імена й прізвища. Колись Мотря могла прочитати кожну літеру, та зараз її зір уже наче тля побила, очі сльозились, і вона лише по пам’яті шепотіла імена:

— Василь Блажко... Андрій Сірик... Василь Павлюк... Гнат Шуляк... Іван Васюра...

Нахилившись, поклала чорнобривці на заспоришений горбик, який накрив зо двадцять загиблих партизанських життів, поклала їм свою шану й дяку.

— Іване, лебедику мій, горенько моє...

Її чоловік Іван спочивав у цьому райцентрівському сквері вже яке десятиліття. Тут їх оточено зимового досвітку, коли прискочили з лісу на санях, щоб ізненацька напасти на німецьку тюрму. Тут на них уже чекали, і бій закипів шпаркий, наче скороминуща гроза.

— Спи, Іване, скоро і я переберусь до тебе...

Кілька днів трупи забитих у скарлючених позах стриміли під стовбурами дерев, їх не велено було ховати. Зате вільно розглядати на пострах іншим, тому з ближчих і дальших сіл добивався люд — чи нема поміж забитих батька, чоловіка чи брата, яких десь завіяла воєнна буря...

— А наш сусіда здибав тоді мене біля воріт. Лахи на ньому поліцайські горілкою й кінськими кізяками смердять. Питає, чи давно не здибалися з тобою. Де ж здибатись, кажу, коли нема й нема тебе до хати. Ну, раз нема до хати, каже, а кортить угледіти, гайда в район, там угледиш. Чого ж це ти в районі, кажу, коли тебе і близько району нема. Не було в районі, каже, а тепер уже з району й не вибереться ніколи, гайда — угледиш. Аж тепер, Іване, віддячила сусіду, що нас тоді звів отут із тобою мертвим. Скільки жила, стільки й кликала кару божу на голову його й таки накликала. Мало він лісу порубав за тебе на землі, хай іще порубає під землею...

Мотря спитими вустами гомоніла, наче вітрець шелестів між колосків, і, здається, не квапилась на автобус до Тернівки. Наче не там була її оселя, а тут, де братська могила між запорошених кленчаків, і ця оселя не відпускала силою невидимих рук, тримала їхньою силою.