Якась чортівня у Хвощівці

Євген Гуцало

Вітер несамовито жужмав річку, яка текла хвилями-брилами, в’юнистими крихко-сипучими борознами, куйовдив зелені коси лепехи та рогози, раптовими сивими сплесками заголював листя на вербах і прибережній шелюзі. Коли поміж хмар проламувалась голуба ополонка з ребристими краями, світло сонця обвалювалось на річку, на луги, на село — й наче все довкола бралося срібним поливом, тремтячим, усміхненим. А коли небо заплющувалося — шпаркого сонячного полива як не було в світі, що зовсім по-людському супився на обличчі. В селі тріпотіли плахти городів, погойдувались і сяяли жовті бризки розквітлих соняхів, а верхи тополь, схожі на розбуяле віниччя, мітлами гребли й гребли над собою попелясте повітря.

Риба цього вітряного дня не йшла на вудку, й годі сподіватись, що ловитиметься. Стежкою, що слалась у шелюзі поза городами, наближався веселий чоловічий голос. Виспівуючи пісню, голос розгойдувався, як літня річка на вітрі, й незабаром його власник уже дивився на рибалку іскрами захмелених очей, граючи привітно розтягненими губами.

— Привіт, — озвався веселий голос, у якому наче побринькували музичні струни. — Як життя? Риба ловиться чи все-таки полюбляє там, де глибше?

— Привіт, — відказав Максим Лавровишня, вглядаючись у незнайоме обличчя, що розхлюпувало навколо приязнь і веселощі. — Риба полюбляє там, де нас нема.

— Давно ми з тобою не бачились!

— Давно, — чуючись ні в сих ні в тих, відказав Лавровишня, бо хоч убий — не пригадував цього вилицюватого, з кущистими надбрів’ями чоловіка років на тридцять.

Може, лукавить, бо чом би не полукавити, коли вогонь з чарки, видать, перевернуто прямо в душу!

— Життя котиться, як гарба з гори! — забринів стрункою музикою веселий голос. — А в гарбі й коней нема, о, їзда!

— Ну, так уже гарба й без коней, — заперечив Лавровишня, намотуючи жилку на вудлисько та збираючи рибальське причандалля.

— Чуєш, Фроську заміж віддаю! — вдарив себе в груди. — Ну я й Павло, ну й гицель!

— Яку Фроську?

— Сестру свою, — розцвітала музика голосу з лункої глибини грудей. Труснув корзиною, яку тримав у руці. — Ось у гарних людей на зеленого змія розбагатів, мо’, допоможеш поборотись — чи змій нас подужає, чи ми змія?

Ступали бузиновою вуличкою поміж слонячими вухами лопухів, що по-живому здригались, коли їх скуб вітер. «Та не бачився я з цим Павлом ніколи, — досадував Лавровишня, зненацька заскочений чудною зустріччю. — Либонь, обізнався, хіба ж не трапляються пригоди...» Він, учитель із поблизького райцентру, дітстався сюди, в Хвощівку, на риболовлю, бо поклав собі за правило щонеділі виїжджати на природу. За кілька років уже добре винюшкував озерцята й калабані в лісах та полях, глухі болота в байраках чи яругах, куди ні трактором не заїхати, ні машиною. Ботанік і зоолог середньої школи, Лавровишня отак щонеділі тікав від холостяцької самотності, від надокучливості одноманітного побуту, а найперше, мабуть, таки від самого себе.

У вибалку, закучерявленому дубами, світилась хата дзеркалом цинкової покрівлі, наче пригашеним полум’ям. Над тим дзеркальним полум’ям вихорились голуби, аж поки їх змело пругкою мітлою вітру десь поміж кучері дубів. Під хатою сіріла стареча борода, розтягуючи гармошку, схожу на кажана в польоті, проте музики не чулось, її також змітав вітер. Та скоро вже вступили в хвилі-зойки музики, що клубочилась у дворі. Лавровишня розглядав порожнісіньке подвір’я, сподіваючись побачити бодай одного танцюриста, та тільки побачив у буді лагідну собачу морду, покладену на лапи.

Мабуть, їх угледіли через вікно, бо вмить через сінешній поріг викотилось двоє дітей — хлопці, рудий і чорнявий, обоє з гострими, як осока, очима, що наче аж диміли радістю. Гармошка під хатою заливчасто схлипнула, хлопці крутнулися в якомусь реготливому танці, на їхніх кістлявих тілах пухирилися звітрені сорочки — і вже скоро обоє гайнули за ворота, як дві лопотючі хмарини з розкриленими руками.