Якась чортівня у Хвощівці

Євген Гуцало

— Ільковичу, може, стомився грати для голубів та вітру, побратаємося із зеленим змієм, га?!

Старого Ільковича умовляти не довелось, він поніс на грудях замовклу гармошку, як приспану дитину, звісивши на неї шумовиння стріхатої бороди. Слідом за хазяїном та за дідом і Лавровишня ступив у хату, в якій повітря спершу здалося зеленкуватим від яблунь, що долоньками листя затуляли шибки в причілкових вікнах.

За заставленим наїдками та порожніми пляшками столом сидів, як місяць уповні, самотній чоловік із весільною червоною квіткою на вилозі піджака. Пшеничного замісу щоки його нависали над газетою, яку, здається, їв поїдом.

— Павле! — вигукнув. — Тільки послухай, що пишуть про київське «Динамо»!

— А де Фроська? — спитав той.

— Фроська? — Жених відлип від газети, понуднішав на пшеничному лиці. — Чмур тут один навідувався до неї, коники всякі викидав, то Фроська повела...

— Коників його повела?

— Ага, коників.

Яке ж це весілля, гадкувалось Лавровишні, коли жених читає спортивну газету, коли наречена в бігах із якимось «чмурем», коли з гостей — хіба що сонце, яке ось наглою лавою світла ввірвалось у вікно — й вигасло вмить.

Та, мабуть, весілля, раз оцей дідок колючої будяку-ватої постави — із гармошкою. А гості ще найдуть, бо де не люблять повеселитись.

— Ну, Захаре, — ніяк не зреагував на «чмура» веселий брат і ляснув жениха важкою долонею по плечах, — ох і дружинонька тобі дістається.

— Моя Фроська — наче комора з добром, не пропадеш із такою коморою, — подзвонювали співучі струни в лунких грудях. — Доки тобі, Захаре, гриміти порожньою бочкою по світах? До армії хіба не нагулявся? А після армії? Бігав із роботи на роботу, шукав, де легше, а воно скрізь однаково, бо скрізь ту роботу треба крутити, як баранячі роги.

— Ха-ха, як баранячі роги! — засміявся жених, округлюючи губи блідо-рожевим бубликом.

— Ось хай чоловік послухає й порадить, — кивнув на пильноокого Лавровишню. — Ти скільки разів оженювався? Двічі! Й двічі кидав і жінку, й дитину, й квартиру. Й двічі мусиш платити аліменти, а платити нема з чого, бо на голій долоні гроші самі не ростуть, не наскубеш. Ну, скажи, що ти маєш? Дірку в кишені, а вік не чекає, вік пре. Ти на мене поглянь, Захаре! Жінка і в жінки славна робота — раз! Двоє дітей вчаться — два! Машина «Запорожець» — три! Квартира, гараж і сарай — чотири! Майстер зміни — п’ять!..

Наче грав марш на рахівниці, приклацуючи пучками пальців. Лавровишня тетерів од чутого та баченого, проте виду не подавав. Посоловілий Ількович лиш ротом зіпав, марно спромагаючись на слово.

— А що в тебе, га? Тільки футбол у голові. Замість голови — круглий м’яч. Ото жінки й футболять твоєю головою, як хочуть. А Фроська не здере з тебе квартири, бо має свою хату, приймаком станеш. Там позалишав дітей, а тут готових маєш, от!

— Яких? — вирвалось у Лавровишні.

— Є діти, є, — озвалась нарешті борода. — Славні хлопці.

Жених із ясною розмисловістю в очах ствердно похилив голову на груди.

— А Фросьчині діти! — реготнув Павло.

— Так це ж весілля ось...

— Буває, діти знаходяться й до весілля!

— Чом би й ні, — докинула стареча борода.

— Племінники в мене, — хвалився Павло напідпитку, — повдавались у своїх батьків, а батьки в хлопців — дай боже кожній дитині, чуєш?

— Та чи я не вірю? — згоджувався жених.

— Очі бачать, від очей не втаїш, — докинув Ількович.

— Хоч без батьків, а не скажеш, що безбатченки! — і далі хвалився Фросьчин брат. — У рудого Валерки — батько з Дніпропетровська, а в чорнявого Юрка — з Вінниці, три роки різниці в хлопців. Фроська — дівка прийомна, вона їх, шоферів, і приймала на постій, коли автоколона возила буряки з колгоспу. Та й по хлопдях видно, що батьки в них — дай боже кожному, правда?

— Всі ми — не чиїсь, а людські, — ввернув Ількович.

— Золоті слова, — сяяв щирими зубами Павло. — Нема таких, щоб не людські.

— А Фросьці на них аліменти йдуть чи ні? — запитав жених.

— Які аліменти! — наче аж образився Павло. — Вона має дітей із любові, а за любов хіба стягують гроші? Хоча я тебе розкусив, ой розкусив! Раз сам платиш на двох своїх, то й хочеш компенсації, щоб ішли гроші на Валерку та Юрка.

— Вона, компенсація, не завадила б, — сказав старий Ількович.

— Не треба мені тої компенсації!..

— А що ти скажеш про любов? — озвався Павло до Лавровишні. — Любов і голод правлять світом, чув?

Мружився, думаючи про щось своє, а потім поспитав у жениха:

— Ти не знайомий із цим чоловіком? То познайомтесь. І ви, діду, познайомтесь.

Лавровишня, не кажучи й слова, потиснув руки весільчанам, наче вві сні.

— Ну, тепер усі як нерозлийвода, — засміявся Павло. — Побажаємо ж любові цьому чоловікові, бо гріх не побажати добра людині. І щоб здоров’я мав, і щоб у хату, а не з хати, і щоб вороги йому виздихали до ноги.

«Либонь, не за того мають, чортівня якась, і як тільки влип у цю чортівню?! Весілля, а в молодої двоє дітей позашлюбних, а в молодого дві кинуті жінки і двоє кинутих дітей. Ось і втям, учителю, хто правий, хто винуватий, ось і втям, як тобі святкувати на такому святі...»

— Моя Фроська — ого баба, вона і від тебе з дитям не забариться, хай собі народжуються діти, бо світ на дітях стоїть. Маєш двоє своїх, тут тобі теж двоє — не заскучаєш! От із ними й награєшся у футбол, правда, Ільковичу?

Ількович, задрімавши за столом, здер із очей жовті повіки.

— Нас у матері було семеро, я сьомий, то я сьомий лишився, а всі переставились.

Жених стужавів зіницями, а погляд свій наче сплів у кілька сталок, щоб міцніший.

— А я один от висіявся, тепер бурлака бурлакою.

— Висіявся один, а скільки насіяв, а скільки ще насієш, — це Павло.

Тут Фроська навинулась до хати — хоч і літо, а вона задля холодного дня у в’язаному вовняному платті, що іскриться-мерехтить снігом на стегнах випнутих, наче то замети в жінки, а ще ж заметами в неї і груди ворушкі. Вся розпашіла, наче то рвучку грозу одягнено в плаття, а ця гроза сяє густою зеленню жіночих очей, вихориться коричневою хмариною летючого волосся.

— Без тебе, сестро, віддаю тебе заміж, а ти де цвітеш і пахнеш?

Фроська на довшу мить прикипіла до обличчя Лавровишні, мовби пила, гамуючи спрагу, з його обличчя, й мовила:

— Та все от відбивалась од Лукаша.

— Так довго відбивалась?

— А як ти хутко відіб’єшся, коли ірод надумав націлуватись востаннє.

Заїжджий учитель милувався Фроською, якої тільки лиш і не вистачало в хаті, й тепер хата наче наповнилася зсередини непогамованою жіночою грозою, що хоч і всілася за столом, та, здавалось, кипить, пульсує, й невидимі струмені тривоги розбігаються від неї.

— Хай націловується, — засміявся жених. — Я не скупий!

— А він у тебе не питав, — і собі засміялась Фроська.

Брат перевів балачку:

— До якої роботи пристроїш Захара?

— Хай іде до свиней. Я корів глядітиму, а він свиней, заробітки славні.

— Можна й до свиней, чом не можна, — показеннішав на лиці жених, і тепер його пшеничного замісу щоки немов зачерствіли. — Тільки я по будівництву завжди, муляр...

— Будівництва в Хвощівці доста на всяку голову, і на його.

Старий Ількович, переставши куняти, бринькнув голосом, наче сухою бадилиною:

— Без роботи не пропаде, з кельмою по людях — буде хліб і до хліба. Ось як я — з гармошкою завжди маю діло. Хто з чим! — і старий тицьнув на Лавровишню: — Ось він, скажімо, з вудочкою.

— Я тобі, Фросько, не привезу казна-що, сама бачиш.

— Я твого Захара не гудю, а тільки ти вже привозив одного, з лісоторговельного складу на залізниці... Видно, він біля того лісоторговельного складу вдосвіта бігав пиво пити, а ввечері лазив рачки.

— Ну, Фросько...

— Що Фросько?! Тиждень поспав отут — і в сінях барложився, і в хліві, й на городі беркицьнувся був, і в погрібнику. І все з заплющеними очима, з вух йому цідилось. Відпустка, бачте, в нього, відпущений — от і зіпає після роботи. То так відзіпуватись — каторжніше від роботи... Ні, я твого Захара зовсім не гудю...