Якась чортівня у Хвощівці

Євген Гуцало

— Фросько, не забувай, що й ти не першої молодості, та й товар не на всякого покупця, а на любителя.

— Теж мені — любителі!

Заїжджому Лавровишні звестися — й гайда звідси, а його як прицвяхувало. Тут у дворі гуркнув мотоцикл, із коляски мотоцикла рудою бризкою бризнув рудий Валерка й чорною бризкою чорнявий Юрко. А з-за керма звівся бичачої статури окоренок у рябому мотоциклетному шоломі.

— О, Лукаша несе... — озвався Павло.

Бикуватий гість зігнувся в порозі, а як випростався мало стелю не підпер маківкою голови. Хлопці в нього під лівою та правою руками стояли, як гриби.

— Знов тебе наворожило! — з радісною мукою в голосі мовила Фроська.

— А чом би й мені не повеселитись на твоєму весіллі? — І погладив долонями дітей по вихорах: — Правда, хлопці?

Хлопці в човниках уст гойднули по хисткій усмішці. Лукаш важким лантухом усівся навпроти жениха з червоною весільною квіткою на грудях і сипнув розсипчастим, глузливим голосом:

— То гірко чи не гірко? Чого понадимались, як сичі в гаю?

Він укліщився шорсткими очима в помідорної барви обличчя, що сяяло через стіл, і не відводив погляду. Передчуваючи недобре, Павло поспитав:

— Ти чого прийшов?

— Я у Фроськи напросився прийти, от і прийшов.

— Ні, чого ти прийшов?

— Та наче ж я не чужий для Фроськи!

— Прийшов сюди зі сваркою?

— Де зі сваркою? За Фросю хочу добре слово сказати, розхвалити, бо хто ще її так добре знає, як я. Правда, Фросю?

— Кому твоя правда потрібна, га? — насідав Павло.

Сестра позирала у вікно, де вигойдувалися соняхи й кукурудза, де по картоплі прокочувалися гривасті хвилі.

— Діти, ану киш надвір, нарвіть кролям якогось бур’яну, — кишнула на дітей, що відразу ж слухняно пошнуркували за поріг.

— Фроська — це скарб! Ген які пацани за жінкою дістануться на дурницю, самому гріти лоба не доведеться. І, помітивши, що старого Ільковича звело за столом та виколисує, Лукаш поклав корчувату долоню на плече, посадовив старого. — Та не линяйте ви зі своею гармошкою, як же ми тут без музики! Полюбовне діло — і без музики...

— Полюбовне діло? — Лице у Фроськи побіліло, наче сніжком присипано по рум’янцях. — Яке полюбовне діло?

Раптом очі її набубнявіли сльозами, що провисли по щоках вогкими стьожками. Й до мовчазного Лавровишні мовила:

— Хоч ви захистіть, чи що... Такий базар, а на базарі за мене торгуються.

— Ти сама просила привезти й познайомити! — зовсім не злостячись, а так само весело нагадав Павло.

Жених м’яшкорив пальцями губи, що сіпались криво.

— Фросю, Фросю, — сказав. — Ти сама й готувалась, бач, скільки на стіл наставила, не пропадати ж добру.

— Та хай пропадає все добро, коли таке щастя! Полюбовне діло, еге! Діло! Не хочу я такого діла й вас не хочу бачити!.. До мене і моїх дітей — із полюбовним ділом! Ха-ха!

— Фросю, ти сама, сама... Захар — серйозний мужчина, ось тільки нема щастя в житті.

— Не хочу я такого щастя, ну! — Знетямлена, блищала слізьми, і злість дзигоніла в її голосі. — Все, рихтуйтеся!

Старий Ількович, либонь, уже б ізвівся й тюгнув із хати, але чавунна Лукашева рука знову лягла на його плече.

— Ви, дідусю, сидіть, ще пограєте мені, — мовив Лукаш. — А ви, хлопці, таки йдіть, бо чуєте, що хазяйка сказала.

— Які ж ви всі!.. До всього ще й наруги закортіло, щоб геть упитись... Ой горе яке жінці, що вона жінкою вродилась... — Біль грубо зіжмакав їй лице, й губи зіжмакав, що корчилися словами. — Поприходили в чужу хату й розперезались...

— Ну, сестро, тебе не вгадаєш... По-іншому не вміємо...

Хазяйка ступила до Лавровишні, вчепилася за шкіряну куртку на грудях.

— Чого ви мовчите, хоч би ви сказали... Обороніть, бо в кого ж мені просити порятунку?..

Павло здер червону весільну квітку з грудей Захара, що вже шукав свого картуза, в обох метушливі руки вовтузились безпорадно. Лукаш зачепився плечем за одвірок, аж на миснику задеренчав посуд. Старий Ількович ішов із гармошкою так, наче ось-ось упаде й розтечеться підлогою.

Фрося припала обличчям до грудей учителя, що задерев’янів деревом. Ось уже, щось бурмочучи, й Павло із Захаром подались геть, у хаті повисла тремка, як павутина, тиша. Лавровишня боявся поворухнутись чи бодай слово мовити. Коси Фросьчині пахли чебрецевим привіллям, чадом полину. Хотілось обійняти її за плечі, пригорнути ближче, проте переборов це миттєве бажання.

Ластівка вдарилась у вікно, й тугий звук удару ніби пробудив жінку. В спопелілому її погляді бузковим жаром лежали живі зіниці. Вона мовби нітилась від того, що сталось недавно.

— Ви не думайте, я не лихого серця... — Заходилася збирати посуд із столу й складала в цинкову балію на лаві. Над зсутуленими плечима сиділи високою хмариною гречано-коричневі коси, приковуючи зір Лавровишні. — Хай собі йдуть, хай наберуться розуму... Ви не думайте, я вас не жену. Побудьте, а то ще повернуться, від них усякого дочекаєшся... Що ви тут, у Хвощівці, поробляєте?

— Рибу ловлю в річці, от і зустрілися з Павлом. — Заїжджий учитель сам ухопився за свої слова. — Ополудні кльову ніякого не було, може, хоч надвечір братиме.

Вивівши гостя за сінешній поріг, стала в проймі дверей, наче в дерев’яній рамі, дивилась, як він збирає свої рибальські снасті. Вже стомилась від гніву та сліз, постаттю повеселішала, обличчям наче повеснянішала.

— То чекати, що на юшку наловиться?

— Ось до річки піду — й запитаю в риби...

А риба мовчала. Річка впокорилась, вітер уже не стриг піняві баранці хвиль, і поверхня брижилась тремкими віспинами. Лавровишня й сам до пуття не відав, чому подався на берег, а не до автобусної зупинки, щоб їхати додому. Навпочіпки палив цигарку, й недавнє оте весілля, чи заручини, стояло примарою перед зором. І несподівано для себе озирнувся на стежку в шелюзі поза городами, ніби знову сподівався почути там веселий чоловічий голос. Проте шелюга німувала, зрідка озиваючись короткими спалахами горобиного щебету.

Невдовзі риба таки озвалась, і Лавровишня опустив до саджалки дзеркального підлящика, а за ним і сазана. За підлящиком та сазаном клюнуло кілька йоржів, далі чималий краснопір, і вчитель зрадів удачі, на яку й перестав сподіватись. Якби тут, у Хвощівці, знати рибні місця... Й ще не встиг додумати шпаркої думки, як на гачку вже тріпотіла густіра.

Вітер улігся, зоставивши в лузі на траві витоптані лежбиська та до найдальшої прозорості вимівши небо. Річка дихала свіжими подихами, й скрадливі хвильки по-мишачому м’яко шаруділи біля ніг. Лавровишня, згадавши про автобус і дорогу до райцентру, витягнув саджалку з води — й риба завихорилася срібно-малиновим вихором, розбризкуючи краплі, що пахли мулом, куширем і слизом.

Бузиновою вуличкою рудий Валерка і чорнявий Юрко вели на налигачі теля з пасовиська. Теля присвічувало собі та хлопцям білою латкою-квіткою на лобі. Поспинялись мимохіть у пахучій бузині, й теля заслиненими губами потяглось до риби в саджалці, сапко пирхнуло, а хлопці дружно засміялись тугими, як недоспілі яблука, басками.

— З паші? — озвався Лавровишня. А що теля схарапудилось, то й собі взявся за налигач. — Утрьох втримаємо, еге? Чи, може, ви несіть рибу, а я теля вестиму...

Хлопці слухняно взяли вудку, рибу й торбину з усякими припасами, а Лавровишня вів на мотузку квітчасте теля, що раз у раз впиралося в землю гнутим патиччям ніг.

— Ти диви яке, — бубонів Лавровишня, — безроге, а хвостом крутить, наче рогате. Скрутили б тобі роги, та де їх візьмеш, правда, хлопці?

Ген у надвечірніх сутінках, що гірчили кропивою, у плескатому вибалку на тлі стемнілих дубів блимнуло пригасле дзеркало цинкової покрівлі. Над зеленим розливом молодої картоплі тихенькими вогнями жевріли соняхи. Хлопці покрадьки перемовлялися за спиною в чужого дядька, і їхні незміцнілі баски порипували, як недоспілі яблука. На мить Лавровишня почув у душі легку й солодку певність, наче повертається додому, де на нього чекає родинний затишок.

Фроська, пов'язана білою косинкою, з-під якої врунились гречано-коричневі коси, стояла на хатньому причілку й дивилася з-під дашка долоні, як вони наближаються бузиновим руслом вулички до обійстя...