Нова модель машини

Євген Гуцало

Нарешті святковий оранжевий автомобіль «Жигулі» покотився, наче гумовий м’яч, гнаний пружним вітром. Урочистий Юрко тримав у жилавих руках кермо так, як тримав би за крила жар-птицю, коли б вона опинилась у його долонях, а дзюбаті кутики вуст ледь павутинилися стримуваним усміхом. Такими самими загнутими, дзюбатими кутиками тремтіли вуста і в його матері Василини Михайлівни, котра, на відміну від сина, усміху не гамувала, а мовби хлюпала з обличчя сонячними хвилями, від яких просторіше стало в салоні машини. Напівобернувшись до Тані з малим Сергійком, що вмостились на задньому сидінні, Василина Михайлівна гомоніла низьким голосом соковитого тембру:

— Ми щонеділі з Юрком у дорозі. Можна купити дачку, якусь хатинку на Дніпрі чи на Десні, але свій клапоть землі з житлом — це хомут на шиї, а хомут не відпускає нікуди, тримає в неволі. Машина — це воля: сьогодні ти поставив намет біля річки і ловиш рибу, через тиждень у лісі збираєш гриби, ще через місяць вибрався за місто в якісь чагарі та й рвеш собі черешні, до яких ніхто не добереться, якщо ти не доберешся. Коли б я не з села, то й не тягло б за місто. А Юрко хоч народився в місті, зате має душу селюка й любить усе те, що я люблю. Інші діти знай сперечаються з батьками, а в нас мир і лад. Правда, сину?

Юрко згідливо кивнув лобатою головою, що дзеркально поблискувала жовтою шкірою залисин.

— І Степан Гаврилович скрізь із нами їздить, еге ж? — І Василина Михайлівна погладила чорну болонку, що примостилась у неї на колінах, сяючи блискучими гудзичками очей. — А знаєш, Таню, чому називаю болонку Степаном Гавриловичем? Так мого начальника звуть... Ось я гладжу його, дорогого начальника Степана Гавриловича, поміж вушок, бо він дуже любить, щоб його гладили поміж вушок. А ще голублю його за шерстю, голублю проти шерсті — мій дорогий начальник Степан Гаврилович любить усі мої пестощі.

Несподівано малий Сергійко зареготав, і сміх із його горла посипався рясно й дзвінко, мовби срібні ялинкові горішки. Чорна болонка, стріпнувши лискучими вухами-бантами, тонесенько дзявкнула. Дорога текла з міста в сторону кленів та лип, ось уже й село вигулькнуло, а за селом прослалися святкові скатерті полів, залиті молодою пшеничною повінню, що билась об стіну лісу на обрії.

— Я недавно була на Пташиному базарі, — озвалась Таня. — Купила петрушки та кропу на зелений борщ, а кропиви сама нарвала на кручах біля річки... Так от, ходила поміж кролів і нутрій, поміж голубів та папужок... І поміж собачників. Так чудно, я довго приглядалась, повірити не могла: кожен хазяїн собачки на Пташиному базарі схожий на свого пса. Чудеса: не собака схожий на хазяїна, бо де б пес тієї схожості надбав, а хазяїн — на собаку!

— На Пташиному базарі, може, й так. — Шовки забриніли в голосі Василини Михайлівни, вона пестила болонку за шерстю й проти шерсті. — Ось тільки я зовсім не схожа на оцього свого Степана Гавриловича, правда?

І, піднісши болонку Степана Гавриловича вгору, фарбованими губами розцілувала веселий і розумний писок...

Листяний ліс раннього літа притьмом розступився перед машиною і, щойно похмурий із відстані, тепер обертався перед їхніми очима на живу бурштинову брилу, пронизану потоками сонця. Звернувши на узбіччя, машина стала вигойдуватись на піщаному путівці, й малий Сергійко бешкетливо вигуцував, мерехтячи в усмішці березовими плашками зубів.

— А тепер полюбуйтесь на озеро! — голубиним голосом протуркотіла Василина Михайлівна, коли машина завмерла в текучих зелених кучерях лозняків. — Ніде нікогісінько, будь певна, Таню.

Ліс ізгори мовби кутався в шовки блакитної небесної хустини, по якій живими розмаяними квітами текли білі хмари. Одна така хмарина пливла по воді, що здавалась аж наче випуклою на рівній місцині, й озеро скидалось на вічно розплющене око, яким земля задивилась у небеса. Ото хочеш прочитати таємниці лісу, його думки — спробуй прочитати з цього врунистого ока, по якому пливе лиш одна хмарина (воно маленьке, й другій хмаринці немає де віддзеркалитись).

— У нас як? — гомоніла Василина Михайлівна, вдихаючи лісове повітря на повні груди й ледь мружачись від утіхи. — У нас — подавай масштаби! Коли на пляж — то до Дніпра або до Чорного моря, коли на курорт — подавай Кисловодськ чи Сочі. Відпочивають — натовпами, стовковиськами, вертепами!.. А тут — нікогісінько, а тут — ліс лише твій і озеро лише твоє... Сьогодні в нас із Юрком оце озеро в лісі, а завтра — зовсім маленький струмок у гайку, але не запаскуджений, не зритий машинами, з найчистішою на світі водою.