Нова модель машини

Євген Гуцало

— Але ж у Юрка є дружина! — чудуючись, відповіла Таня. — Скоро повернеться з Чорного моря.

— Хіба то дружина? Лиш числиться формально. Знаєш, Таню, от якби домовитися з тобою...

Вони стояли в молодому дубняку, де літали строкаті дятли й чувся сухий та твердий перестук пташиних дзьобів по стовбурах дерев. Земля між дубками аж пашіла квітчастим різнотрав’ям, граючи бджолиним дзвоном.

— Якби домовитися з тобою, що ти не проти... ну, згодом вийти заміж за Юрка... Тоді, коли він оформить через суд розлучення з Люсею.

— Я... так дивно... казали — на пікнік, на природу... казали, без діла, — не могла зібратися з думками Таня, заскочена зненацька чудними речами. — У них свої стосунки, я не хочу вплутуватись...

— В їхніх стосунках я наведу лад.

— Але ж Юрко... чи я симпатична йому... як він ставиться до мене...

— А що Юрко? Раз мені симпатична — значить, симпатична і йому.

— Він знає... про оцю нашу розмову?

— Авжеж, ні. Це моя ініціатива. Якщо попередньо домовимось, то скажу, а не домовимось, то Юрко так і не довідається. Він би сам не зумів до ладу й поговорити. Завжди все я, все на мені. Єдине, що йому за життя вдалося самому, — це познайомитися з Люсею. Вскочив у халепу, а я тепер — хлебчи їхню кашу. Е-е, годі з нього самостійності!

— Може, Юрко не пристане на нашу угоду? — вже посміливішала Таня, оговтуючись від несподіваної розмови.

— Юрко? Ще й дякуватиме!.. Я не помилюся у тобі, Таню, правда?.. Та й твоєму Сергійкові потрібен батько, а потім і своє дитя знайдеться у вас.

Загледівіни поряд місцину, схожу на суничний килим, Таня стала коліньми на той суничний килим і зривала одну за одною ягоди якоїсь запаморочливої, неповторної духмяності. Довкола над барвистими вічками квіток золотавіли бджоли, а голос Василини Михайлівни долинав ізгори, наче волохате бриніння джмеля:

— Скільки тепер дівчат і жінок, яким не таланить, які не знайдуть своєї долі, а начебто вікують чужу долю, яка судилась не їм. Дивлюся на тебе, Таню, й торопію: ну така ж ти славна, так любиш свою дитину, а ніхто з чоловіків не здатен пошанувати твою душу. Наче посліпли всі... І, видно, ще б хотіла дітей мати?

— Хотіла б, — дивилась Таня своїми конюшинно-синіми очима на рожеві сузір’я суниць, що не гасли, хоч рви їх пригорщами.

— О, підберезовики!.. — Василина Михайлівна заходилася збирати гриби, що зграйкою біліли в траві, а неподалік — іще черідка грибків молоденьких, у гарно скроєних капелюшках. — Це не ліс, а царство для нас, грішників... Ось тільки ми в своєму царстві не вміємо жити по-царському, бо грішники... Таню, ти не думай, що Юрко не послухається моїх порад, він у всьому кориться мені, а після того, як обпікся на Люсі, — й поготів!.. Ну, яка твоя відповідь?.. Авжеж, із відповіддю можеш не квапитись, але хоч натякни. Хоч натякни, аби я знала, як далі планувати, бо я не сидітиму склавши руки й не дивитимусь, як мій єдиний син мучиться, як його життя переводиться на пшик. Я не для такого життя народжувала Юрка!.. Ах ти мій шоколадний Степане Гавриловичу! Правда ж, Таню, Степан Гаврилович у мене шоколадної масті?

І, забувши про суниці та гриби, розчулена Василина Михайлівна тулила до пухких грудей та до щік болонку, що знову знайшла їх у лісі. Відпустивши песика поміж стрілчастого листя конвалій, враз поспитала:

— Бачу, Таню, ти вагаєшся?

— Вагаюсь?.. Та ні... суниці збираю...

Конюшинно-сині очі в Тані блищали туманною ранковою росою.

— Іще не знаєш, що тобі скаже постійний друг? Авжеж, не знаєш. Таню, в мені ти матимеш таку товаришку, якої ніколи не мала!.. Згодна й на те, щоб ти на перших порах, коли зійдешся з Юрком, не поривала зі своїм постійним другом. Щоб він зоставався на перших порах, якийсь час. Знаєш, від таких постійних друзів буває неабияка користь для родини, вони допомагають підтримувати нормальний мікроклімат у родині, коли між чоловіком та жінкою трапляються негаразди... Юрко ніколи не здогадається, він на все дивиться моїми очима... Не вагайся, Таню, хоч натякни... Повір, із вас була б така славна пара! Не сумніваюсь, тобі ще траплятимуться шанси, але при тих шансах не буде мене, а я всю душу вклала б у нашу спільну родину, бо нічого більше немає. Крім болонки Степана Гавриловича. Раніше була болонка Микола Васильович, іще раніше — Володимир Микитович... Дивна звичка у мене — називати болонок іменами своїх начальників чи співробітників...

Їхні мужчини-технократи з берега озера зачаровано розглядали ропухатих жабок із витріщеними, наче від базедової хвороби, очима. Жабки сиділи на лапатому листі латаття й розглядали мужчин-технократів. Заворожений Сергійко у панамці-шестиклинці сам був схожий на жабку, що розсілась на березі. Юрко перочинним ножиком стругав із верболозової гілки свисток — біля них кучерявим віялом лежали невдалі свистки та обчухрана лоза. Його приязне лице зараз скидалось на колись зодягнену маску, що приросла назавжди. При появі жінок біля озера ця маска ожила й помітно зласкавилась.

— Юрко сердиться, що ми забарились у лісі, — мовила Василина Михайлівна. — Сердиться, бо зголоднів, мужчині для доброго настрою завжди треба підкріпитись. Ну, шершні, налітайте!

Знову посідавши на брезент довкола розстеленої скатертини, вони й справді — посвіжілі на лісовому повітрі й ледь припалені вільним полум’ям сонця — нагадували шершнів, особливо ж кирпатий Сергійко, що ладен був ухопити всі бутерброди. Василина Михайлівна жуючи, переганяла жовна на щоках так старанно, наче камінчики на бухгалтерській рахівниці: туди-сюди, туди-сюди.

Таня, сама собі здаючись мишею, що залізла в нірку і звідти приглядається до білого світу, намагалася зловити на собі Юрків погляд, бодай жевріння якоїсь цікавості до себе. Проте його погляд клубочився туманцем холодної утоми, наче він перебував хтозна-як далеко від цього лісу й озера в лісі, наче не чув ні передзвону пташиних пісень, ні голосу своєї матері, наче не бачив і її з Сергійком, що, наїдаючись усмак, чудно так грав чорними пірцятами брівок.

Ледь захмелівши від коньяку, Василина Михайлівна змовницьки сказала, помахуючи пальцем у коштовних перснях, які мерехтіли вправленим рідкісним камінням:

— Таню, тільки без чорних підозр!.. У мене з тобою така розмова — перша! Ні з ким не вела таких розмов, чуєш? — І поглядом показувала на сина: мовляв, не здогадується, бо не втаємничений у наші жіночі таємниці. — Сподіваюсь, не тільки перша, а й остання.

Конюшинно-сині очі в Тані обважніли від сяйливої роси, що несподівано потекла по веснянкуватих щоках струмками сліз.

— А чого ж, поплач, поплач, — нітрохи не запечалившись, мовила Василина Михайлівна, загадково позираючи на сина, що їв сир із молодою цибулею та кропом. — Такі переміни в житті — поплач... Ех, скільки ми ще об’їздимо отак гуртом! Душа відпочиває на новому місці, а щоб відпочила найкраще — треба не прирости до одного місця. Юрку, обіцяла тобі нову модель машини — й скоро куплю, а цю продамо, бо вже намотала кілометрів на колеса, барахлить.

Василина Михайлівна пригорнулась до Тані й зашепотіла на вухо:

— Моє слово тверде, ми з тобою за твого постійного друга домовились твердо, йому теж доведеться не з редькою, ти не сумнівайся.

— Мамулька моя! — раптом Сергійко кинувся на захист, молотячи кулачками-яблучками чужу тьотю, яка, здалось дитині, хотіла забрати його маму. — Моя мамулька!

Згодом, коли вже зібрались, коли вже їхали з лісу, Василина Михайлівна, розпашіла від сонця, повітря та випитого коньяку, гула роздосадуваним джмелем:

— Захисник у мами росте! З кулаками — на старших. Оце така вдячність за суниці й гриби? За жабок на озері? Е-е, Сергійку, ми тебе з мамою більше не візьмемо до лісу. Знайдемо слухняного хлопчика, який не битиметься.

Сергійко обома руками обхопив маму за шию, схлипував, губенята від образи тремтіли, як два смарагдововесняні листочки.

— Правда ж, Юрку? — вирішила Василина Михайлівна покластись на авторитет свого сина.

Юрко чув чи не чув, а тільки за всю їхню сьогоднішню мандрівку так і не розімкнув уст, у дзюбатих кутиках яких промінився-вітрився усміх павутинчасто-тремкий. Сергійко горнувся до мами, що намагалася сховати обличчя в лляному й довгому його волоссячку, яке немов пломеніло на вітерці, що задував у машину, розвихрене волоссячко лоскотало їй губи та повіки, наче колючодражливі доторки вогнища дитячої голівки обпікали її...

На колінах у Василини Михайлівни крученим клубочком згорнулась болонка Степан Гаврилович, подеколи зблимуючи точеними візерунчастими горішками очей, в яких туманною втомою схлюпувалося вдоволення.