Нова модель машини

Євген Гуцало

— Спасибі вам, Василино Михайлівно!

— За що дякуєш, Таню?

— Що привезли сюди мене з Сергійком, інакше б ми не вирвалися. Якби в Сергійка інша мама, а то ж — бібліотекарка... Люди мають на роботі якийсь навар — і ті, що по гастрономах чи промтоварах, і ті, що по ресторанах та кафе. А що доводиться чути про ясла та дитячі садочки... Навіть немовлят уміють пограбувати! А я — в бібліотеці! Який навар із графа Льва Толстого чи з Федора Достоевського?

— Юрку, ти тільки послухай Таню! — цвіла мальвами щік Василина Михайлівна. — Виступає, як прокурор!

Юрко мовчки обдарував їх поглядом розумно-карих очей, наче двома оберемками щойно зірваних лісових квітів. Проворно дістав із багажника старий брезент і розстелив під осокою на березі озера, кинув накрохмалену лляну скатертину, привезену в целофані. З жовто-вощаного верболозового коша подіставав пакунки з редискою та парниковими огірками, з хлібом та маслом, із ковбасою та шинкою. Вродилася скляна баночка чорної зернистої ікри, мінеральна вода, а також термоси з чаем і кавою, а ще — ножі, виделки, мельхіорові чарочки, пачка мережаних паперових серветок.

Болонка Степан Гаврилович, неспокійно вовтузячись на руках у своєї господині, дражливо пирхав ніздрями, сапко втягував повітря, а що вже хляпкотів язиком рожевого оксамиту в пащі — немов намагався погасити негаснучу пожежу.

— Давайте, діти, пообідаємо тим, що нам послав, як ось каже Таня, граф Лев Толстой разом із Федором Достоєвським... Та ще й інші світові таланти, бо чим більший талант — тим більша радість для народу.

Василина Михайлівна працювала у великій книгарні, перед тим — у меншій, а ще раніше — у книготорговельній конторі республіканської ваги. Отже, як почалось її свідоме життя з першої книжки — з букваря, так на книжках міцно стояло й понині, тому-то мала право казати зі здоровою іронією про графа Льва Толстого й Федора Достоевського, які начебто послали їм нинішній обід.

Уже коли примостились на брезенті довкола святкової скатертини, Василина Михайлівна протуркотіла:

— А Таня все приглядається до мене, все очікує насторожено, чому запросили її з Сергійком на пікнік. Бо діло є! Давайте, діти, докладемо зусиль, щоб діло наше щасливо залагодилось.

— Докладати — й не знати до чого... — озвалась Таня.

— Навіть не знаючи — в накладі не зостанешся, правда, Юрцю? — звернулась до сина. — Якийсь ти сьогодні такий, наче язика собі відкусив... Ну, за наше діло!

Широколиций, смаглявий вродженою засмагою, Юрко вправно орудував ножем, виделкою, штопором, наче предмети становили спільно з ним одну сутність. Так само вміло він вів машину, наче машина складала невід’ємну частку його душевної субстанції. Так само в злагоді перебував із матір’ю, їхні стосунки творили живу гармонію, й Василина Михайлівна висловлювалась не від свого імені, а від імені їх обох, власне, вдвох, мати й син, творили одну сутність.

— Такі вони, технократи! Юрко знає лиш своє конструкторське бюро, лиш креслення, лиш схеми, а ми ж із тобою, Таню, гуманітарії все-таки.

Сергійко пожадливо їв усе, що потраплялось до рук, і животик усе дужче напинався під сорочечкою, перевалюючись через гумку жовтих колготок. Болонка Степан Гаврилович виказував, на противагу Сергійкові, цілком вишукані манери: наївшись, сидів перед Василиною Михайлівною й захоплено заглядав їй у рот, що не вмовкав рояльною музикою соковитої мови. Зрештою вона важко звелася з землі, дістала з багажника менший та більший лозові кошики.

— Хай наші мужчини-технократи ближче познайомляться, а ми, Таню, ходімо по суниці та гриби.

Ледь ступили від озера, як килим суничного листя заяскрів жаром доспілих ягід. Василина Михайлівна, зриваючи ягоду за ягодою, затуркотіла голубиним голосом, що не танув у морі пташиного співу, розлитого в лісі.

— Не повезло мені з невісткою, а Юркові з жінкою... Дітей у Люсі нема, й лікарі сказали, що не буде. Винуватить у всьому Юрка, а сама — як із цепу зірвалася, кидається на всякі чоловічі штани.

— Кгм, — тільки й мовила Таня, не відаючи, навіщо сусідка по поверху в кооперативному будинку сповідається перед нею.

— Тепер ось у відпустці, повіялась у Гагру навіть без путівки. Ото вже нагуляється, аж штормитиме на Чорному морі! А ми з Юрком тільки про одну милість у бога просимо: аби вже хтось здурів, на неї дивлячись, та забрав до себе, звільнив нас від скаженої Люськи.

— Господи! — безпечно зітхнула Таня. — Хай розлучаться — й не мучаться!

— Таню, хіба так можна?

— Тепер чи не всі розходяться — і знову чи не всі сходяться, тільки вже з іншими.

— Е-е, краще хай на Чорному морі хтось полюбить нашу Люсю... Ми з Юрком добра їй бажаємо. Хай би хтось забрав її до себе, от!

— Хай і так...

— І Люсі краще, й нам, бо житлоплощі не доведеться ділити. Тепер тільки й знай: розбіглись — і судяться за площу. Хоч площа та — за мої гроші... Тож хай краще там, на Чорному морі, хтось покохає нашу Люсю!

— А чого ж, вона симпатична...

— Таню, скільки живемо на одному поверсі — не намилуюсь тобою! Правда, мовчазна й потайна вдача в тебе... Крутишся — як білка в колесі. Бібліотека платить мало, та й навару там — хіба що порох на книжках. Ти ж і на друкарській машинці друкуєш усякі дипломні, курсові роботи, кандидатські дисертації. І все робиш сама!

— Сама! — тішилась Таня похвалою. — Ось оці дерев’яні сабо на ногах моїх бачите? Сама вирізала, сама клеїла, всякі металеві набойки клепала. Хіба потайна? Розказую ось...

— Наче імпортні! — захоплювалась Василина Михайлівна. — Чоловіки так не вміють! Чоловіки тепер — як захребетники в своїх жінок. А ти — сама собі за чоловіка й за жінку, та ще — добра, не скаржишся на долю, не скнієш у глухій злості. Поглянеш на тебе — наче тобі краще від усіх ведеться.

— Таж не гірше, — зривала червоні ягоди в листі, і в кутиках її уст пурхали усмішки-сонечка. — Сама собі таку долю вибрала, то чого скаржитись? Ну, маю Сергійка, а чоловіка нема, то що?.. Хіба розумніше, якби розписались на рік-два, потім — розлучились, а я з батька брала аліменти на дитину? Сама зароблю. Батько десь є, тільки він про нас не знає, а ми про нього не чуємо... Ось така потайна, як ви кажете.

— Таню, а в тебе постійний друг є?

— Постійний друг? — ледь оторопіла від запитання.

— Ти молода, здорова, а якій молодій та здоровій не захочеться мати постійного друга? По очах бачу, що є... Потайна... Авжеж, не осуджую, аби тільки постійний, хай навіть у нього сім’я, діти. Щоб серйозно дбав про законну жінку й законних дітей, але ж мав сердечні обов’язки перед тобою та Сергійком... Постійний друг не для флірту, а для життя, от!.. Ах ти ж мій Степан Гаврилович!

І вона підхопила болонку, що випірнула з тремких вод високої трави.

— А у вас є... постійний друг? — спідлоба дивлячись, глухо спитала Таня.

— Юрко мій — не від божого духа, помер його батько, а я от — удова... Є, чому ж нема, кожній жінці хочеться чоловічої ласки... Ах ти ж вередуля і пузанчик, ах ти ж Степан Гаврилович!..

Цілувала болонку у вогкий писок, чмокала в еластичну шкіру на животі.

— Звик до ваших пестощів! — усміхнулась Таня.

— Хто ж не любить жіночих пестощів, навіть собаки люблять. — І з долоні пустила щасливу болонку в траву. Обличчя у Василини Михайлівни ледь посутеніло, а в голосі побільшало довіри: — Юрко мій — розумний і слухняний, хоч мотузки з нього сукай, ось тільки не тій дістався... Все в нього є, бо про кого мені ще турбуватись, як не про сина? Ще не встиг подумати про магнітофон, а я вже несу йому магнітофон, ще лиш закралось бажання мати дублянку, а я вже несу йому дублянку. А чом не купити для своєї дитини, коли гроші є? Гроші в наш час не засолиш, як оселедці в діжці, вони й існують для того, щоб їх тратити... Ось оці «Жигулі» продам скоро, а куплю для Юрка нову модель, бо в новій моделі машини й людина міняється, наче вона вже новішої моделі, правда?

— Не знаю, не міняла машини.

— Зате одяг міняла! Коли набридне стара сукня — ой як хочеться нової, та модного крою, а коли дістала — наче вдруге на світ народилась, покращала й помолодшала. Так із усіма жінками, то й з тобою так, Таню. Жінка в новому модному одязі — вже інша: нова модель машини!

— Знаєте, в мене стільки клопотів, що нема часу... як би це сказати?.. переобладнувати себе на нову модель машини.

— Ха-ха! Ти молодець, Таню! — Регочучи, витерла батистовою хустинкою очі, а хустинку знову сховала за викот плаття. — Ось саме така розумниця найбільше й підійшла б за дружину моєму Юркові.