На Красному Хуторі

Євген Гуцало

У війсті напіводхилених воріт стояв рудий пес, грудастий, на струнких і дужих ногах. Витягнувши вперед гостру морду, пес дивився на подвір’я. Поряд завмер цибатий хлопчина в волошковій сорочці, а з розхристаного коміра на тонкому стебельці шиї тяглась не так голова, як біла шапочка відцвілої кульбаби.

Хлопчик теж дивився на подвір’я. І в хлопчика, і в пса були схожі очі: наче молоді жолуді, що випали з кошиків.

— Ходіть-но ближче! — покликала жінка, стоячи на дерев’яному ганку.

Жінка від голови до п’ят була зодягнута в самі тільки квітки — великі, пишні. Ці квітки полум’яніли на довгій сукні, що загорнула її юне тіло: мовби й не жінка, а велика лялька в сповитку. Але ця велика лялька в барвистому сповитку мала привітну дорослу усмішку і лункий оксамитовий голос.

Ні хлопчик, ні пес ніяк не відгукнулись на той поклик.

Тоді жінка по низьких приступцях ганку спустилась на землю й подалась до воріт. Здавалось, що пливе в повітрі, бо не було видно ніг. А тому зачаровані пес і хлопчик не відривали поглядів од неї.

Наче йшла не людина, а сама тільки жіноча усмішка.

— Ферапонт не кусається! — попередив хлопчик, коли жінка була за кілька кроків од них.

— Такий гарний собака — і не кусається! — зі здивуванням і захопленням сказала вона. — А чому Ферапонт?

— Можна було б і Джульбарсом назвати, — серйозно мовив хлопчик. — Або Джеком.

— Та вже хай зостається Ферапонтом, славне ім’я.

На ганку появився чоловік у срібному пенсне на переніссі. Чорні вуса та борода надавали похмурості добродушному обличчю. Він дивився, як жінка повільно стала опускати руку, як її пальці лягли на голову пса, й тварина ще в передчутті дотику витягла морду, примружила очі, й шкіра на шиї затремтіла. Далі жіночі пальці стали гладити між вухами, які нащулились і ледь здригались, мов од пронизливого вітру.

Чоловік стояв на ганку й мовчки стежив, як собака приймає жіночу ласку, як усе більше звикає до тих доторків, що дають насолоду, й раптом, зробивши пружний хвилястий рух усім тілом, сперся передніми лапами на жіночі груди.

— Обережно! — мимоволі вирвалось у чоловіка. — Може покусати, Галю!

— Він не кусається! — не обертаючись, відповіла жінка.

Чоловік іще якийсь час стежив, як жінка й пес, схожий чи то на добермана-пінчера, чи то на дога, продовжують своє знайомство, а хлопчик захоплено спостерігає їхню гру. Пес, роздимаючи ніздрі, вже торкався ощиреною пащею до її шиї, до щоки, а жінка, ухиляючись, реготала, й то однією рукою лоскотала поза вухами, то другою гладила по лискучій дузі вигнутого загривка.

Тільки звідки в цьому глухенькому селі міг узятись доберман-пінчер? Або дог? Ні, пес, либонь, не чистої крові...

— Ну, тепер ти не скучатимеш! — кинув чоловік із ганку. — Маєш компанію...

— Славна компанія, — згодилась жінка.

Потім чоловік стежив, як вони втрьох подались у ліс, що починався зразу ж за воротами. Власне, це мале сільце було тільки на одну вулицю: з одного боку садиби з хатами, городами та подекуди садками, а з другого боку змішаний ліс. Жіноча постать майнула між білими стовбурами беріз, далі посеред дубів, уже й зникла їхня весела, безтурботна зграйка.

— І де ти таке чудо знайшов? — запитала тітка, коли небіж повернувся до хати.

Вони приїхали до тітки вчора пізно ввечері, й лише сьогодні тітка нарешті мовила слово про Галю. Те слово, на яке він і сподівався.

— Довго шукав, але знайшов-таки, — відказав не без гордості, сідаючи на дубовому ослоні. — Тепер нікому не віддам.

— Бережи, не віддавай, — порадила тітка.

В хаті стояла прохолода, хоч надворі смажило сонце, перед вікнами хлюпав зелений сутінок дерев. Невисока, з жовтавим обличчям тітка була схожа на свою стару господу, в якій опустилася стеля, підперта сволоком, на поточену шашелем розсядисту скриню, обшпуговану залізом, на похмурий мисник, що світився, наче очима, кількома поставленими на ребро мисками в голубеньких малюночках на дні.

— Й не віддам, — пообіцяв небіж. — Уже все вирішено.

— Напарубкувався, пора й про сім’ю подумати, Василю, — сокоріла жінка. — Вчився — то добре, науку за плечима не носити. Але ж малюєш і малюєш... Хіба можна змалювати все? Ну, змалюєш, то що? Без сім’ї не можна, без дітей не годиться.

— Хіба живемо в ім’я дітей?

— А хіба ні? — На тітчиному обличчі була всім її життям випечена певність у справедливості цих слів. — Тільки в ім’я дітей, більше нема чого й жити.

— А діти живуть в ім’я чого? — усміхнувся ледь іронічно.

— А вони в ім’я своїх дітей.

— І так без кінця?

— То й добре, що без кінця, таке людське щастя.

— Щастя?

Не міг повірити, що смисл людського існування в цій простій істині. Що ця проста істина відповідає на всі запитання, сумніви, проблеми... Бач, тітка — непомітно для всього людства — розкусила таємницю буття, призначення людини на землі!

Увечері сиділи на ганку, з якого відкривався розлогий краєвид. На цьому краєвиді вміщувалися берег, петляста річка, луг, стіна лісу ген-ген. Усе було повите бузковим серпанком, здавалось легким, невагомим, як і обрій. Як і обрій, який — коли напружити зір — відсовувався все далі, в безвість, а на видимій картині можна було запримітити значно більшу кількість подробиць.

— Як у пустелі, — сказала молода жінка. — Як у прекрасній пустелі.

— От і чудово!

— Аж не віриться, що в наш час можна так усамітнитись.

— Знаєш, — мовив художник, поблискуючи скельцями пенсне, і голос його прозвучав глухіше, ніж завжди, — тут на тебе ніхто не посягне.

— Хіба я хочу, щоб на мене хтось посягав? Хіба дозволю?

— Хай місяць нашої відпустки так і промине... Тут я буду спокійний, що ніхто не зазіхне на тебе не тільки бажанням, а й поглядом. — І зізнався в тому, в чому раніше не осмілювався зізнаватись. — Ревную, коли на тебе навіть дивляться.

— Але ж не заборониш! — забринів її сміх.

— От і жаль, а то заборонив би. — І, відчувши на своїй щоці вдячний поцілунок, сказав: — Можливо, ревнощі свідчать про обмеженість, але...

— Але, — перебила, — ревнуй, я люблю твої ревнощі.