На Красному Хуторі

Євген Гуцало

В небі займались перші зірки; рідкісні звуки в первозданній тиші мовби набирали первозданного смислу; на гострих крилах пташок наче ширяли тіні вже близької ночі. Далеко в лузі золотою цяткою проткнувся вогонь багаття, й тільки тоді там, удалині, завидніла людська постать, народжена чаром надвечірнього багаття...

У ночі раптово прокинувся-збудив неясний страх, що, мабуть, весь час жив у його підсвідомості. Безтямно полапав долонею обіч себе — молода жінка спала поряд на ліжку, і йому відлягло від серця. І зразу ж осяяло: уві сні здалось, що втратив її, позбувся, навіть уривки сну клаптями туману майнули в свідомості.

Проте спокій не повертався, й художник босими ногами почалапав надвір, наче надворі мав спізнати розраду своїм острахам і побоюванням. Зорі були такі великі і сяяли так близько, що здалось, наче ступив поміж їхні розсипища, поміж їхні хащі крижаного сяйва, і це відчуття наближеності зірок принесло якщо не полегшення, то бодай піднесеність...

Уранці, за сніданком, тітка розказувала:

— Їздила до Петра в город, чом не їздила... Зачинила віконниці, забила дошками двері, яких курей зарізала, а яких сусідам роздала. Ну, думаю, прощай, Красний Хутір! А в городі лиш два тижні пожила, більше не змогла. Все мені не так, і я їм не так. Не пускали, казали, що звикну, а я наврипилась — і гайда назад. Ступила на рідне обійстя — й наче вдруге на світ народилась. Оддираю дошки на дверях — і плачу... Тоді й одкрилось мені, що з Красного Хутора більше й ногою нікуди, що тут уже й віку добувати. Хоч смійтеся з мене, а таки біля чоловікової могили легше. Бо ж, виходить, не сама тут. І на могилу подивишся, і згадується все... Петрів дробовик зостався, то тут один свій, тракторист, щозими просить: дай, походжу лісом, може, якусь дичину встрелю. Я й дала б, може, а жалко розлучатись. Ото як випущу з рук — наче саму Петрову душу випущу. Це ж він колись і зайців приносив, і вовка вполював.

— Ану покажіть дробовика, — несподівано озвався небіж.

Галя, сяйнувши лукавим зором, спитала:

— Та чи ти вмієш тримати зброю?

Тітка з комори до хати внесла промаслений мішок у павутинні, де, загорнуте, вгадувалось важке тіло дробовика.

— І є набої?

— Є, в мішку.

— Сховайте, — благально мовила Галя. — Сховайте, бо він не знає, як і торкнутись, ще ненароком вистрелить.

— А чого ж, буває, — згодилась тітка, — коли ненароком і вбивають.

Тільки вийти за ворота — і вже ліс, тільки спуститись по схилу поміж кущів жостеру — і вже луг. А цьому лугу нема краю, і трава тут зросла висока, й зорями зазоріли квіти скрізь, і над ними тчуть медову музику бджоли, й птаство заповнює щебетом простір від землі до неба. Ото як немає межі цьому простору, так немає берега пташиним пісням. Літають пісні на крилах пташок, і вже тільки на крилах тих пісень здатне триматись таке високе й чисте небо!

— Медоносна пора...

— Ти ні разу не взявся за олівець...

— Безнадійна справа...

— Чому?

— Ще надірвусь. Хіба хтось здатен дорівнятись у своїй досконалості до рівня природи?

— Раніше ти був зухваліший.

— Спокій теж не позбавлений мудрості.

Вони перекидалися словами, йдучи через розквітлий червневий луг, і тут не те що зашелестіло у верболозах, а наче дріж і сивий тремт пройняв їхні живі налякані душі, і з того дрожу та тремту в хвилю високої трави щось упало, звалилось, далі випірнуло, пострумувало дужим потоком — і вже скоро перед їхніми очима вигулькнув пес гнідої масті.

— Ферапонт! — впізнала молода жінка і засміялась.

Пес оббіг довкола них, гайнув назад у кущі, вискочив і, радісно повискуючи, припав на передні лапи перед жінкою, тулячи морду до землі й б’ючи хвостом.

— Ти сам? А де твій хазяїн? І як ти зумів знайти нас у лузі?

Видно, була втішена цією зустріччю і, нахилившись, почала гладити долонею понад очима, горбкуватий лоб, відчуваючи, як під пальцями здригається гаряча шкіра.

— Дивний пес, — мовив художник, спостерігаючи за ними збоку. І, наблизившись, спробував погладити собаку. — Так ти полюбляєш ніжність, еге?

Ферапонт завмер, стежачи за рукою, що підкрадалась, і раптом, ошкіривши ікла, озвався коротким погрозливим гавканням. Художник якусь мить тримав руку непорушно, й собака пильно стежив за нею очима-жолудями.

— Еге, то ми не з усіма ласкаві, тільки з жіночою статтю! — мовив іронічно, проте не без легкої досади.

— Та ти всміхайся йому, а не витріщайся вовкулакою!

— Гаразд, усміхнемося, — згодився художник і, надавши своєму обличчю якомога добрішого виразу, загравши переливами голосу, мовив: — А тепер, собачко, не гарчатимеш?

Пес знову насторожився, і знову почувся погрозливий звук. Добрий вираз на чоловічому обличчі пропав, мов полум’я свічки від вітряного подуву.

— Ти не вмієш, треба отак... — Молода жінка, зодягнута в довгу сукню до п'ят, гойднулась квітчастою хвилею, присідаючи, долоня її в ласкавому доторку припала до лискучої шиї. — Правда ж, Ферапонтику, ти розумний, всіх любиш, нікого не кривдиш?

Пес покірно приймав жіночу ласку, проте не спускав настороженого погляду з художника, що відчужено стояв поряд.

— От бачиш, Василю, — торжествувала, — все дуже просто. Попробуй так, як я!

— Не вдасться...

— Чому? Тільки лагідно, він і відповість лагідністю.

— Не вдасться, бо для цього принаймні потрібно бути жінкою.

Почувши сказане, молода жінка зареготала так, що, знесилівши від сміху, сіла в траву. Мабуть, стривожений і підстьобуваний тим нападом сміху, пес підвівся з землі і, високо підстрибуючи, став носитись довкола. Його навальний біг виражав якусь гостру тваринну радість, він носився по колу, толочачи, б’ючи грудьми травостій, і з пащі його розтуленої разом із надсадним диханням виривалось коротке скімлення.

— Перестань сміятись! — різко наказав художник.

Проте жінка чи не розчула, чи не могла перебороти сміх — у безсилій позі відкинула назад голову з розкошланим волоссям, а пес і далі гасав по траві.

— Та годі! — не тямлячись, крикнув чоловік.

І тут із верболозів вихопився хлопчик у волошковій сорочці.

— Ферапонт, до мене! — скомандував. І, коли пес винувато наблизився до хазяїна, коли молода жінка, переборовши сміх, звелася з трави, сказав: — Ішли через горішину, а він шасть у кущі — й нема! Я кликав, слідом побіг — нема. Аж це він почув у лузі вас! — І посварився на пса: — Зачиню в хаті й не пускатиму на волю!

Пес винувато крутив головою, наче обіцяв слухатись...

Ото й усі пригоди у Красному Хуторі за перші дні їхнього перебування. Звісно, якщо ці дрібні оказії можна назвати пригодами. Чи були й інші? Та, либонь, були, коли, скажімо, так поставитись до цілком звичайнісінького. Наприклад, до неправдоподібно великого місяця, що вночі князював у чорній голубизні небес, а ватага зірок стояла неоглядним табором, як вірні джури. Чи коли так поставитись до лося, що ополудні пройшов через лісову галяву, пройшов неподалік од них погордно, війнувши духом звіриної сили, й вони ще якийсь час прислухались, як він тріщить гіллям кущів. Чи коли так поставитись до короткочасної грози, що знагла громом ударила у велетенський бубон небес, шаманствувала, караючи прекрасний світ шмалькими блискавками, затоплюючи його потоком прозорої води, та вже скоро змінила гнів на милість, перестав гриміти апокаліптичний бубон, гнівні вибухи блискавок обернулись на сяйво дня, а вода потопу — на коштовні краплі, якими обнизалось усе те, що зеленіло, цвіло, йшло в ріст.

Якось уранці художник подався до річки на рибалку. Біля берега текла не вода, а сон блакитного молока, що повсюдно парувало. Співав луг, омитий досвітніми росами. Душа сама налаштувалась на високий лад, сповнилась любов’ю до всього сущого. Чи зловилось, чи не зловилось, а від річки повертався з отим високим ладом думок і почуттів, яких зараз нітрохи не соромився.

На ганку, осяяний сонцем — наче виліплений із рудої глини й обпалений у печі на найсильнішому вогні, — сидів пес Ферапонт. Сидів, статурний, виставивши дві вузласті жердини передніх ніг, і поза його виражала велич.

— Ти ж бач! — скептично всміхнувся художник, мимовільним — і непотрібним — рухом руки поправляючи пенсне. — Сфінкс!.. Цезар Нерон!..

Зневажливі «Сфінкс» і «Цезар Нерон» прозвучали марно, бо пес ніяк не зреагував, сидячи й далі в монументальній позі.

Художник, поставивши вудочки на причілку, ступив до ганку, як пес звівся на всі чотири й, ошкірившись, гавкнув.

— Ти що, в себе вдома? — здивувався художник. — Чи здурів? Ану гайда з дороги!

Ферапонт завмер, блимаючи очима, що наллялись кров’ю.

— Гавкай у себе вдома, а тут ти в гостях, зрозумів? Давай не сваритися, зійди геть!

Шкіра на гострій морді тонко тремтіла.

— Слухай, чому я так тобі не подобаюся? — запитав художник, силувано сміючись, а своєму сміху надаючи саркастичних відтінків. Тільки чомусь саркастичні відтінки йому не вдались. — Я тебе не бив, дрючком не замахувався, а зараз іду не до твоєї хати, яку ти повинен стерегти... Слухай, Цезар Нерон, ти мене ображаєш, і я попрошу сатисфакції...

Пса, видно, не могли підкупити лестощі, які звучали в прозвиську «Цезар Нерон». Та й, вирісши в селі, він не втямив погрози, що крилась у слові «сатисфакція». Тому й не збирався відкрити дорогу до хати.

— Виявляється, ти не тільки неосвічений, а й невихований.

І раптом у несподіваному здогаді ляснув себе долонею по лобі:

— Ага, ти не просто не пускаєш у дім, а не пускаєш до жінки! Ха-ха! Ха-ха!

Дурним реготом реготався прямісінько в насторожену морду пса. Мабуть, Ферапонт зрозумів, що з нього глузують, бо в беззвучному оскалі показав гострі ікла.

Художник постукав кулаком у вікно. Скоро до шибки припало жіноче обличчя з німим запитальним виразом в очах.

— Пусти до хати! — сміявся художник.

Постать у шибці нетямковито стенула плечем.

— Цербер не пускає!

Скоро жінка показалась на ганку.

— Не пускає цербер оцей! — повторив художник. І вже не сміявся, відчуваючи злість і несподіване приниження. — Відведи пса, і хай його прив’яжуть, чи що.

— Ми так славно гралися з ним! І в ліс бігали, поки ти ловив рибу. Чи повернувся з порожніми руками? Сніданок готовий...

— Відведи пса, — роздратовано сказав художник.

Молода жінка взялась рукою за нашийник, і пес слухняно подався разом із нею до воріт. Художник сів на колоду, до якої рубали дрова, й запалив цигарку. Роздратування не минало, як і недавня злість.