На Красному Хуторі

Євген Гуцало

— Ти сказала, щоб собаку тримали на прив’язі? — поспитав, коли жінка повернулась.

— Навіщо прив’язувати? Він звик до волі...

— Звик до волі? Але ж не пускав мене до хати.

— Всіх пускає, а тебе чомусь ні. Мабуть, ти налякав чи погрожував йому... Василю, й чому ти такий роздратований?

— І ти не знаєш, чому я роздратований?

— Справді, чому?

— Пес стеріг тебе, ось тому й не пускав мене в хату. — І, уникаючи дивитись на жінку, вів із досадою: — Є така популярна легенда, чи то правда, про змію...

— Яку змію?

— Що закохалась у людину. Й коли людина померла, то змія якимось чином знайшла її могилу серед тисяч інших. Змія і днювала, й ночувала на цій могилі. Може, сподівалась на чудо? На те, що людина постане з могили. Але так і не дочекалась, умерла з туги на могилі.

— Нічогісінько не розумію, — мовила жінка. — Чому ти розповів цю легенду?

— Може, й не легенда, а правда... Ще зрозумієш.

Із того дня художник замкнувся в собі, в погляді випуклих, сливових очей появилось щось недобре. І нарешті взявся до малюнків із натури, скрізь носив із собою альбом, олівці, туш. Не те що набрався відваги на аркушах паперу рівноцінно відтворити картини природи чи колоритні постаті людей, а просто, мабуть, намагався сховатись у знайомій атмосфері роботи. Так, у його альбомі появилась тітчина хата, де під вікнами цвітуть мальви та соняшники. Колодязь із задертим журавлем, на журавлі стримить цебро, а внизу телятко задерло морду з міткою на лобі, просить пити... Хлопчик і дівчинка їдуть верхи на коні, хлопчик тримає в руках гусака, а дівчинка якимось наче розпачливим рухом притискає до грудей гребенястого півня... Ось тітка сидить у вимощеному сіном передку воза, поряд із тіткою лежить коза зі зв’язаними ратицями, й очі в цього пекельного рогатого створіння схожі на тітчині.

А ще він малював Галю — ось вона, підібравши поділ плаття рукою, забрела у воду, всіяну розквітлими глечиками латаття; Галя, перехилившись, несе від криниці двоє відер води на коромислі (навмисне впросив, щоб узяла те коромисло та саме так принесла води); ось Галя миє довгі коси над великим дерев’яним коритом, що відсвічує барвою липового меду, миє під зірчастою вишнею в садку; ось Галя спить, простеливши на подвір’ї ряденце, а біля неї кіт умивається лапкою; ось Галя йде по вулиці, несучи обома руками горнятко з молоком; а вже тут Галя підгортає картоплю на городі; ось Галя сидить на лаві під грушею, а голуб клює кришки мало не з її долонь...

Якоїсь ночі він прокинувся, вдруге вві сні переживши той самий страх, наче втратив Галю, наче й ніколи не зустрічався з нею і вони обоє не забилися сюди, в Красний Хутір до тітки. І хоч знав, що не слід вірити химерній маячні сну, усе ж полапав рукою, торкнувшись до м’яких жіночих губ, і їхнє тепло оживило й збадьорило його.

— Чуєш, Галю... — покликав тихенько.

І довго лежав, прислухаючись до її майже нечутного дихання, і був радий, що маячня сну зосталась маячнею, що Галя поряд із ним тут, у Красному Хуторі. Й перегодя, зовсім не збираючись розбудити жінку, проказав пошепки:

— Чуєш, Галю...

Це вже сталось незабаром, коли наспіла пора сінокосу. Художник ходив у луг до косарів, подеколи малював їх, подеколи брав косу в руки, щоб подолати в гурті одну чи дві загінки. А то просто баглось йому пройтись поміж покосів, відчути, що в різні пори дня скошена трава пахне зовсім по-іншому і її ранковий прив’ялий дух одмінний від ополуднього, а вечірній не схожий на денний чи досвітній. «Я дегустую запахи скошеної трави, — кпив сам із себе художник, мимовільним рухом поправляючи пенсне, — й ніхто не заборонить мені бути луговим гурманом, матері вашій трясця».

Ніхто не забороняв, звісно, дегустувати дух червневого сіна, але художникові чомусь кортіло звертатись до уявних опонентів і брати над ними гору в своїх примхах або чудних забаганках...

Громадили сіно, виростали копиці в лузі, наче шатра степової орди, якими віяло та хурделило в минулому. Косарі сиділи гуртом, їли вечірній куліш, блакитними пасемками снувався димок від пригаслого багаття. Ген-ген дві чаплі ходили по болітцю, що зблискувало більмом невидющої води, й художник звівся, неквапом подався ближче до них. Може, тому, що давно не бачив цих птиць, що стають усе більшою рідкістю, чи просто кортіло побути якусь часинку наодинці.

Повертаючись назад, іще здалеку побачив, що косарі сидять кружкома, як і сиділи, а Галя, бігаючи біля копиці сіна, грається з Ферапонтом. Звідки він тут узявся без хлопчика, свого малолітнього хазяїна? Яким чином угадав?

Рудий пес присідав то на передні лапи, то на всі чотири відразу або кидався стрімголов за молодою жінкою, що кокетливо тікала від нього, або вже вони борюкались груди в груди, й передні лапи Ферапонта лягали на жіночі плечі, його морда тяглась до обличчя, намагався лизнути язиком.

Хутко підійшовши, блідий художник наказав:

— Негайно перестань!

— Але ж він грається! — нестримно сміялась Галя. — Тримає в полоні, хіба вирвешся.

Косарі зацікавлено поглядали на ту гру й зовсім не тямили гніву художника.

— Облиш ці забавки! — мало не крикнув він.

— Та що тут такого? — присоромлена тим криком, спробувала захищатись молода жінка. — Хай собі трохи показиться пес.

— Авжеж, хай пес показиться, а тобі нема чого казитись!

По-дитячому ображено склались губи молодої жінки» вся її постать зів’яла. Тільки пес ніяк не міг второпати, що з нею сталось, і далі телесувався поблизу, вимагаючи ласки, бажаючи гратись, благально зазираючи в обличчя.

— Пішов геть! — з притиском видихнув художник.

Пес застиг, наче перед кидком, і загарчав. Косарі позводились від вечері, хтось узяв граблі. Та враз Ферапонт зірвався з місця й прудко подався до річки — там появився хлопчик у волошковій сорочці, голосно кликав собаку до себе.

За кілька наступних днів у альбомі появились нові малюнки. Ось клапоть пшениці, вибитий і витолочений градобоєм, кущ польового маку теж потрощений, лежать посічені пелюстки. Ось із козубком стара жінка, тримається за костур, а той костур вищий за неї вдвічі. І — малюнки з Галею: йде по вузькій кладочці, розставивши руки, вже тут тримає на руках сусідське дитинча, а ось на голові їй красується вінок лісових квітів, і підперезана вона пояском, виплетеним із квітів, і ноги босі...

Знову віддавшись малюванню, художник зосередився в собі, появилась у погляді гіркота мудрості, відблиск лиховісності несподіваного життєвого досвіду.

Недільного ранку тітка взяла з собою Галю — подались у сусіднє село по всякі продукти, бо маленький Красний Хутір і досі обходився без свого магазину. Художник, зоставишся сам, сидів без діла за дубовим столом, обмірковував якусь думку, дивлячись у сволок. Далі пішов у комору, зняв із гака мішок, у який було загорнуто зброю, і виніс надвір. Біля ганку дістав із мішка дробовик, зламав на коліні, подивився в ствол і загнав у магазин заряд, що теж лежав у мішку. Тримаючи зброю в руці, вийшов із воріт, поминув вулицю й подався в ліс...

Туркотіли горлиці. Наче з хворих грудей, через астматичні бронхи, виривались їхні кволі й водночас лункі голоси. Поблизу озвався одуд, а потім, замайорівши барвами оперення, пролетів над стежкою, зник у гущавині.

В траві зоріли достиглі суниці, й достиглі ягідки серед соковитої зелені здавались краплями живої крові, яку зронили підстрелені птахи, б’ючись над землею в останньому передсмертному польоті. Художник збирав суниці, кладучи дробовик у траву, а потім, визбиравши ягоди поблизу, повертався й брав зброю. Залишав знову — під кущем кінського щавлю чи біля розбуялого куща ведмежого вушка — і рвав солодкі ягоди, що пробуджували спомини дитинства, далі, схаменувшись, повертався по зброю, яка весь час видавалась важчою, ніж сподівався.

І — пухирячись звуками, булькаючи голосами — туркотіли горлиці, не перестаючи ткати й ткати свої нехитрі мелодії.

Цікаво, якому поету належать оці рядки, що мимохіть спливли в пам’яті: «Сьогодні зрізав у лузі калинову гілку — й почув плач Ярославни»? Отже, озвалась-таки дудочка живого дерева гірким голосом княгині, озвалась через млу століть!

Береза посилала до берези, осика до осики, від ліщини вело до черемхи, з галяви на галяву, роїлись думки в голові, напливали спогади, починали звучати колись кимось сказані фрази, зринали читані рядки — в такому настрої блукав у лісі, аж поки опинився на згірку на узліссі. Зі згірка відкривався той самий безмежний луг, на якому лежали покоси сіна й поодинокі копиці, синій ліс удалині.

Скільки часу він так сидів, дивлячись у простір? Мабуть, багато.

Й раптом побачив, як унизу, по стежці поміж султанів розквітлих будяків, біжить пес рудої масті. Це був Ферапонт. Пес то зупинявся, когось, мабуть, очікуючи, то знову кидався вперед. Зі злою рішучістю рука художника потяглась до зброї. Миттю прилігши, він прицілився — легко цілилось, і, мабуть, не трудно буде влучити, бо пес біг за кущами будяків зовсім близько.

Палець твердо завмер на спусковому гачку, і в цей час на стежці вигулькнула моторна постать хлопчика у волошковій сорочці...

— Ферапонт! — кликав хлопець охлялим голосом. — Не поспішай!..

Наступного ранку художник виїжджав із Красного Хутора.

Коли в газику, випрошеному в голови колгоспу, лежали спаковані речі, тітка витирала сльози й наказувала небожу:

— Ти ж, дивися, бережи Галю! Й матері передавай, що дуже б хотіла здибатись, бо, чує моє серце, не так багато лишилось, пора збиратись у дорогу вслід за Петром.

Тітка, підперши щоку долонею, стояла в рамі розчинених воріт. Біля її ніг, вилізши з городу на вулицю, лежало гарбузове гудиння в грамофонах жовтого цвіту. Машина віддалялась, а тітка стояла й стояла непорушно, підпираючи щоку, наче боліли зуби.

— Прощай, Красний Хутір! — мовила Галя й поглянула на художника так, наче сподівалась на його підтримку й розуміння.

Але художник не відповів поглядом на погляд, змусив себе не обернутись.

І вже на виїзді з Красного Хутора — лишенько, скільки ж того виїзду, скільки того хутора! — глянув назад. Глянув назад, проймаючись холодком, дрожем, подумки лаючи все на світі — збіг обставин, містику, самого себе, найізольованіший на світі Красний Хутір, цей релікт минулого...

Бо, відстаючи й відстаючи, не в змозі зрівнятись у швидкості з машиною, біг слідом рудий пес, біг і відставав, біг і відставав, меншаючи, стаючи неправдоподібним...