Спитай у вітра

Євген Гуцало

— Тетяно, де батько?

— Чи я знаю, де твій батько?

Плечі в жінки злетіли й опали, як опара в діжці. Розкачувала качалкою тісто на вареники і, дебела в стані, важко стояла на бронзової засмаги ногах. Докинула голосом, який у неї сокорів:

— Я твоїм батьком не командую.

Антон вийшов із хати — й вітер сипнув йому в лице жовтого листя, зірвавши з осокора біля погрібника. Листя летіло в повітрі, як зграя птахів, і так само зграєю птахів сідало на споришеве подвір’я. В садку за хатою стояли густі, терпкі пахощі осені, в затінках блищала на траві роса, яка о цій порі року трималась не тільки ранком, а й удень. За садком слалася скатертина лугу, там сіріли гуси, біліли качки, що перевальцем вертали від ставу. Гусей та качок підганяв сусідський хлопець Сергій, в одній руці тримав лозину, а в другій зчорніле решето недодзьобаного соняшника.

— Сергію, ти діда Саву не бачив ніде?

— Позавчора бачив у вашому дворі, — відказав Сергій, в якого щоки посивіли від студеного вітерцю.

— А вчора не бачив? Чи сьогодні?

— Не бачив, — Сергій заперечливо крутнув головою, і його очі-барвінки ще більше посинішали від задуми.

Дід Сава завжди тримався рідного дворища, був його добрим духом, як то в старовину, за переконанням людей, водився добрий дух скрізь — хай хата чи стодола, комин чи піч, джерело чи урочище. Здавалось, наче садиба на сільській околиці зацвіла і вродила дідом Савою, що став людською плоттю оцієї землі, живою неповторною плоттю, яка розмовляла, співала, думала, сміялась. І тепер ось, коли з учорашнього дня дід Сава несподівано пропав із хати, вона мовби втратила свого доброго духа, садиба знедушіла, земля стала нежива.

— Може, подався до родичів, — розімкнула Тетяна за обідом уста, які подеколи, гніваючись, замикала на цілий день, а то й на два дні. — Подався до родичів, а ти ось тума тумою...

Спробуй угадай, до кого подався дід Сава, коли в їхньому селі родичів півсела, коли в Чернятині, Заливанщині, Лемешівці, Черепашинцях та по інших селах гілля їхнього роду зеленіє, скільки люду з ближчих колін чи з дальших! І хоч тримався рідного дворища, та хіба в старій голові не захимериться химера — й поведе батька в безбережжя білого світу, що знай розставляє широкі обійми.

— Щось казав учора чи не казав? — уже вкотре допитувався.

— Чи не відаєш казань свого батька? — лагідно дошкулила, й голос її наче колючками обростав. — Я не завважила, куди звіявся з обійстя, куди повіявся. Знайдеться пропажа...

Жваві її губенята здригались, мовби варились, мовби їх печено вогнем, і з рота вилітали слова, наче попечені. Жінчин голос із недавніх пір ножем різав по живому єству, й слова її шершнювато-гострі завдавали болю. Антон, відклавши надкушений вареник, ізвівся з-за столу.

— Куди? — вдарив у спину голос. — Краще б свині дав корму.

— Піду попитаю...

— У кого попитаєш, у вітра?

А вітер хвилями налягав на землю, й за гребені хвиль правили дерева, опадаючи жовтим, вишневим, оранжевим листям. Гай-гай, у вітра не допитаєшся, хоч він скрізь буває, вітер не шпаркий на балачку. У білого світу спитав би, та білий світ не скаже. Зайшов Антон до сільського магазину, себто до продтоварів, тут народу всякого за день ого скільки перебуває. Але чомусь язик лежав у роті мертвою колодою, не повертався запитати ні в продавця, ні в покупців. Тупцяв перед прилавками, розглядав заставлені консервами та пакунками полиці. Як раптом до продтоварів зайшов їхній колгоспний шофер Денис Партика, гримлячи по цементній долівці підковами чобіт. Здавалось, Партика заповнив постаттю всю приземкувату будівлю, такий удався громіздкий чолов’яга.

— Антоне! — зрадів, бо вмів радіти чи не всім людям, умить запалюючи світлом усміху руде, як перепалена глина, обличчя. — Зайшов би до мене та подивився електропроводку, бо стала барахлити.

— Зайду, — відказав Антон, сільський електрик, який ніколи й нікому не відмовляв.

— О! — вже в порозі магазину Партика ляснув себе долонею по лобі. — Я оце повертаюсь перед обідом із Козельщини... Слухай, батька твого бачив!