Спитай у вітра

Євген Гуцало

— Батька? — похололо в грудях. — Мого батька?

— Твого! Спершу й сам собі не повірив, ні, думаю, це не дід Сава, хіба мало схожих дідів? Але як же, думаю, не дід Сава, коли дід Сава!

— Де бачив? — терпло в грудях.

— Та, кажу, під Козельщиною, де місток у яру, коло місточка сидів на траві. Я вже проскочив машиною місток, а далі завертаю назад. Це чого ж, думаю, він тут сидить? Де Козельщина, а де наша Тернівка. Шапка на голові заяча, в кухвайчині, сорочка на грудях розхристана. «Здрастуйте, діду Саво!» — кажу. «Здоров!» — каже. «Коли додому повертаєтесь пішки й притомили ноги, то сідайте в кабіну, підвезу», — кажу. «А я ще не віддихнув», — каже. «То в кабіні віддихнете», — кажу. «В кабіні не хочу, мені тут ліпше», — каже. Я присів навпочіпки, ну, думаю, що ж діяти? «Ви все-таки в Козельщину йдете чи в Тернівку вертаєте?» — питаю. «А твоє діло яке?» — питає. «Як-то яке діло? — кажу. — Дорога не близька, ви не парубок, а мені завиграшки підкинути вас машиною». — «Підкидай когось другого, — каже, — а я посиджу». — «Чого ж ви сидітимете?» — питаю. «А що маю робити? — каже. — Роботу всю переробив, тепер-от посиджу». Ну, думаю, не брати ж мені старого на руки й силоміць нести до машини. Та й не дощ із неба, в таку погоду можна посидіти, коли сидиться. «Дивіться, діду Саво, — кажу, — бо я поїду». — «То їдь здоровий», — сказав. Як уже їхав, душа моя боліла, чи не повернутись назад, але як ти повернешся? Діла! Й чого він опинився там?

— Я знаю хіба, — скрикнув Антон, брижачи міжбрів’я. — Вчора повіявся з хати, може, не поділили якої холери з Тетяною, бо з нею сам чорт не помириться.

— Ти не чорт, а миришся.

— Гадали, він до когось подався, заночував, скоро повернеться, як гнів перекипить... Але чого опинився під Козельщиною? Куди йде?

— Питав — не каже.

Антон хутко подався додому, завів мотор «Запорожця». Почувши хрипкий голос машини, з хати випливла жінка. Завжди на слово гостра, мов кілок у тину, та ще з наждачною шорсткістю на лиці, зараз видавалась прив’ялою лицем, прив’ялою й рухами.

— Ти куди?

— Та от... поговорю з вітром...

У Тетяни коростою свербів язик, прагнучи дикої волі, та жінка вкоськала свого ідола, вп’яла на ланцюгу. Бачила — й не впізнавала Антона, котрий наче замкнув на замок душу. Й чого колотитися, знайдеться стара каліч, не пропаде луб’я...

Машина пробігла барвистою Тернівкою, що палахкотіла червоним золотом молодих дубків, багаттями вишень, високим полум’ям кленів, і вже полинула через розоране поле, поміж чорної ріллі. Осінній полудень сяяв квіткою сонця, що виринало й потопало в хмарах... Ген отам, де низькою надземною млою сизіє вибалок, у роки дитинства синіло польове озеречко, тепер нема озеречка, висохло, розорали. Вони, малі чередники, пасли худобу весняного ранку, під’їхав батько на коні, узяв його, Антона, до себе, мовляв, тримайся міцніше за гриву, поскакали! Як тоді скакав гнідко по килиму трави, як світ скакав назустріч — і в тому світі молодому батько Сава також був молодий, і все майбутнє життя лежало в нього ще попереду... Гай-гай, лежало попереду незораним перелогом, вабило й манило загадковістю, гай-гай, де ж вона нині, та вчорашня загадковість, гай-гай, самі розгадки тепер не тільки ззаду, а й спереду.

Ще де Козельщина, а очі видивляли дорогу, видивляли поля, видивляли кабіни зустрічних машин, сподіваючись на батька скрізь. Здавалося, жовтневий світ має ось-ось явити батька, тільки ж слід пильнувати, щоб не прогавити. В сусідньому Великому Вербчому навіть зупинився на автобусній стоянці, роззираючись на пасажирів, а вже за селом хіба не вийшов із машини, бо по морквиську нипало кілька людських постатей, шпортало розгублене збиральним агрегатом, батько теж міг би шпортати моркву.

Дорога вела на Козельщину, ось із горба прослалась до яру, що змахнув схилами-крилами наобіч, ось і місточок над тихим, як добра усмішка, струмком. Де ж тут сидів батько? Антон по пружному луговинню пройшовся над струмком і хотів криком крикнути, покликати — хай би ця осіння земля відповіла, хай би віддала батька, хай би повернула.

«Де ти, батьку?» — запитував німим болем своєї свідомості.

«Батьку, вернися», — наказував зниділою волею.

«Батьку, покажися», — благав ворожбою серця.

Сіріла стерня на схилах яру, й хоч би одна душа трапилась тут, щоб запитати в тієї душі. Осіння земля мовчала, й небо споловіле мовчало, й навіть пташки, що пролітали в повітрі, линули без голосів. Досадливо скрипнувши зубами, Антон сів до машини і, виїхавши з яру нагору, звідси спробував роздивитись видимий простір, ген-ген у далечині повитий сивиною тонкого мева, але простір затято й глухо німував, оберігаючи всі свої таємниці.

Козельщина з околиці вдарила в очі гронами коралової горобини, траву в садках вистелено опалими яблуками, вітер перегортав холодний жар листя. Ще дехто порався на городах, копаючи кормові буряки чи зносячи гарбузи на обійстя. Довелось пригальмувати, бо раптом на дорогу вискочив перістий бичок із обірваним на шиї мотузком, а слідом — хлопчик, мало не під колеса. А потім і зовсім загальмував, руки наче вмерли на кермі. Де в Козельщині шукати? Яку з Козельщини взяти дорогу, щоби привела до батька? Думки спалахували й гасли, очі бриніли тоскним щемом. Добре сонцю, воно бачить весь світ водночас, а тобі дано бачити тільки навкруг себе.

Антон ковзнув поглядом по вікнах пасажирського автобуса, що прогурчав мимо, і враз наче свідомість опекло : поміж людських облич привиділось батькове обличчя. Перейнявшись болем гострої радості, зрушив машиною з місця, вже за Козельщиною наздогнав автобус, подаючи шоферові знаки, щоб той зупинився. Похмурий, якийсь сльотавий на зеленкуватому обличчі шофер вражено поглипував на водія «Запорожця», не кваплячись зупинятись, але зрештою загальмував.

— Що треба? — відчинивши дверцята, поспитав скрипучим, як морозець, голосом.

— Відчини салон, — попросив Антон, намагаючись зазирнути в переповнений автобус.

— А що треба в салоні? — скрипнув морозець.

— Батько їде в салоні, хочу забрати.

— Діло хазяйське, — сказав шофер і з ледачкуватим небажанням відчинив двері автобуса.

Рій здивованих очей замерехтів перед Антоном, а він із-поміж того чужого рою хотів вилучити рідні батькові очі, завжди широко розплющені, по вінця повні якоїсь дитячої безхмарної доброти і наївності.

Проте батька в автобусі не було, батькові очі не вдарили назустріч джерельцями радості.

— Де ж твій батько? — озвався шофер. — Хай уже виходить.

— Та-а-а... — тільки й мовив приголомшений Антон.

І важко скочив із приступки на дорогу. Сльотавий зеленкуватим лицем шофер дивився вслід, наче його окрадено.

— В кожного свої коники, — прогугнявив зле і, хряснувши дверцятами, різко рушив.

Антон почувся так, наче щойно ось мав здибатися з батьком — і не здибався.

Небо майже очистилося від хмар і, продуте вітром, сяяло прибляклою блакиттю. Веселе сонце освітлювало землю тужливим усміхом, горнучись усе нижче до обрію. Й знову подумалось про те, що сонце зараз таки бачить батька в цьому передвечірньому безширі, в якому ти почуваєшся загубленою піщиною.