Спитай у вітра

Євген Гуцало

Повернув на Козельщину й видивляв село так, наче самим своїм зором мав виворожити батька з осінньої барвистої пустки, вичарувати з невідомості. Плив через село, мов через строкатий селянський табір, що розлігся яскравими шатрами, що аж гримить відчайдушної сили кольорами, — ось тільки в цьому таборі все йому чуже, і радість там у шалених буйнощах кипить чужа, й ніколи її вогниста пристрасть не переллється в його єство.

А що дуже праглось вичарувати й виворожити батька, таки сотворив його!

На виїзді з села, під розлогою грушею-дичкою, що поцяткувала діл жовтими ліхтариками опалих плодів, стояв батько. Шапка на голові заяча, з-під шапки витіпаною кострицею волосся випало сиве, по-дитячому добрі й наївні очі по вінця налиті ясною ясністю, в кухвайці, сорочка на грудях розхристана, озутий у черевики, що порозпускали вуса шнурків, під пахвою тримає вишневого костура.

А може, не батько?

— Тату! — вирвався з грудей крик. — Діду Саво!

Від того крику батько не перетворився на видіння, що лише примарилось і зникло. Дивився, як Антон вийшов із машини, як спотикається неслухняними ногами, як губи в сина тремтять кривою, мерзлою усмішкою.

— Це ти? — схопив старого за плечі, припав щокою до батькової студеної щоки, яка пахла вітром і полином. — Як тут опинився?

— Опинився, — відказав батько.

— Я тебе ледве знайшов, — сльози бриніли в голосі. — Люди сказали, що бачили тебе за Козельщиною, інакше б не знайшов.

— О, люди завжди скажуть, — аж сердився батько.

— Куди ж ти йдеш, скажи?

— Куди йду, туди йду, — була відповідь.

— До кого ти йдеш, поясни, тату!

— У світ, — пояснив той.

Пориті борознами щоки, борознами поорано чоло, довкола очей розкорінились зморшки, наче їх обснувала темна павутина років. І голос без м’якої пружної сили, а мовби скрики птаха, що скаржиться в безпросвітну осінню негоду.

— Поїхали в село, тату, додому.

— А що я вдома не бачив? Піду ось...

— Тату, куди? — розпачливо мовив Антон, хапаючи старого за лікоть. — У нас із тобою тільки одна дорога, сідаймо в машину, бо вже вечір.

— Піду ось, бо до тієї відьми не хочу.

— До Тетяни?

— До відьми, — заперечив батько.

— Та що ж вона таке страшне заподіяла, що ви мене караєте перед людьми?

— Чи не знаєш? Заподіяла, що завжди.

— Слово лихе сказала?

— Не казала, ні, губи з ранку й до вечора на замку, а тільки той замок тяжчий від лихих слів. — І скрикнув хрипкою гортанню молодого півника: — Я їй не порожнє місце!

— Ой тату, тату, добре, що знайшовся, добре. Помиритесь, хіба можна без миру...

— Надька твоя була краща, Надьку я мав за рідну дочку, а ця в тебе з жалом у роті. Нащо брав таку, що в неї жало? То невістка, царство їй небесне, а це відьма.

— Тату, чи я винен, що Надію сира земля забрала? Земля не спитала...

— Надька мене тулила до своїх болячок, а я тулив Надьку до своїх!.. А твоя відьма загнала на той світ свого Дениса Мамчура, тепер за тебе взялась.

— Тату, Денис переставився від грудної жаби.

— Еге ж, вона сама і є грудна жаба.

Гіркотою любистку щипнуло обом очі, обох навертаючи на сльози, і якусь хвильку син батькові переливав поглядом свою сиву печаль, а батько синові німу тугу вихлюпував.

— Хотів, тату, догодити не так собі, як тобі, а хіба вгадаєш? Душу чужу не помацаєш пальцями. Бідується тобі з Тетяною, а без Тетяни біди більше.

— Біди більше...

— А тільки не пущу тебе в світ, раз уже здибались тут, у Козельщині. Куди йти, коли маємо хату свою, клапоть землі під ногами? Давай поїдемо, бо пізно, а ще дорога.

Несподівано батько Сава здався і, горбато опираючись на костур, почовгав до машини. Ледве заліз усередину, охляло всівся — й наче опав донизу всією безпорадною постаттю, й плечима поник, і головою у вискубаній заячій шапці, й очима пригас, що мовби взялись більмами. Водночас зморшки на лиці загострились, поміж них висіялась темрява. Батьку, батьку, який ти вже витіпаний життям, який ти вже руками вироблений, серцем спрацьований, зате духом невпокорений, твій дух іще бродить хмелем, іще літаєш на його крилах, батьку, ще літаєш...

Батько мовчав. Звечоріла Козельщина канула за горбами в небуття, й душа в Антона зацвітала гіркою втіхою, що таки знайшов батька, таки вирвав із безодні білого світу. Спитав у вітра — і вітер змилостився й відповів. Сонце торкалось червоною щокою до обрію, вже сонячне кругле обличчя обернулось на півобличчя, вже верх щоки палав над землею, зарожевляючи захід. Озера вечірньої молочної мли розіллялись на кукурудзиську, на бурячиську, допотопними грізними істотами в розмитій далечині поставав то трактор, то комбайн, потворами-мамутами видавались ожереди соломи. Добре, батьку, ти не загубився в світі, світ цей багатий тобою, добре, батьку, добре.

З траси звернули на путівець, що вів на Тернівку, тепер їхали між зелених розхлюпів скошеної конюшини, над якою в попелястому небі вже благословилось на місяця-молодика. Місяць-молодик сяяв пелюсткою півонії, чистою й наче аж прозорою.

Той самий високий місяць стояв над їхньою хатою в Тернівці. Машина спинилась у дворі, мало не тицьнувшись носом у копицю сіна. Сусідський хлопчик Сергійко стояв на межі і, загледівши їх, проворно чкурнув у темні сіни, й двері протяжно зітхнули за ним.

Батько так ступав по споришевому подвір’ю, наче по водах ішов, і водні хлябини не розверзались, не поглинали старого. Нагнувши горду, непокірну голову, ступив за поріг. Із-за причілка вишнуркувалися гуси, що паслися десь по городах, тепер із ситим і лінивим гелганням повертались до хліва. Дивно, чому ж не кинулась Тетяна по гусей, що досі нипали по всіх усюдах? Антон загнав гусей до хліва, зачинив двері.

Й тоді побачив жінку, в якої на спині горбом примостився чималий клумак.

— Я тут спакувала трохи одягу свого, а за рештою завтра прийду, — з голосу її наче колючки повипинались. — Макітра з варениками в печі.

— Куди зібралась? — терпко мовив.

— Чи нема куди? В дітей перебуду — в Насті чи в Петра, вони приймуть.

І горбилась перед ним із клумаком за плечима. З літа й по осінь прожили вдвох, бач, і не помирилися за батька. Хотіли стулити докупи два свої розбиті горщики, здавалось, уже стулили, а вони як були черепками — так і розпались, череп’яний дзвін стоїть у вухах.

— Діти приймуть, — згодився. — Я тебе не жену кулаком у шию, але я тобі не указ.

— Бо діти завжди є діти, — здається, образилась вона.

— Я тобі не указ, — повторив.

Тетяна посунула до хвіртки, у хвіртці зачепилась клумаком, але Антон не кинувся на поміч. Жіноча постать виборсалась, мов риба з невода, й погасла в сутінках ночі, що не забарилась. Первоцвіти зірок проклюнулись на голубих небесних лугах, там вони збирались у весільні хороводи, в далекі метелиці. Стовбури дерев тінями купчились у саду, пахло пряним духом зів’ялого кануперу, вгорі поміж первоцвітів зірок рубіновою краплею не так, здається, посувався, як сочився й сочився нічний літак, а вуста шепотіли. Спитай у вітра, шепотіли вуста, про свого рідного батька спитай у вітра, спитай у вітра...