По-хазяйськи

Євген Гуцало

— Ти ж бо, Павлику, в мене одненький син, і твоя Ганя в мене одненька невістка, й Вадик одненький внучок.

— Бачите, мамо, нас аж троє у вас водиться, а ви нам таки дорожча, бо ви таки справді одненька на нас трьох, утричі дорожча.

З чорно-лискучим волоссям на голові, горбоносий, сутулуватий у плечах Вадик (достоту молодий крук, готовий до польоту), здерся на двостулчасту драбину, яку привезли у вантажній машині з собою, й зривав груші на старому розсохатому дереві.

Зірвані груші обережно складав до лозинового кошика, потім спустився з драбини й акуратно переклав жовтаві плоди до коша великого, майже повного, що стояв біля криниці.

А вони сиділи на пощербленому сокирою грабовому поліняччі коло клуні, де колись була дривітня. Може, не зосталося б і полін, як не зосталось ні дривітні, ані дідової столярні, а в клуні — сніпків золотого проса, сніпків медово-щільникових жита й пшениці, та де вже в Карамашихи сила, щоб вцюкати вузласті, сучкуваті чурбаки?

— Ой, день який — мов побілене в лузі полотно! — шелестіла губами Карамашиха, хвалячи погідну днину щедрої осені, сонячно-густу, наче бурштинової яскравості зливок.

Еге ж, побілене полотно в лузі — то її молодість, бач, і нинішнього дня те полотно впомку. Її сухі руки в набубнявілих жилах лежали на вишневому костурі, на який опиралась підковою стесаного підборіддя, й тут, поміж розкиданих на занедбаній дривітні корчів, колись вибуртуваних у садку, сама скидалась на покручений чорний корч, що дивився краплинами-бризками людських очей і озивався подувами-словами голосу людського.

— Дякую, тільки до вас не поїду. Ще поки ноги ходять, то тут ходитиму, а в чужому селі хіба вони понесуть мене? Доклигала до печі, доклигала до тапчана — так і живу. Зубів нема, то булку розмочую у воді, а воду колочу з цукром. Червиве яблуко ще з’їм, а нечервивого не подужаю.

— От Ганя вам киселики варила б, — озвався син Павло. — У вас молока нема, а ми з магазину маємо щодня сметану, сир, молоко.

— Тепер люди вашого віку розумні — всі на дієті, ніхто собі зла не бажає, — мовила невістка Ганя, в якої губи сіклись гострими рисочками, наче скло потовчене. — То перше несли до рота все, що рука гребла, а нині народ не голодний, їсть із тямою.

— Буває, від ранку до вечора самим повітрям сита, а до повітря скільки тієї тями треба? — заперечила Карамашиха, зводячись. — Полежу в комірчині, а ви тут порядкуйте. І на городі та в садку подивіться, і в хаті. Все беріть, до чого мої руки не судні, бо все без людських рук дубіє та мертвіє.

— Мамо, і як це ви!.. Мамо, і як це ми!.. — бідкалась невістка Ганя, і її запавутинені колючими зморшками губи різко сіпались. — Ви нажили, не залишати ж вас у пустці, та й люди вглядатимуться.

— Живемо не про людське око, — мовила Карамашиха, чалапаючи по трісках ногами, озутими в кирзові чоботи.

Горбилась над костуром, що впирався їй у груди, а з-під темної хустки на скроні білів сніг пізньої сивини. Війнулася за поріг, мов хвиля важкого сірого диму.

— О, ми звідси груші повеземо чи твою товч? — скрипнула голосом Ганя, застерігши, як груша пурхнула з синових рук у траву.

Гракуватий Павло кущив брови, а в погляді кільчилась якась думка. Рідко навідувався до матері, за роботою в автомайстерні та за домашніми крутанами часу не викроїш, ось тепер частіше приїжджатиме. Гаразд, що мати ще сяк-так себе обійде, але вже більше не про цей світ думає, а про той, куди господарства свого не візьме, господарству тут слід дати раду.