По-хазяйськи

Євген Гуцало

— Якось і невдобно... — промимрив.

— Невдобно? — стрепенулась Ганя гострим голосом, наче добре розведеною пилкою. — Волю матері вволити — й невдобно? Сама лист написала, сама покликала. Колись же маємо впоратися з материним городом, а наш город у Хвощівці чужі руки теж не попорають. Гріх казати, але краще тепер перевезтись, ніж тоді, коли станеться лихо. Краще перевезтись раніше, ніж пізніше, бо людиська всякі бувають — тут тобі губи маже медом, а там...

Ганя не доказала за тутешніх «людисьок», яких не знала, бо народилась у Хвощівці, й несподівано гостра пилка в її голосі тонко заспівала:

— Якби ж хоч думали тут вкорінюватись, а то ж не думаємо, бо над Хвощівку нема краще.

— Еге ж, вкорінюватися тут не збираємося, — згодився Павло й почовгав чавунними ногами по нацюканих трісках, наче по засохлій риб’ячій лусці.

З сіней заглянули до комірчини, напівосвітленої віконцем на одну шибку, крізь яку пролізти хіба що кішці чи курці, а не злодієві. Під віконцем на тапчані лежала мати — дрібна й суха, наче витіпаний негодою житній околот. Польовою березкою світились її вицвілі до крейдяної білини розплющені очі. Руки вились уздовж непорушного тіла, мов зашкарубле гудиння.

— Може, води подати? — озвалась невістка.

— Вже ївши і пивши, діти, — відмовилася стара. — А от дверей не зачиняйте, я з комори у двір дивлюся собі.

В розплющених очах немов хмаринки сплескували, хмаринки від спогадів чи думок, які навідували Карамашиху, сумовитий погляд її тонув у молочному шумовинні сонця, що заливало двір. Спокій дурманив голову, й старій здавалось, що пливе в човні. Вода по-пташиному щебече у весняній темряві, човен застелено пахучим татарським зіллям, поміж того зілля поблимують білі великі очі водяних лілій, серп місяця зазубрився над мокрим чолом у Сави. А він набирає в пригірщ місячної води чи то з річки, чи то з далекого неба, золоті краплі стікають по його пальцях, капають їй дражливими кажанчиками на груди, водяні золоті кажанчики пазурами-голками колють шкіру, й сміх імлиться на квітучих губах у Сави, а ті губи в нього сяють гостро, як молодий любисток, і вже квітучі губи, отой молодий любисток, нахиляються, й сміх імлистий нахиляється, і вже не колються золоті кажанчики, самим імлистим сміхом затулено небесну голубизну, затоплено човен, і так нестямно добре в пахучій музиці імлистого сміху...

Невістка таки причинила двері до комірчини, бо все здавалось, що Карамашиха кожен їхній крок бачить, та й спокійніше виносити всяку всячину з хати й класти на вантажну машину, коли тебе не стережуть очима. Й тих нажитих маєтностей у баби не так багато, а...

В грубі домоткані рядна, що зжовтіли в скрині, мов старе сало в бодні, позагортали сувої полотна (чудом уціліли дотепер), вишивані рушники, сорочки, хустки, яких у баби трохи набралось. А подушок за життя наскублося стільки, що не вмістилися в один вузол, та й як було не наскубтись, коли баба тримала курей, гусей та качок, коли довгими, як мотузки, зимовими ночами дерла та й дерла пір’я. Павло завагався — знімати зі стін ікони чи поки не знімати: хай би мати похрестилась на якого святого. Все ж таки познімав. Чував, що й ікони тепер по світах у ціні, а ці — таки старовинні, бач, які лики ясні в чудотворців, і рами почорнілі, мов сажа. Після ікон на стінах зостались голі білі плями, схожі на більма. В розхляпані лозові коші складали баняки, горщики, гладущики, миски та полумиски, а щоб у дорозі не перетовклись, то Вадик пересипав і листям опалим, і перекладав віхтями соломи. Павло вже хотів знімати з мисника порцелянові тарілки, та жінка перехопила його руку:

— Пізніше заберемо.

— Коли пізніше? — не втямив.

— Не забувай... і дев’ятини треба справити, й сороковини. Авжеж, задля нагоди і в сусідів позичимо, але ж... що людиська подумають!

Лице в Павла сіпнулось, в очах занидів глухий сум: зовсім забулося про дев’ятини й сороковини, а від них не відкараскаєшся. Це ж і справді слід зоставити трохи посуду, хоч для годиться. Ослони під стінами хай стоять, бо ж поминальники мають посидіти, й стіл хай зостається. Й чому Ганя так пізно схаменулася з тими поминками? Ікони ж зняв разом з рушниками, а хто не любить поплескати язиком й судом скорим не осудити! Либонь, хай і святі знову по стінах розсядуться, не всі, звісно, а деякі «уполномочені», подумав Павло, й колючі оси усміху задригоніли в кутиках уст.

— А чого це ти великомученицю назад водворяєш? — здивувалась жінка.

— Чого, чого... — перекривив. — Ніде тая великомучениця не дінеться, ще заберемо. І спаситель хай іще потримається хати.

— Діло хазяйське, — не стала перечити.

В кутку на жердці висів білий, мов питльованого борошна заміс, кожух покійного діда Сави, що переставився минулої зими. Скільки тоді балачок точилось: покласти діда в домовину в овечому кожусі, щоб тепліше там було, чи в самому костюмі... Біля дідового білого кожуха червонів дублений кожух баби Карамашихи, мерехтячи біля коміра та по вилогах срібними пацьорками. Карамашиха ходила в ньому хіба що до сільмагу, тож був як новенький і дуже личив Гані, яка вже не раз примірялась до нього. Тепер ось познімала з жердки обидва кожухи, згорнула докупи, цупко перев’язавши прядив’ним мотузком. Як поміркувати, то вже осінь, за осінню й зима підкрадеться, кожух на морози й шито. Але ж старенька ще може дочапати й до кріпких морозів... А втім, хіба Павло не привезе кожух назад, коли колгоспна машина в руках, коли завжди за кермом!

Так вони вдвох порядкували в хаті, яка дедалі сповнювалась дивною сирітською печаллю, й чорне павутиння по кутках здавалося застиглими зморшками жалоби. Наче сиділа пташина зграя, та налетіла буря — й від пташиної зграї лишились розвихрені пелехи...

Човен гойднувся, вдаривши вилясками, немов то затріпотіла шпарка риба, витягнена в ятері з нічної безодні ставу. Карамашиха відчула, що злітає з пахучого лона хисткого човна й пливе солодкою та переляканою птахою в повітрі, а в решеті неба просвічується зірок неміряно й незбирано, а губи в Сави — як два в’юни вогненні, що блищать імлистим усміхом, і той усміх іще таємничіший за теплу літню ніч їхньої молодості. Сава з плюскотом-громом ступав по воді, а вона тремтячою, солодкою птахою цвіла в дубових корчах його рук, у скронях дзвеніла розпечена кров, бризки води долинали до розпашілих щік і вибухали остудою. Савина голова гойдалась житнім снопом поміж зоряної хурделиці, й не бачилось краю місячній дорозі, розлитій плавленим золотом по ставу. В дзвоні крові, в місячному свіченні води, в солодкому співі серця, в імлистому усміху в’юнистих Савиних уст, в золотій стежці, що не тонула в ставу й коліньми розбивалась на язики летючого вогню, — в усьому цьому було стільки знеможливого щастя, що вірилось у його завтрашню невмирущість, у нескінченність...