По-хазяйськи

Євген Гуцало

З розсядистого полукіпка в затінку липи Павло висмикнув кілька околотів, щоб настелити соломи в кузові під натрушені яблука, аж тут підійшла сусідська дівчина Оксана. Кругловида, наче під циркуль мальована на лиці, у заляпаних вапном брезентових штанях, вона мерехтіла якимись дивними, наче розляпаними на пательні, білками-жовтками очей.

— Мама ваша, Павле Савовичу, й латку жита сіяла, й полукіпок цей намолотили люди, бо хоче хлівець ушити, ген стріха на хлівці просіла.

Він кинув у лице спантеличеній Оксані колючим сміхом, наче остюками:

— Хто тепер соломою вшиває? Перекриють черепицею чи шифером.

— Хто перекриє? — не втямила. — Карамашиха? Сама на шифер і черепицю не розстарається.

— Нема вже в неї здоров’я — вшивати й перекривати... Звісно, новий хазяїн.

— Значить, не думаєте назад повертатись? На дідизну?

— Ні на дідизну, ні на материзну... Для мене тепер материзна там, де вріс у землю, де краще... Ми з Ганькою на тій неділі знов навідаємось, авжеж, мусимо, бо мати не хоче до нас перебиратись.

— Куди вже їй... Я вранці-ввечері заглядаю, тітка Федорка молоко носить, Захар Даньшин ось електропроводку полагодив, бо перегоріла, а мати ж ваша телевізор дивиться в коморі, хай там кіно чи футбол... Ну, курям зерна сипнути чи для свині щирійки нарвати — я сипну й нарву, коли не на фермі.

— В разі чого — вдариш телеграму на Хвощівку, ти знаєш. — І, коли Оксана полопотіла брезентовими штаньми, сказав жінці: — Чуєш, жалілася сусідська дівка, що за материну свиню клопочеться, а ми, дурні, забули про свиню. А й то правда, нащо їй чужий клопіт? Назливай таких-сяких помиїв, сухарів назбирай, хай розквасяться — й самі нагодуймо...

— Як нагодуємо — сита в дорозі не верещатиме, мов недорізана, — здогадалась метикована Ганя, порохом пирснувши в хлівець по корито...

Бризки місячно-золотої води зі щебетливим шелестом розлетілись рясною миготливою квіткою — й квітка вже не щебетала, опавши на розпростерте крило ставу, й доріжка мерехтіла, наче велетенське вогнисте перо на тому крилі, й шорсткі скрики осоки зостались на краю вогнистого пера, вже хлюпали шовки потривожених трав, і в забутті гірко-п’яно летілось між землею та висвяченим свічками воскових зірок небом, у пісенному солов’їному хлюпанні. У пісенному солов’їному хлюпанні, яким тривожились шелюга та верби в лузі, немов спалахуючи та пульсуючи дзвонами-калатальцями пташиних сердець, наче ті дзвони-калатальця повиростали на гіллі й те гілля цвіте пронизливою нічною піснею, котра ллється й кипить, котра гасне й запалюється, котра б’є та б’є в лункі голови, запаморочуючи й знетямлюючи. Сава був — і наче Сави не було, вона лежала горизнак на шовковій землі, земля обіймала холодно-пахучими обіймами трав і лугових ромашок, і вона почувалась так, наче земля розцвіла її серцем та її любов’ю, як шелюга та верби порозцвітали солов’їною піснею, й вона відчувала на собі жадані руки землі, що нагадували руки Сави, й на своїх устах відчувала імлистий усміх землі, що також нагадував усміх Сави, й вона всім єством чула безодню любові рідної землі, якій не могла не скоритись, бо їй праглось материнства, яким могла ощасливити щедра весняна земля, хотілося сина від землі, первістка-мізинця, схожого на солов’їний дурман, і щоб очі його блищали, як оті гіркі зорі — полини вгорі...

Зготувавшися, заглянули в комірчину — під віконцем на тапчані спала мати, всміхаючись уві сні, й усміх тремтів на лиці, як птаха перед польотом. Нащо ж проганяти усміхнену птаху з материного лиця, хай спочиває... й вони обережно причинили двері.

Вже вечоріло, вже б і їхати, а Павло досадливо пом’яшкорив пальцями важке, як сокира, підборіддя.

— Знаєш, Ганько, таки не по-хазяйськи поклали оградку для матері.

— Не по-хазяйськи, — згодилась. — Бо зварена добряче, бо в хлів не влізе, там двері вузькі. Не подумали, що можна й пізніше зварити.

— Якби ж то про все наперед подумати...

— Як на видноті лежатиме, то й украсти можуть. Людиська є людиська.

— А можуть... Ось давай у вишняку сховаємо під дубом, там блекотою й кропивою позаростало, що й вовк сховається.

Металеву оградку, привезену в кузові машини й кинуту за дикоростучими розквітлими мальвами, в шестеро рук, бо й роботящий Вадик підпрягся помагати, через подвір’я занесли у вишняк і тут поклали під шатристим дубом, що наче загруз у зеленій драговині з кропиви та блекоти. Оградка шубовснула в хистке драговиння заростей, збивши сіру куряву та потривоживши комарів.

— Славна оградка, — похвалила Ганя. — Таких візерунків із заліза тут іще й не бачили.

— Кум клепав та варив, — нагадав чоловік, запалюючи цигарку й затягуючись із гримасою болісного задоволення на лиці. — Кум руку добре набив на оградках...

Уже коли повсідались в кабіні, коли добродушно загарчав мотор, Павло загасив цигарку й мовив:

— Правду ти казала зранку, що вже загодя треба думати про покупця на хату... Напишете з Вадиком оголошення, я порозвішую по селах, де буваю з машиною. Краще, коли більше покупців. Може, й тутешньому кортить комусь, що тримається за дідизну та материзну, а тільки квапитись із козами на торг не станемо. Грунтець на городі жирний, як смалець, хоч на хліб масти, і з саду старатливий роздобудько матиме зиск в обидві жмені...

Вадик слухав із замурованими губами, ловив кожне слово, розглядаючись на високі мальви в дворі, на хату, що запала вікнами в різні боки, а тому здавалась косоокою, й на старий сад, що мерехтів малиновими, рум’яними, жовтими полумінцями доспілих яблук, і, мовчазний та похмурий, за цілий день не похопився жодним словом...

Карамашиха прокинулась у надвечір’ї, спершу з тапчана спустила ліву ногу, далі правою ногою стала на долівку. Тримаючись за стіни, потупцяла в сіни, й півень на сідалі булькав горлом, поки відхиляла двері з сіней до хати. Застигла в порозі марою: свят-свят-свят, хто ж це її хату роздягнув ізсередини, що блимає голими синіми стінами, наче оббілована корова здухвинами? А-а, згадалось, та це ж син Павлик із невісткою й сином навідувались ниньки, а вона й прокуняла всі їхні гостини, сном якимось чаділа замість тішитись дітьми.

Горблячись, видибцяла надвір у розсіяний попіл сутінків, що пахли коноплями й зів’ялою кропивою. Сівши на причілку на грабовому поліні, Карамашиха опала руками, наче підмитим річковою водою корінням, і тихим промінням очей світила на вишняк, на шатристий дуб, який чорною хмарою здіймався над чубатим вишняком. Високо над дубом сизів серпик місяця з дрібною зірочкою неподалік, начебто молоденький чередник пасе єдину свою овечку. Здавалось, що зараз уже в неї нічого не зосталось на білому світі, нічого не тримає на цій землі, хіба що місяць із зіркою над темним вишняком, хіба що застигла хмара крислатого дуба у вишняку, бо в тому вишняку й під тим дубом глибоко-преглибоко закопала колись пуповину свого первістка-мізинця, свого Павлика...

Де й коли світився їй такий самий місяць, де й коли місячне сяйво, перемішавшись із кров’ю, текло по її жилах, де й коли місячним сяйвом горіло її дихання, ніжність, слова, все те неоглядне минуле, якого начебто й не було?..