Пісня про джигуна Овдія Гору

Євген Гуцало

В Овдія Гори не тільки, здається, карі очі, а й усеньке його обличчя мовби каре, й губи карі, й лоб. Наче сяйливе світло погляду кидає відблиски на запалі щоки, на довгасте — плескачиком донизу — підборіддя. Він часто всміхається, немов губи не в змозі втримати повінь світлої доброти, й вона хвиля за хвилею вихлюпує із надр його єства, проміниться, грає. Ті хвилі усмішок теж видаються карими.

Ось він іде через село. Славно йде — легко, гінко, голову тримає прямо, роззираючись по боках. Середній на зріст, худорлявий, смаглий природною смаглістю, він, здається, й не несе на вузьких, кутастих плечах ношу прожитих літ, а самі літа зараз дають йому крила, допомагають так вільно, безтурботно пересуватись.

Для Овдія Гори неабияка насолода з усіма вітатися. Доброго здоров’ячка! Здрастуйте! Добридень! Боже поможи! Як живеться-можеться? Як ся маєте? Добра вам і благополуччя!.. Ці та інші вітання самі злітають із уст, і, дивись, добрішають люди від Овдієвих побажань, від щирих зичень, яких йому ні для кого не жаль. І до молодиці радий обізватись, і до старого діда, й до школяра, й до незнайомого шофера, що копирсається в оглухлому моторі своєї машини, — й кожне відповідає, й кожне теж чогось побажає, і Овдій Гора почувається так, наче чужі побажання — це живі, а не вигадані жар-птиці, які йому так щедро потрапляють десь у самісіньку душу!

А треба сказати, що зараз Овдій Гора йде через село не сам, а з гармошкою, котра на ремені висить через плече. Складена, застебнута на металевий гудзичок, гармошка таїть у своїй співучій душі безліч мелодій, безліч пісень, і вони, притихлі, причаїлись зараз на Овдієвому плечі, наче діти-пташенята в надійному гнізді.

Йде Гора через село, всміхається карим усміхом, несе на плечі гармошку, в якій до пори до часу мовчать пісні, здоровкається з людьми. Сивина блищить у чорному чубі, наче озимина взялась інеєм на осінньому полі; стрімкі, гострокрилі брови ось-ось напружаться і веселими птахами полетять понад городами, понад садами...

— Катерино, здрастуй!

Під могутніми ясенами біліє хатина, коло хатини стоїть жінка — хустка пов’язана довгим дзьобиком, щоб сонце не сліпило... Відказала Катерина чи не відказала, а Гора вже на подвір’ї, вже біля жінки, вже дивиться своїми карими в її безбережні сірі очі...

— Коші пов’яжу, післязавтра й на базар подасишся. Вже й не чекала, мабуть, а я таки прийшов, бо, думаю, лоза пропаде, негоже, щоб лоза пропадала.

— В хлівці лоза, — каже Катерина. Мовби Гора й не відає, де складено лозу, мовби й не сам зрізав над річкою, не сам складав у хлівці.

— Будуть кошики-дзвоники, — обіцяв Гора.

— Минулого разу, як винесла, відразу спродалась, — каже Катерина. — Й позаминулого разу так само. Спершу в мене розібрали, а тоді в дідка одного почали брати.

— Нав’яжемо ще кращих, — гомонить Овдій Гора, йдучи в прохолодний хлівець, де пахне минулорічним сіном, сухою глиною, павутинням. Знімає з плеча гармошку, кладе на рядюжці в кутку. Катерина прийшла слідом, стала на порозі. — Нав’яжемо таких, що співатимуть... Великі в’язати чи, може, менші?

— На менші більший попит. На вишні беруть, на черешні, на всяку ягоду. А великі вже відходять потрохи.

— Співатимуть, — обіцяє Овдій Гора, сідаючи на ослінчику, який завжди очікує на нього в хлівці.

І починає в’язати коші. У відчинені двері б’є буйне сонце, завівав свіжий вітрець, залітають ластівки, щоб покружляти під стелею, подивитись, як-то чоловік мудрує над мудрою роботою, а чоловік той тягне й тягне лозинові жили з чималої купи, тягне й тягне лозинові струни, мовби з самого себе їх висотує, і, дивись, ті гінкі жили-струни вже пручливо повигинались, уже творять кістяк майбутнього коша, вже, дивись, за якийсь час їхні зелені лозинисті мелодії зібрались докупи, стали таки чепурним, ошатним кошем, і, зв’язаний Овдієвими вправними руками з окремих лозинистих мелодій, кіш уже й справді наче співає, співає дружню пісню, золотим, пахучим хором, і так приємно тримати її за міцну дужку в руці, так радісно дивитись на неї — готова, вивершена, світиться!

Овдій Гора в’яже коші-пісні, коші-писанки, а гармошка лежить у кутку на рядюжці й наче стежить, наче очікує на щось. Гармошка тьмаво мерехтить у півтемряві полудня, й Гора, здається, на жодну хвильку не забуває про сестру свою — то підморгне, то головою покиває, то словом обізветься. Мовляв, славні коші виходять із твоєю допомогою, гармошко! Мовляв, без тебе — як без рук!