Пісня про джигуна Овдія Гору

Євген Гуцало

Подеколи Катерина заглядає до хлівця. Йде на город — і голову просуне, йде з городу — поріг переступить. Жінка вона самотня, рада, коли навідуються сусіди, односельці, а найдужче радіє, коли приходить Овдій Гора. Слухай, сказав якось, Катерино, садиба твоя до берега, в березі стільки лози росте, і все марно, то в діло треба пустити, а діло — це коші. І нарізав пруття молодого, і нав’язав кошів півхлівця. Та мені ж, сказала Катерина, так багато не треба, мені, сказала Катерина, і двох вистачить на базар носити всяку городину. Без тями ти, сказав Овдій Гора, в’яжи коші у велику в’язанку, просись на віз чи на машину — й гайда на ярмарок, матимеш непоганий виторг...

— Пора вже обідати, — каже Катерина.

— Нароблюся спершу, а вже тоді до обіду візьмусь.

І коли сонце над обрієм схилилося — знову Катерина:

— Вечеряти пора, бо захлянеш зовсім.

— Ось іще одного коша, бо шкода кидати.

Зрештою смеркае, і Овдій Гора нарешті виходить із хлівця. Виходить не сам, а зі своєю вірною гармошкою, несе її на грудях, як дитину. Обережно кладе на лавочці під хатою, й Катерина зливає йому на руки. Вмивається холодною водою довго, пирскає, сміється й так само довго витирається рушником — витирає руки, обличчя, шию, груди.

Стіл застелено скатертиною, на столі накраяний хліб, пляшка горілки, дерев’яна ложка, ніж. Катерина проворно наливає гарячої страви в череп’яну миску і, паруючу, ставить перед Овдієм Горою. Для себе миску не ставить і сама за стіл не сідає — усе човпеться по хаті, наче й справді має багато всякої мороки.

— Ти б, Катерино, закропилась, га? — припрошує Овдій Гора, випивши чарчину. — Закропишся, то й розвидниться на душі.

Катерина, звісно, відмовляється. І крадькома стежить, як Овдій їсть. Спершу крадькома, а потім уже не криючись — як їсть страву, як хліб кусає. Вона зараз бачить його хазяїном у хаті, бачить намореним, виробленим, і їй такі приємні його втома, голод і виробленість. Дивиться на Овдія, а мовби бачить свого покійного чоловіка, якого вже десь у Німеччині вбило...

Повечерявши, Гора бере до рук гармошку і, підморгнувши Катерині, починає награвати. Спершу тільки настроюється — сам настроюється й гармошку настроює, а потім питає:

— То якої?

Катерина знічується, не відповідає — це ж музика із хати вирветься, ген куди полине по вулиці. Знову всі знатимуть, хто до неї навідався, знову казатимуть, що вдова веселиться. Катерина мовчить, але Овдій Гора вже чує музику в самому собі, чує в легких грудях гармошки.

— «Посіяла огірочки»! — оголошує на всю хату.

Грає невимушено, легко, мелодія сама снується, в’юниться і, либонь, таки з його, Овдієвого, єства виливається, а не з гармошки. А може, гармошка зараз стала одним цілим із його душею, це вона озивається, тужить, радіє голосом гармошки?

І так само зараз грає весь він, Овдій Гора, якому вже піввіку, який так багато виніс на своїх плечах, але виніс не гнучись, не стогнучи, не скаржачись, — отже, грав зараз він своїми навдивовижу виразними карими очима, в які, здається, так легко закохатись; грає гострокрилими бровами, що весь час у лукавому, веселому польоті; грає усміхом на запалих смаглих щоках, котрі, мабуть, віддзеркалюють той усміх із безмеж сердечних; грає чуттєвими своїми губами, які перебувають у безмовному русі, але їхня безмовність така красномовна й виразиста! Грає Овдій Гора плечима, грудьми, головою, руками, ногами, й погляд його ширяє по хаті, найчастіше зупиняючись на Катерині.

— Пізно вже, — каже вона, коли Овдій Гора доводить мелодію до кінця, коли, здається, останній звук, танучи, тремтить і здригається не так у тілі гармошки, як у споночілій хаті.

— Будем грати, — заперечує він і, підморгуючи обома бровами, оголошує: — Вальс «На сопках Маньчжурії»!

Скінчивши вальс «На сопках Маньчжурії», Овдій Гора, без будь-якої перерви, переходить до «Шкільного вальсу», далі грає «Катюшу», «Яким ти був, таким зостався». Гармошка сміється й плаче в його руках, гармошка кожного разу силкується передати новий настрій, у який із новою мелодією впадає Овдій Гора, а в цей час Катерину мовби хвилі починають гойдати, й чим довше, завзятіше й натхненніше грає Гора, тим вищі й густіші хвилі гойдають жінку, хвилі музики-журби, музики-радості, і їй починає паморочитись у голові, б’є хмелем і гіркою, незрозумілою тривогою...

Вже таки пізно, й Катерина береться стелити ліжко. Неквапно дістає зі скрині полотняне простирадло, покачане качалкою та рублем, неквапно стелить, ощадливими рухами збиває дві подушки, щоб вищі були, пухкіші. Постеливши, надовго виходить надвір, а може, в комору й повертається вже тоді, коли Овдій Гора роздягнувся і, розкинувши руки, спить у ліжку, а поряд, на скрині, так само відпочиває вірна сестра гармошка. Обоє напрацювалися за день, наспівались і, наморившись, відпочивають. Катерина, пересуваючись, мов тінь, умощується на лежанці й довго лежить із розплющеними очима — не дрімається їй і не куняється...

Наступного ранку Овдій Гора снідає й одразу поспішає в хлівець, де знову береться до кошів. З лугової лози й справді виходять коші-дзвоники, коші-писанки, коші-цяцянки, й чоловік порається біля них цілий день, до смерку... Вечеряє, Катерина знову побожно стежить за зголоднілим чоловіком, наче то для неї найбільше щастя — нагодувати намореного від роботи Овдія Гору! И знову — «Підмосковні вечори», «Давно не бував я в Донбасі» та інші пісні, і музика, звісно, виривається з хати, плине по нічному селу, і, мабуть, не одне подумає — знову вдова веселиться, знову хата розсідається від гульбища.

У неділю вдосвіта, пов’язавши коші у дві великі в’язанки, Овдій Гора проводжає Катерину на машину, що йде в районне містечко, помагає висадити барвистий лозиновий товар у кузов, а потім стоїть і дивиться, як по дорозі віддаляється грузовик, Катерина в грузовику, а біля неї розкішні грона кошів. Машина віддаляється, вже й зникла за поворотом, і Овдія Гору повиває легкий жаль, наче щось було в його житті гарне, добре, легке — й зникло раптово, пропавши ген-ген у дорожній куряві.

Щось вабить Овдія Гору пройтись околицею сільською, околицею, де жито спіє, половіє, де вишні та черешні стоять у розсипищах дозрілих ягід. Із ярка в ярок переходить; із одних пахощів розквітлого, розбуялого зела переміщається в другі пахощі, — славно тут зараз, а ще краще буде восени, коли ожина чорнітиме, наче хтось пригорщами накидає її під лапате листя; скільки тут терну, скільки калини — баби й дітиська не визбирають, хоч і скільки навідуються, то багато ягід на зиму зостається — для пташок смачний корм, особливо ж у сніговії, в морози.

У низинці, затіненій вербами, Овдій Гора п’є з кринички воду — п’є довго, з передихом, відпочиваючи, п’є так, мовби хоче всю вибрати з грудей землі, забрати її силу, а потім лежить горілиць і дивиться в небо. Поряд на траві лежить гармошка. В Овдієвих, пойнятих неясною мислю, очах відображаються хмари, небо, птахи, й вони стають такими бездонними, що, мабуть, здатні відобразити й те, що криється не тільки на цьому світі, а й на тому...

А що зараз відображається, що народжується в співучій душі гармошки? Мабуть, відображається щось, мабуть, народжується, та сама не скаже, очікує, коли Овдій Гора запитає в неї, тоді й розповість.

Передрімавши, Овдій Гора зводиться...

За білими березами біліє хата на околиці, голубими вікнами переморгується, наче здалеку помітила Гору, припрошує. Іде — й на хату дивиться, а хата на нього, не відвертається. І так чудно чомусь стає Овдієві Горі, що він усміхається сам собі, а може, не так сам собі, як білій хаті за білими березами?

Русяве дівчатко з півнем на руках вигулькнуло з-за причілка; півень тривожно скрикував і силкувався випручати червоні крила; цвів барвистий гребінь, цвіло підгарля. Забачивши Овдія Гору, дівчатко випустило півня, побігло до воріт і, рум’яне, з червоним бантом у косах, було схоже на великий польовий мак, що хвилюється на вітрі.

— З півнями бавишся, Даринко?

— В чужий город іде й курей за собою кличе, то зловила, щоб волі не дати.

Розбишакуваті очі півнячі, тугі, налляті кров’ю, ось-ось, здавалось, вискочать од шаленства з очниць, вискочать і покотяться по землі.

— Заходьте, — припрошувала дівчинка, — мати на короварні, а я сама пораюсь біля хати.

Овдій Гора взяв півня у дівчинки, зачинив у погрібнику — півень кудкудакнув обурено, а потім став сваритися сердито. Даринка засміялась, а за нею й Овдій Гора зареготав, що покараний півень так гнівається.

— А я скучила за вами, — сказала Даринка.

— І я за тобою скучив. Що там, думаю, Даринка поробляє? А вона, бач, із півнем воює, ніяк не справиться. Ну, вдвох ми йому волі не дамо, вкоськаємо. — Поклав гармошку під кущем півонії. — Хай полежить отут... Хай полежить, а ми до діла приступимо... Бач, як покинув огорожу недогороджену, так і стоїть.

— На вас очікує, — пояснила Даринка.

— На кого ж, як не на мене. Треба до пуття доводити, правда?

— Треба, — згодилась дівчинка. — Й мати каже, що треба.