Пісня про джигуна Овдія Гору

Євген Гуцало

Овдій Гора взяв заступа й почав копати ями під стовпці. Викопав одну, другу, третю. Стовпці вже раніше заготував, і жердини, й штахетини. Тепер Даринка тягала з повітки по кілька штахетин і складала поблизу. Потім вона й стовпці помагала ставити в ями, помагала засипати землею, втоптувала ногами. Овдій Гора хвалив:

— Славна в матері помічниця росте.

— Грядки вдвох попололи, а кролів сама годую і курей. Батько наш де? Одцурався і листів не пише. А таку матір, як у мене, хай спробує знайти!

— А назад прийняли б, якби повернувся?

— Якби повернувся? — задумалась Даринка. І всміхнулась: — Хай би повертався!

— Любиш батька, еге?

— Хіба я знаю? — посмутнівши, відказала Даринка.

— Батька треба любити...

— А мати каже, що він волоцюга!.. Не кажіть їй, а батька теж люблю.

Так вони розмовляли й трудились удвох — Овдій Гора й Даринка. Було закопано стовпці в землю, прибито до них поздовжні жердини-дошки, згори та знизу, й тепер Овдій прицвяховував штахетини. Городив огорожу, бо повз обійстя лежала дорога в поле, а по дорозі ганяли колгоспну череду на пашу, то не одна товаряка норовила вскочити на город. Та й де ж це видано, щоб хата стояла необгороджена? Однаково, що чоловік забув підперезатись чи баба стара не накинула хустку на голову, йде між людей голомоза, світить вискубаною мичкою сивого волосся...

Свіжа, що не зчорніла від негоди, огорожа таки була схожа на святковий поясок, яким ось підперезалась біла хата за білими березами. Й Даринчина мати, повертаючись із короварні, ще з вулиці загледіла той веселий поясок, здогадалась, чиїх то рук робота — авжеж, Овдія Макаровича. Що вже добрий чоловік — увосени допоміг картоплю викопати й до погреба поносив, навесні помагав орати й садити. А то стелю в коморі пересипав, бо вже валилась, а то десь зайця вполює, принесе чи обновку для Даринки купить. Навідується раз чи два на місяць, а хотілося б, щоб частіше, — душа відкрита в нього, й Даринка тягнеться до щирого тепла...

Вже споночіло, огорожу доведено до пуття; норовливий півень із курми вже забрались на сідало; високий місяць палає над зеленим селом, над польовими безмежжями; в хаті на столі зібрано вечерю, а за столом сидять троє — Овдій Гора, Даринка, її мати... Сидять, наче одна сім’я, вечеряють, і мати розказує Овдію Макаровичу за всі свої денні клопоти. Авжеж, бо мусить комусь розповісти — й за короварню, й за теляток, і за те, як позавчора вибраковували худобу і як плакала доярка Настя, з чиєї групи вибракували двох старих молочниць. А ще говорить за те, що Даринка восени йде до першого класу, і хай би дитина вчилась, бо метикована, вже читати навчилась і писати. Овдій Гора підтакує, і так у мирній бесіді минає їхня вечеря, й чомусь дедалі більше Даринці здається, що Овдій Гора і є її рідний батько, який нарешті повернувся додому і якого вона давно любила, любить, любитиме.

— А тепер хай гармошка пограє, правда? — по вечері озивається Овдій Гора до Даринки. — Хай пограє, бо за цілий день ох і знудилася за музикою, за піснею, еге?

І людям, які в цю пізню пору проходять мимо хати під білими березами, здається, що то, світячи золотими вікнами, грає сама хата. Грає то тихіше, пригашуючи звуки, то лункіше, надаючи звукам сили, бажання рватись у нічний простір. Хата, здається, ось-ось розсядеться від тієї могутньої гри, розсядеться, стіни опадуть, і тоді перед враженими людьми, перед здивованими зорями постане не видиво, а сама жива музика, що зараз буйнує там. Постане, як чарівна казкова квітка, небачена, що весь час змінює свій вигляд, форму пелюсток, а пелюстки не зостаються одного кольору, вони то пурпурові, то блакитні, прекрасна квітка-музика пульсує, дихає, живе.

Так грає вночі хата під білими березами. Звучать мелодії, що народились уперше і більше ніколи не повторяться. Хата грає також «Розпрягайте, хлопці, коні», а вже потім «Суліко», за «Суліко» чується пісня про Москву, про те, як «утро красит нежным светом стены древнего Кремля», потім «Реве та стогне Дніпр широкий», про місяць, про кохання, про розлуку. Надто ж ревно виграє хата пісень про розлуку, аж, здається, далекі зорі починають плакати золотими слізьми...

Зрештою, протяжно затремтівши останнім звуком, хата затиха, і той протяжний звук видається схлипуванням, зітханням, за яким криється так багато невисповіданого, невиспіваного!

Й тоді Даринчина мати йде до шафи, дістає там щось серед одягу й каже Овдію Горі:

— В місті була минулого тижня, купила...

— Для кого? — запитує, розглядаючи кремову сорочку в жіночих руках.

— Та для вас, Овдію Макаровичу... Приміряйте, чи підійде, чи комір не вузький...

Сорочка — саме впору, й Овдій Гора в обновці молодшає, вродливішає. І вони зараз утрьох раді обновці, а найдужче, мабуть, сам Овдій Гора, що полум’яніє карими гарячими очима так нестримно, наче в цю щасливу хвилю весь обернувся на їхній вогонь карий!

«Якби ж йому на десять весен менше — і не вагалася б, і не боялася б!.. Хто скаже, що на пенсію вийшов, що на фронті покалічило? Живе зі старенькою матір’ю, а жінку бомбою накрило — й треба ж таке горе людині! А хто скаже, що з дня в день носить горе з собою?.. Якби на десять весен менше — і не задумалася б!..»

Спить Овдій Гора на горищі в сіні, що пахне лугом, а вірна сестра гармошка задрімала в хаті біля телевізора, й обом їм — гармошці і телевізору — мабуть, усю ніч сняться однакові сни, в які не зазирнути навіть меткій, допитливій Даринці...

А ще через день бачать Овдія Гору в сільському буфеті, біля автобусної зупинки. Тут вічно товчеться всякий люд — чи зайшли перекусити смаженим хеком, привезеним аж із району, чи «роздушити» пляшку червоного міцного на двох, чи вгамувати спрагу бочковим пивом, доставленим, кажуть, із Чехословаччини. Овдій Гора стоїть за високою, на дві полички — верхню й нижню — стойкою, зодягнутий у нову кремову сорочку, поголений, виблискує карими очима, й усмішка в нього теж чи не кара. Люди заходять, виходять, і кожне подивиться на Овдія Гору, перемовиться, й кожному він щедро побажає — чи доброго дня, чи здоров’я, чи благополуччя. В руках тримає свою нерозлучну гармошку, яка ще до пори до часу мовчить, але до якої пори, до якого часу? Зрештою, хильнувши пива, яким мало не кожен вважає за честь пригостити Овдія Гору, він добуває з гармошки перший випадковий звук. Та коли за ним народжується другий, то перший уже не видається випадковим, перший був наче спалахом, сигналом, і тепер мелодія поснувалась, як молодий, із громом, дощ із літнього неба.

Про що той дощ і грім слухняної гармошки? А мабуть, про те, як живеться-можеться Овдію Горі, що йому за радість, а що за біль. І люди слухають, бо кому ж не цікаво заглянути в чуже серце, поспівчувати горю?

А потім починає співати. Голос у Овдія Гори щемливо щирий, пронизливо чистий, гострим крилом своїм він одразу черкнув по душах так, що стало добре й водночас жаль чогось. Жаль, що голос звучить — і тане? Жаль, що почуття зникає разом із голосом? Що не вернути радості, яка несподівано навідала єство?

Овдій Гора співав, сяючи навсібіч карими очима. Славне це було сяяння, якесь бездонне, нескінченне, й воно зараз виражало його натхнення, доброту; від сяяння цього було світліше, святковіше в тіснуватому приміщенні, й кожному воно діставалось — щедро, багато!

Я не тоскую,
только другую
я не смогу полюбить —

До нього підходили, ставили кухоль пива, клали пиріжок із капустою, просили заспівати щось. І Овдій Гора не відмовлявся, бо знав усі пісні, жили в його грудях — безкраїх, безмежних — так, як живуть птахи в цьому вільному неоглядному світі. Одні відвідувачі зникали, появлялись інші, а Овдій Гора все ще не міг награтись, не міг наспіватись, хмеліючи, здається, не так від спожитого пива, як від пісенного буйноквіту, що шалів у душі...

Куди ж це він подався сизого надвечір’я?

Ось простує через село, поминув сільраду, колгоспну контору, школу, клуб, ось уже й на околиці. На околиці не звернув ні ліворуч, ні праворуч, а білою дорогою в поле вийшов. Гармошка йому висить через плече, й на гармошці зараз тільки сонячне проміння виграє якісь беззвучні пісні. Та ще вітрець теплий налітає зрідка, теж хоче заграти якусь мелодію на гармошці і, мабуть, таки грав, але теж беззвучну. Ластівка, над житом стелячись, над самою землею летячи, мало не вдарилась грудьми в гармошку, — можливо, теж хотіла дістати з неї якийсь звук, тільки їй відомий...

Простує Овдій Гора до сусіднього села, що вже ген показалось на схилі балки. І там, на схилі балки, під яворами стоїть хатина, яку вже треба перекривати, авжеж, здирати старі сніпки й покривати хату шифером. А шифер уже з місяць як завезено, і вже зо два тижні, як Овдій Гора пообіцяв навідатись і впоратися з усією роботою. Та й як було не пообіцяти, коли без чоловічих рук там не обійдешся, а чоловічих рук на хазяйстві нема, так і не прийшли туди чоловічі руки, ніколи не було...

Вже й звечоріло, вже й Овдій Гора до чужого села вступив.

Гармошка йому через плече висить, вірна сестра... Зів’ялий листочок упав із придорожньої акації на гармошку, наче й він заграти схотів. А може, заграв, а може, добув нечутний звук — і, кружляючи, злетів на землю...