Біс у ребро

Євген Гуцало

— Житимеш, дочко, разом зі мною, — гомонів старий Македон. — Ось твоє ліжко, глянь, скільки подушок, покійниця моя вишивала, Фроська... Чаю захочеш зварити — є газова плита в сінях... Кури несуться, маю старе сало, можу яєчню зготувати хоч зараз. На городі огірки й помідори доспіли, молода картопля. Криниця в дворі під грушею, вода смачна, з усього кутка ходять.

Дівчина вся блищала: мерехтіли туфлі лаковані на високих платформах, ляскотіла шкіряна спідниця, поблимувала глухими зайчиками куртка на замках-блискавках, золоті кліпси у вухах сяяли, металевий — великий, фасонистий — гребінь молочно відсвічував у світлому й пухкому, як витіпана мичка конопель, волоссі.

— Спасибі за яєчню, — сказала дівчина, — тільки я вже перекусила в буфеті на вокзалі, навіть випила кави. Пообідаю, мабуть, у колгоспній їдальні... Спасибі вам, дідуню, за притулок. Довго у вас не затримаюсь, день чи два, поки зберу матеріал до газети. А зараз побігла я в сільраду, потім у контору, повернусь увечері...

Й справді, не так вийшла, як вибігла з хати, і вся її тугенька, зграбна постать, обтягнута ременями й замкнута на замки, зашелестіла, зашеберхала, затріщала, мовби стріляла електричними розрядами. Старий Македон якусь мить стояв розгублено під низьким сволоком посеред хати, а в вухах йому лунав отой сухий кострищний тріск.

— Наслання якесь, — сказав Македон уголос. — Мана...

Але мана хіба б зоставила в його хатині дорожню валізу, шкіряну, жовту, теж обтягнуту ременями, з широкими кишенями на роздутих боках?

Наблизився чомусь до шафи, в дверцята якої було вправлено дзеркало, вже подзьобане й полущене. Й на Македона звідти поглянув якийсь подзьобаний і полущений чоловік із обвислими вусами, вилицюватий, з кучугурками впертих брів над синіми струмочками очей. Чоловік був у баєвій теплій сорочці, з розхристаного коміра випиналась жилава, схожа на півусохлий корінь зморшкувата шия...

На покуті висіла жовта, мов торішнє сало, фотокартка: молодесенький Македон. У будьонівці з зорею, брови двома шаблюками занесено над ополонками карих очей, а очі ж бо грішні-грішні, як чорти в пеклі!

Македон поглянув на себе молоденького на пожовклому знімку, далі поглянув на себе старого в полущеному дзеркалі, зітхнув і вийшов на подвір’я.

Сонце снопами проміння било з-за непорушних сливових хмар, що чередою заслали небо, й потужні снопи творили велетенське золоте шатро, яке напнулось над селом Сніжки, над горбами й садами його, над ставками й чорноземними полями. В цьому шатрі хати грали барвінковими вікнами, соняхи стояли по городах військом, що наступало буйним золотим цвітом, туркотіли горлиці на дубах...

— Маєте гостю? — спитав із-за плоту сусіда Пилип.

Сусіда стояв поміж гарбузового гудиння, яке повилось по ліщині, й голова його руденька була не більша за гарбуза, що повиснув біля плеча на кілку.

Сусіда Пилип колись служив у районній аптеці, згодом, вийшовши на пенсію, перебрався на батьківщину, в Сніжки. Пенсію йому перераховували на книжку, яку він завів у районній ощадкасі, а жив Пилип із городу, саду й чималої пасіки. Він і досі багатьох у Сніжках постачав пілюльками, мікстурами, давав поради. Македон мав од нього поради: як готувати всякі настойки з березових бруньок, від чого помагає сік цибулі чи редьки, як зберігати коріння татарського зілля...

— Газетярка з області, — сказав Македон. — Знайома Оксани, моєї правнучки, знімають одну кімнату на двох... Може, ти пострижеш мене, Пилипе, бо вже так заросло, що скоро сороки моститимуться...

— Таж стриглись недавно, Македоне, — здивувався колишній аптекар, а тепер садівник, пасічник і городник.

— Росте, мов із води...

Невдовзі з допомогою ножиць та рогового гребінця Пилип стинав ріденьку стерню, під якою блищала дублена шкіра Македонової голови. Старий сидів на стільці під липою, що гула бджолами та мурашвою, а сусіда тупцяв довкола нього й гомонів:

— Чоловік ніколи сам себе не міг обійти без молодиці чи баби. Трудно вам, еге?

— Варвара Щелепата навідується, ви ж бо знаєте. І зварить, і випере, і підмете...

— Але ж самі ви, так? Нема жіночого духу в хаті, а без духу — не можна.

— Я зі своею Фроською життя прожив, а тепер, може, кортить попарубкувати.