Біс у ребро

Євген Гуцало

— У районі й питайте, дідуню, а в нас село Сніжки.

Македон замовив по сто грамів усяких карамельок у найрізноманітніших обгортках, і вийшов чималий пакунок.

— Зуби у вас здорові, поїсте до другого пришестя Христа, — пожартувала продавщиця.

А коли дід попросив пляшку шампанського, здивувалась:

— Ви що, дідуню, справляєте свій столітній ювілей?

— Ага, треба ж якось відсвяткувати свою молодість, — засміявся дід.

— Ви сьогодні недарма при повному фасоні й при повному параді... Ще, дивіться, всієї пенсії не вистачить заплатити за покупки.

— Вистачить, у мене в в ощадкасі на книжці, — збрехав Македон. Він чомусь мало не всім у селі любив казати, що тримає книжку в районній ощадкасі. Й дуже тішився з того, що йому вірять. — І дай мені, Сонько, оті духи в золотому флакончику.

— Духи дуже дорогі, — й зовсім отетеріла продавщиця. — Аж чотири й п’ятдесят. Може, візьмете одеколон за два карбованці?

— Не торгуйся зі мною, Сонько, давай те, що просять.

— То ви ще й пахнути хочете добре! — Зняла з прилавка пляшечку духів із золотавою етикеткою. — Таки свято у вас!

— Не тільки ж тобі добре пахнути, — таки знайшовся впекти продавщицю, від якої пахло, як від парфюмерної лавки.

Йдучи додому, Македон почувався так, наче його обрано... до президії в сільклубі на святкових урочистостях. Дарма що за клуб йому зараз правило всеньке село Сніжки — з хатами й садками, з машинами й худобою, з хмарами й птахами! Дарма що не було на сцені довгого стола, застеленого червоним крамом, а слалась під ноги запилюжена дорога! Однаково Македон почувався так, наче сидить у президії, а на нього всі дивляться: й молодиця з відром біля колодязя світить терновими ягодами очей, і довгошиїй сонях, що вигнався вгору над погрібником, і табунець оксамитових мальв, і гусята, що дибцяють од води...

І раптом із кабіни грузовика, що наздогнав із погрозливим громом, у одчиненому віконечку майнула дівоча рука, далі всміхнулося знайоме дівоче обличчя — і вже відлетіло, і вже зникло, як зникає несподіваний сліпий дощ у літню годину, окропивши не тільки землю, а й душу своєю свіжою лагідністю... В Македона затремтіли ноги, затрусились руки, сіпнулись губи, здригнулось обличчя — так його чомусь ударила несподівана зустріч, так потішило, що, їздячи по Сніжках, літаючи по ділу, впізнала старого посеред дороги, зраділа, всміхнулась!

У вечері обіцяла добитись до хати... Так мокре горить, як нині тягнеться день; туркочуть горлиці, розморені спекою; непорушне сонце між хмарами, як потопальник між латаття на ставу; дурманним чадом пахтять мальви по обійстях...

Варвара Щелепата вигулькнула з вулички, зіткнулися ніс у ніс. Здається, спершу не впізнала Македона, а впізнавши — руками сплеснула:

— Юхиме, це ти?

— Таж бачиш, — сказав Македон.

— Була, сіни твої замкнуті — нема тебе.

— Таж бачиш, нема.

— Кури в хліві несуться, повне гніздо яєць, ніхто не забирає. Хотіла ниньки забрати, а сіни замкнуті. — Варвара Щелепата дивилась на груди старого, осяяні блиском нагород, на пляшку шампанського в руці, на пакунок із цукерками в другій. І запитала раптом: — Юхиме, ти здоровий? Завжди ж бо жалуєшся на всякі болячки... То в потилиці крутить, то крижі судомить, то поперек...

— Здоровий, Варко!

— Ой, неправду кажеш, — журилася сухим, співчутливим поглядом. — Яке вже там здоров’я у нас із тобою... Треба шануватись, уже не до молодості, а до старості.

— Курячі яйця сам виберу з гнізда, вже не бий ніг до мене...

І Варвара посунула, мов тінь.

Македон спав на печі — і взимку, і влітку. А велике дерев’яне ліжко, що стояло біля скрині, тримав для гостей, а найперше — для правнучки, що жила в області й зрідка навідувалась до діда. Сьогодні в цьому ліжку мала спати її товаришка, юна міська гостя, й Македон надумав перестелити. Зняв рядно й натомість постелив свіже фабричне простирадло. Познімав із подушок наволочки, замінивши їх накрохмаленими й випрасуваними (крохмалила й прасувала Варвара Щелепата, вона ж і складала в скрині). Застеливши ліжко наново, старий схаменувся, що не збив подушки, — й тепер гандрабатими своїми руками збивав подушки, щоб були пухкі, щоб роздимали боки, щоб стовбурчились ріжками.

І, старанно заправивши барвистий ліжник, одступив убік, замилувався: сніжно-білі подушки легкою піною лежали, наче тобі лебеді поприлітали, поскладали крила й спочивають.

Ліжко манило до себе, й старий мимоволі всміхнувся.

І раптом дернуло морозцем по спині... От якби ще перину! Покійниця Фроська і пір’я з гусей та курей скубла і дерла, але ж чомусь не хотіла мати перину. Ось подушок нашила та навишивала. Може, позичити? В кого б можна було позичити? Може, в Легейдихи, в неї дві, але ж у Легейдихи язик довгий, кожного в селі зачепить і дістане. Може, позичити на день-другий у тітки Горлички, але ж у Горлички дітей, мов грязі під нігтями. А попроси в баби Шендрички, то клопоту не оберешся від Варвари Щелепатої, бо живуть через леваду, сусідки...

Боліло Македонові, що нема перини, — й позичати страшно, бо здогадаються односельці, сама вилізе голка з копиці сіна...

От питав недавно сусіда Пилип, чом не приведу хазяйку до хати — і доглянула б, мовляв, і кухоль води подала б... То й добре, що не привів, бо вільним козаком краще. Вільний козак до одної спідниці не прив’язаний. Хіба могло б таке статись, як нині, якби тут крутилась господиня? Лежали б на столі цукерки, горіла б сріблом пляшка шампанського, манило б ліжко лебединим табуном снігових подушок? І хіба він, Македон, був би такий фасонистий, при нагородах, хіба б його кишені були набиті всякими важливими документами? Та ні, бо товклася б із кутка в куток господиня (отака, як Варвара Щелепета, яку і не посій — сама скрізь вродиться!), не треба було б гору подушок тривожити, вбиратися в свій найкращий посмертний одяг, прикрашати груди високими урядовими нагородами, зодягати картуза з твердим околишем!

На межі росли мальви, Македон рвав квіти й наспівував — саме під ніс мугикалось... «Ой там, на точку, на базарі, жінки чоловіків продавали...» Пахучі мальви поставив на столі у глечик із водою... «Як прийдеться до ладу, то я свою поведу та й продам...» У хаті від квітів стало вільніше, просторіше, святковіше, й так само стало на душі в Македона... «Ой там, на точку, на базарі, жінки чоловіків продавали...»

На вулиці гуркнуло мотором машини, скрикнув злякано півень, кудкудахнули кури, якийсь вихор пробіг по сінях — і вже на хатньому порозі той вихор обернувся на дідову гостю, на дівчину-газетярку, що поскрипувала шкірою та ременями, шелестіла цупким нейлоном, усміхалась губами, очима, бровами.

— Ой, який ви гарний! — сказала, навіть не спиняючись і, здається, й не глянувши на Македона, вже порпалась у своїй шкіряній валізі. — Це ж ви, мабуть, не дармували ні на першій світовій війні, ані на другій.

— А ще ж і медаль «За трудову доблесть» лежить у скрині, бо на грудях не вміщається, нема де почепити, — гордо сказав дід.

— Ви повний георгіївський кавалер?

— Може, й не повний, але кавалер. — Він поліз до кишені, дістав паку папірців. — От, дочко, можеш поглянути, документи є на всі нагороди. Тепер багато є всяких кавалерів, що й умудряються чужі нагороди носити, бо однаково ніхто не питає документів. А я не з таких, у мене все тут записано, поглянь.

— Дідуню, — сказала, тримаючи валізу в руках. І захоплено милувалась Македоном, що стояв перед нею, мов на картині. — Спасибі, дідуню, за все, їду. З усіма зустрілась, узяла матеріал, тепер маю квапитись до сусіднього колгоспу, там теж справи...

— А як же з ночівлею? — пролепетав Македон. У руці тремтіла пака пожовклих папірців. — Ти ж ночувати збиралась...

— Переночую в сусідньому селі. — Краєм ока помітила пляшку шампанського на столі, мальви в глечику, всміхнулась. — Що передавати вашій правнучці?

— Хай приїжджає... Вдвох приїжджайте...

Македон відчув на своїй щоці миттєвий доторк студених дівочих уст — і вже крутнуло біля нього вихором, і вже вихор одчинив двері, гримнув порожнім відром у сінях, майнув у вікні.

— Ось так, — сказав Македон, прирісши ногами до долівки. — Ось такі вони, теперішні дівчата.

І, стоячи причмелений, додав перегодя:

— Їм вітер у голові... І одурять, і обмануть... Не пошанують сивини, де там...

Враз наче отямився, кинувся до скрині:

— Гостинець же свій забула взяти!

З бабиною блузкою в руках кинувся надвір, до воріт — і слід машини пропав, сонячна надвечірня пустка сповивала бузинову й вишневу вулицю. Македон ступив — сліпо, навздогін — кілька кроків і спинився. Так і стояв, озутий у чорні модельні туфлі, одягнений у штани з синьої цупкої діагоналі, в піджаку з нагородами, у форменому кашкеті з твердим козирком і широким околишем. Віяв вітерець, і блузка перкалевого полотна, вишита червоними, зеленими та голубими нитками, ворушилась як жива.

— Не пошанують сивини, де там... — печально прошепотів Македон.

І, згорбившись, почвалав до хати. И краєчком свідомості думалось про те, що, мабуть, простудився в спеку, бо давить у грудях, коле, й добре було б, якби Варвара Щелепата здогадалась прийти й поставити гірчичники, а може, й банки на спині, заодно й натерла б груди, вона баба тямуща, знається на всіх болячках і хворобах, на помічному зіллі теж знається...