Біс у ребро

Євген Гуцало

— Ви, Македоне, й на старість парубок хоч куди, це правда, — сокорів Пилип. — Обчикрижив вас — наче двадцять чи й тридцять років ізняв із вас... То, кажете, дівчина з газети? Що ж вона шукатиме в нашому колгоспі? Щось добре чи недоліки?

Македон багатозначно промовчав, усім своїм виглядом кажучи, що чужі таємниці берегти вміє.

Виніс із сіней цинкові ночви і, обмівши віником від павутиння та порохна, поставив біля погрібника на сонечку. Далі заходився крутити корбу біля криниці й порипував нею доти, поки натягнув і наносив повнісінькі ночви води. Вода зблискувала відображеним хмарним небом, спалахувала срібляними жмурами.

За ворітьми спинився грузовик, із кабіни вискочила дідова гостя, затягнута в шкури, зарипіла ременями, зашелестіла нейлонами і, стрімка, мов кульова блискавка, миготіла прямісінько на Македона.

— Це ви, дідуню? — сторопіла, й лице її пойнялось миттєвими рум’янцями. — Постриглись, я ледь упізнала... Помолодшали... А я ось магнітофон забула в сумці, — кинула вже в сінях, і двері за нею трахнули, як від пориву шквальної грози.

Шофер Гресь (його в селі знали всі, бо мав скалічене вухо; злі язики подейкували, що то відгризли пацюки в стодолі, де він, п’яний, проспав ніч) сказав дідові:

— Дівку гарну маєте!

Й підморгнув так, що двоє нахабних очей умить потонуло в зморшках лукавого обличчя.

— Маю, та не про твоє око!

— Ого! — реготнув Гресь.

— А ти думав!

Моторно поверталась до машини білява газетярка з пласким чорним ящичком, перекинутим на ремінці через плече. Вже з кабіни сяйнула поглядом на Македона:

— Ждіть, дідуню, ввечері, а я тим часом гайнула до своїх героїв!

Шофер так круто взяв із місця в кар’єр, що хмара пилюки знагла огорнула Македона, й він, заплющившись, зозла плюнув услід грузовику?

«Скільки тому Гресю треба? — саме снувалось. — Одній жінці платить аліменти, з другою живе, мов кіт із собакою, а до третьої машиною возить як не паливо, то дошки, як не бляху на хату, то ще якусь хоробу...»

Хатні стіни вже западали в землю, вікна осіли низько, вишні зусібіч обступили, тому в кімнатці стояли сутінки навіть пополудні в літню спеку. Македон, повештавшись із кутка в куток, знайшов драпакувату мочалку, шматок хазяйського мила, полотняний рушник і виніс у півтемні сіни, поклав на ослоні. Далі спробував на дотик воду — уже нагрілась, і старий, перегнувшись у попереку й карячкувато ставлячи ноги, взяв ночви й поніс до сіней. Зачинивши сінешні двері на клямку, роздягнувся наголо, заліз ногами в ночви й став хлюпатись, намилюючи худе, драбинясте тіло хазяйським милом і тручись мочалкою.

Македон задоволено кректав, пирскав, похоркував, бризкався, і той гармидер наполохав півня, що сховався від денної спеки під ослоном і там заснув. Півень вибрався з-під ослона й стривожено закудкудакав. І чим завзятіше Македон купався, тим більше непокоївся зозулястий півень, кидаючись із кутка в куток, б’ючись у двері, намагаючись злетіти до підсліпуватого віконця мало не під стелею.

— Тю, дурний, телесуєшся! — гомонів дід до півня, пирскаючи й ухкаючи від води. — Ось покупаюсь і пущу тебе до курок, не терпиться... І мені треба помитись, предстати чистим, бо хіба гоже некупаним ходити, а людина ж у хаті. Хоч би своя, а то чужа, що вона подумає про Македона...

Півень знесамовитів од страху, пролетів од віконця до дверей над дідовою спиною, дряпнув пазуром, шкребнув крилом, — і старий розгнівався.

— Та вже випущу тебе, окаянного, коли такий сказ до тих курок.

І, ступивши з ночов босими ногами на долівку, відчинив двері. Півень прожогом полетів прямісінько на Варвару Щелепату, яка в цю хвилю наблизилась до ганку, і в жінки (чи то від ляку, що їй в очі летить настрахопуджена птаха, чи то від здивування, що на порозі вгледіла Македона в тому, в чому мати-покійниця народила) опустились руки, перекосилось обличчя, й вона зойкнула:

— Чорт!

І Македон, зачиняючи двері, краєм ока застеріг, що бабою крутнуло, наче вихром на дорозі, й хутко повело за ріг хати.

— Сама ти відьма, — бубонів Македон, миючись у ночвах. — І принесло ж не в пору...

Покупавшись, одчинив віко скрині й дістав чисті сподні — фланелеві, наче гусячим пушком покриті. Таку саму фланелеву сорочку зодягнув під спід, усім своїм тілом відчуваючи її ласкаве, нескупе тепло. Далі заліз у довгі й широкі штани, пошиті з синьої цупкої діагоналі. Штани зодягав нині вдруге, а вперше вбирався кілька років тому, коли одержував медаль «За трудову доблесть». Озув чорні модельні туфлі, проте озув їх із воланням, уперше, бо взуття, що не кажіть, було куповано на смерть покійницею Фроською. І, наче завершуючи хоч і клопітне, зате приємне діло, витягнув із шафи піджак із нагородами, засунув спершу ліву в рукав, далі праву руку, поправив комір, застебнувся.

Тепер із дзеркала дивився на Македона чоловік помолоділий, коротко стрижений, з міцним підборіддям. Груди обвішано всякими нагородами — тут тобі відзнаки і за військову, й за трудову доблесть. Цей чоловік, подумалось Македонові, мало чим був одмінний від того парубійка на фотознімку — з шаблями гострих, зламаних брів, із якимись чортячими, грішними очима. Цей чоловік, подумалось Македонові, навіть цікавіший: має нагороди, побачив світу, пожив, а хіба той за свій вік стільки набачився!

У прискринку лежала пачка всяких документів (чимало зібралось, а Македон побожно ставився до будь-яких документів), і, поміркувавши якихось півгодини, старий розсовав найважливіші по двох внутрішніх кишенях піджака, так що груди відразу хоч і не вигнулись колесом, зате наче поздоровшали й подужчали.

Голову увінчав кашкетом, пошитим із зеленого, як молоденька отава, сукна. Кашкет мав твердий козирок і твердий околиш, на якому спереду й досі зберігся невицвілий слід і дірка: тут давно колись прикріплялася зірочка.

«Сказала, що прийде ввечері, — мимохіть міркувалось Македонові. — Ще ж довгенько до вечора... Сонце ген у небі розсілось, мов п’яниця за чужим столом із дармовими напоями й закусками... А той пройдисвіт і волоцюга Гресь таки добалакається в мене!..»

Манило відчинене віко скрині, й Македон дістав навіщось ізвідти перкалевого полотна, вишиту червоними, зеленими та голубими нитками блузку баби своєї покійної Фроськи, розгорнув, задивився. Барви грали свіжим полиском.

— Либонь, не відмовиться, коли подарую, — вголос подумав про свою гостю. — Хіба тепер такі вишиває хтось? Де там, не вишивають, а по магазинах то й поготів не продають.

Згодом дістав зі скрині кашемірову хустину з рясними торочками. Від хустини, як і від блузки, йшов дух нафталіну, старого злежаного одягу.

— Й від хустки, либонь, не відмовиться.

У прискринку, поміж Македонових документів (посвідок, квитанцій, грамот), жужмом лежали разки намиста й коралів, і, погрібшись у їхньому холодному барвистому шереху, старий вибрав довгу нитку блакитної, мов розквітлий льон, бірюзи, снував задумливо між корінцями вузлуватих пальців, переливав із однієї дубової своєї долоні на другу, милувався мружачись.

І, хитро всміхнувшись, поклав до кишені піджаку, а скриню зачинив...

На вулиці, поміж вишень, майнула постать Варвари Щелепатої, о, звернула на обійстя, — і старий щодуху кинувся в сіни, замкнувся. І слухав. Ось Варвара поторгала двері, пробубоніла щось, знову поторгала... Вже в хаті, обачно переходячи від вікна до вікна, старий бачив, як жінка зняла гладущик із кілка (сушився на тину), оглянула й назад настромила; заглянула до хлівця; підмела віником курячий послід біля алюмінієвої миски. Подумки Македон гнівався: «Та чого ти ниньки внадилася, стара шерепо! Злякалася чорта — й добре, тікай в опуст, тікай за оболоки, а чорт і без тебе впорається. Таки прочула щось за мою гостю, стара нишпірка, так і нюшкує, так і нюшкує! Ну, обпираєш мене, годуєш, у хаті павуків розлякуєш, але ж схаменися, поглянь на себе! Куди вже тобі про чоловіка думати, гайда, киш із обійстя, не відчиню, хоч і до смерку вештайся по грядках та по садку».

Доглянувши за чужим хазяйством, як за своїм, Варвара ще раз поторгала клямку на сінешніх дверях і почовгала за ворота, звернула у вуличку від поля. Й за якусь часину Македон вибрався з хати й спершу через садок, далі межею, потім поза городами подався до магазину.

В магазині жваво ходив од прилавка до прилавка, розглядав товари.

— Сонько, — звернувся до продавщиці, — а які там у тебе цукерки?

— Та які, — відказала Сонька, подивовано приглядаючись до вирядженого в усе новеньке покупця. — Карамельки всякі, подушечки, горошок.

— А таких нема, — спитав Македон, — у коробці? А на коробці намальовано кобзаря, грає на кобзі. Я в районі бачив.