Маг

Євген Гуцало

Ось, мамо, лікарська ковбаса, гірчиця російська, баночка хрону...

— Та чи свого хрону не маємо? На городі такий пре з землі, як батоги...

— У цій бляшанці волове м’ясо, а в цій угорський перець, делікатес.

— Чи я курку не заріжу? А перець ще торішній у діжці квашений, свій.

— Пляшка олії кукурудзяної, купили в кіоску на вокзалі.

— Таж маю соняшникову, пахучу, як лину на сковороду — півдня хата пахне олією.

Дмитро Чепурний діставав гостинці, куплені в місті, виставляв на лаві та на столі, а мати все дорікала: й нащо, мовляв, тратився, коли свого вистача, а своє завжди краще.

Проте низці рум’яних бубликів зраділа:

— Ось підемо на проводи, то роздаватиму.

Щороку, йдучи на батькову могилу, мати брала з собою всілякі цукерки, які купувала по сто чи по двісті грамів у різних магазинах. Там вона видивляла собі рожевий горошок, там карамель м’ятну, там півників на паличках, ще якісь солодощі, які сяяли барвистими обгортками.

Коли Дмитро Чепурний розгорнув квітчасту хустку й накинув матері на плечі, вона підійшла до дзеркальної шафи, подивилась на себе тихими, як осінні заводі, очима й мовила:

— Та вже ж наготувала собі хустку на смерть, а цю куди діну?

— А в цій співатимете серед таких дівчат, як самі!

— Еге ж, співатиму... — І, поклавши обережними руками подаровану хустку згори на білій подушці, запитала: — А товариш твій... де робить? Із тобою?

— Не кваптесь, мамо, за товариша я ще скажу.

— Таємниця така чи секрет? Привіз у хату, а признаватись не хочеш.

— І таємниця, й секрет. Самі побачите!

— Як не признаєтесь, то як побачу?

— Сюрприз.

— Сюрприз... А він чудний. Груша цвіте, а він дивиться... Витягнув із криниці відро води, сміється сам до себе. Оце пішов стежкою до Бугу, став на березі під черемхою, слухає.

— Та хай слухає, мамо. Він міський, йому все вдивовижу.

— І груша вдивовижу?

— І бджоли, і шпаки! Весна ж надворі.

— Що весна, то правда, — зітхнувши, згодилась мати.

Коли посходились родичі, повсідались полуднати. Чоловіки випили по першій та по другій, закусили салатом із редиски, кропу та молодої цибулі, й мати нарешті сама осмілилася запитати в того чудного товариша з міста:

— А ви, Юрку, будете ким? Бо мій не каже, секретничає з матір’ю.

Юрко був у коричневих замшевих черевиках, у рудих вельветових штанях. Чорна шкіряна куртка обтягувала гострі плечі, шия пов’язана яскравою хустинкою чи косинкою — так подеколи в селі пов’язуються дівчата. Високий, розстебнутий комір білосніжної сорочки стирчав мало не до вух.

Тепер, як мати звернулась до мовчазного товариша, всі гості, що раніше кидали на нього короткі позирки, відверто втупились цікавими поглядами, вивчаючи бліде, хворобливе обличчя з тонкими рисами, довгі нервові губи й незчисленні павутинисті зморшки на жовтавому чолі.

— Я маг, — сказав Юрко.

— Хто? — не зрозуміла мати.

— Маг, — повторив Юрко, і його тонкі губи сіпнулись від усміху.

Мати глянула на гостей, далі на сина, мовби від нього сподіваючись на розтлумачення, але син тільки мружився загадково, задоволено.

— Ворожбит? — спитала мати. — Чи чародійник?

— Ні, — сказав Юрко.

— Ага, фокусник, мабуть! — здогадався хтось із гостей.

— Ви фокусник? — здивувалась мати.

— Ні, — заперечив той.