Маг

Євген Гуцало

— Так? — спитав різко.

— Так, — мусив визнати Фундук.

Не відпускаючи старого, маг із подвір’я ступив на город і заглибив заступ у землю.

— Так? — спитав.

— Еге, — підтвердив Фундук.

Гості були вражені. Маг, щасливий своєю перемогою, усміхався, і по його чолу сріблились краплини поту. Так само не міг приховати свого торжества й Дмитро Чепурний, якому вдалось здивувати матір, сестру, родичів, односельців.

— От і не все, — мовив Никін Фундук. — От і не вгадав.

— Хіба? — не міг стримати глузливого сміху Дмитро Чепурний.

— Що ж я не вгадав? — з лагідною зверхністю в голосі сказав маг.

— Я наказував, щоб ти взяв заступ під хлівом...

— Я взяв...

— Щоб ти пішов на город...

— Я пішов...

— І щоб ти взяв не один штих землі, а викопав весь город, от! А раз не викопав усього городу, то й не сповнив мого наказу!

Маг лише руками розвів на цю дядькову хитрість, а мати сказала:

— Трохи сама скопаю, а то обіцяли кіньми зорати. Чого це, дядьку Никоне, мої гості мають город порати?

— А хай порають, раз пообіцяли!

— Щось не чула, щоб обіцяли.

— А хто клявся всі накази виконувати? Ось я й наказав — копай город від одної межі до другої, щоб аж куріло! Чом би й ні? Молодий, здоровий, невироблений. А ти, Домахо, хіба за своє життя не згорбатіла на цій землі? Згорбатіла... То хай скуштує, який то кусень хліба тобі випав.

— Нам свій кусень випав, а їм свій. Ми їхнього не відбираємо, а вони на наш не зазіхають.

— Та видно, що не зазіхають, — похмуро згодився Фундук. — Якби потрудилися з наше, а то фокуси показують.

— Прошу до хати, — мовила мати, бажаючи пригасити суперечку.

Проте і в хаті, коли повсідалися за столи, старий не заспокоювався:

— І що, отак усе життя будеш показувати фокуси?

— Кожен заробляє на хліб, як уміє, — захищав товариша захмелілий Дмитро Чепурний. — Один біля худоби, другий учителює, третій землю оре, четвертий...

— Від того, хто землю доглядає, — перебив Фундук, — щось зостається... Зостається хліб! Вчитель вчить дітей розуму... А від нього що лишиться — фокуси?

Маг сидів упевнений і незворушний, мовби й не про нього йшлось. Різав ножем дрібні шматочки м’яса, брав виделкою, старанно жував.

— І від нього лишиться! — не здавався Дмитро Чепурний. — Він, може, таке віднаходить у людини, що нікому й не снилось! Хіба багато отаких?

— Що було б, якби всі стали отакі! Хто б землю орав?

— Такі б і орали!

— Еге, ножем та виделкою... І кожного він бачить наскрізь?

— Кожного.

— Ну, добре. Хай мене бачить наскрізь, мене бачити можна, я людина маленька. А якщо комусь не сподобається?

— Він бачить тільки тих, хто сам хоче. Ось, приміром, ви захотіли.

— А як до нього держава ставиться? Не забороняє?

— Держава не забороняє.

— Дарма... Й де ж це ви познайомились?

— Раніше в одному цеху біля тих самих верстатів працювали, жили в одному гуртожитку. Ось тоді Юрко й відкрив за собою цей дар. Спершу в гуртожитку всіх дивував, потім у заводському клубі почав виступати. Завжди повнісінько народу набивалось — усім цікаво! Потім учені з ним зустрічались, перевіряли, чи не шарлатан. І всі підтвердили: не шарлатан!

— Чудасія!.. А як же він угадує?

— По вашій руці!

— А не читає думок?

— Читає вашу руку. Розумієте? Читає руку!

Маг тримався так, наче тут говорилось не про нього. Й здавався ще загадковішим, бо не брав ніякісінької участі в розмові.

— Хіба руку можна читати?

Фундук недовірливо розглядав свою долоню, пальці... Й так само інші гості зачудовано роздивлялися свої руки.

— А батько в нього теж маг?.. Спеціаліст по чужих руках?

— Ні, батько не вміє, він колгоспник.

— Авжеж, колгоспники на таке не здатні, — дійшов своєрідного висновку Фундук.

— Йому б у таємні агенти, — обізвався Коля. — Сам би виграв Велику Вітчизняну війну. Куди Штірліцу проти нього!

Домаха теж розглядала свої руки. В борозенках глибоких зморщок, у мозолях, у набубнявілих жилах — по цих письменах можна було прочитати кожен день її життя, її минуле.

— Й ти, дитино, годен угадати мої думки?

Маг ствердно нахилив голову.

— Мамо, й вам теж закортіло? — засміявся Дмитро. — Й вам не віриться?

— Може, нашій матері, — докинув Коля, — хочеться не тільки скопати город чужими руками, а й засадити!

— Ага, до городу він не дуже... — буркнув Фундук.

— Город зоремо, чого це гості мають копати. — В материних словах бринів смуток. — Маю інше бажання...

— Давайте вашу руку! — мовив маг.

Мати простягла неохоче, маг узяв тонке зап’ястя, заплющився, зосереджуючись.

— Думайте, — наказав.

— Та я весь час думаю, не перестаю, про одне й те саме.

Маг, тримаючи матір, повів її до дверей, далі велів іти до воріт. Зацікавлені гості сунули слідом.

— Та зажди хоч, я квітку якусь візьму та глечик води, як же інакше.

Наламала розквітлого бузку біля колодязя, поставила у глечик із водою, а глечик однією рукою притисла до грудей.

— Веди вже, веди...

— Куди? — недобрим голосом скрикнув старий Фундук.

— Думайте! — Крейдяне обличчя мага стало зосереджене, мовби він, заплющившись, мав почути якийсь неймовірно далекий звук. Такий далекий, що міг прилинути навіть не з цього житя, а з потойбічного. — Думайте!

— Таж тільки про нього й думаю, більш ні про кого.

Вийшли вдвох за ворота й простували по вулиці.

— Куди ж це вони, га? — мовив ошелешений Дмитро Чепурний.

— Туди, куди щодня ходить, — запечалившись, відказала сестра. — Ходімо й ми, треба навідатися. З тих пір, як батько помер, мати щодня на могилу ходить. То бур’янець зірве, то квітку посадить, то так посидить на лавці. Бач, таки вгадав твій маг... Материне горе вгадав...

Зігнута материнська постать уже ген-ген посувалась під зеленими вербами.

— Там би вона днювала б і ночувала...

Поряд із матір’ю по-кошачому м’яко, чутливо ступав маг.

— Може, людина ще й сама до пуття не відає, чого хоче, а він уже наперед знає... Це ж так і життя людське наперед можна вгадати? Отак торкнувся до тебе, як до нашої матері торкнувся, і відкрилось йому все до самісінької старості.

— Однаково не вірю, — озвався похмурий Фундук. — Хоч і своїми очима бачу, а не вірю. Не знаєш, на яку ногу ступиш, а тут таке!

— Давай, Дмитре, й ми до батька навідаємось...