Маг

Євген Гуцало

— Циркач! — упевнено сказав Коля, котрий був жонатий на Дмитровій сестрі Галі. Головатий, плечистий, широкогрудий, на дебелих ногах-колодах, він завжди був голодний, завжди багато їв і завжди ревнував — безпідставно — свою миловидну жінку до всіх чоловіків. Зараз, сидячи біля Галі, він уже потай ревнував її до цього приїжджого фертика і потай зневажав його за строкатий, мов у папуги, одяг. — По телевізору таких показують. Вони тобі з порожньої шляпи дістануть цілу зграю голубів, кілометрові сувої шовку, можуть пролізти через вушко голки! Ви теж?

— Що? — незворушно спитав той.

— Лазите через вушко голки! — зареготав Коля.

— А я ж і думаю, що, либонь, по телевізору бачила вас, — роздумливо озвалась мати, і її лице зайнялося світлом упізнання вже колись баченої людини.

— Через вушко голки лазити не пробував і по телевізору не виступав, — заперечив гість.

— То який же ви циркач? — наче аж розсердився Коля, що його ошукано. — Чи ілюзіоніст?

— Я не сказав, що я циркач.

— А хто сказав?

— Сказали ви, — з холодком нагадав молодий гість.

— Хто ж ви такий?

— Маг.

— Хіба не однаково?

— Ну, ви плутаєте трактор і таксі.

— Тут я ніколи не наплутаю, — зареготав Коля, що їздив у колгоспі на машині й недавно придбав собі «Запорожця». — Добре знаю, що на таксі орють землю, а трактором катають пасажирів по бульварах та проспектах.

Родичі засміялися з жарту, а молодий гість зберігав холодний вираз обличчя.

Зрештою, випили за те, щоб Дмитро Чепурний оженився, бо доки ото ходити без сімейного хомута, й захрумтіли цибулею та редискою. Балачка перекинулась на те, чому так поменшало риби в Бузі. Лише мовчав Коля, завзятий мисливець і рибалка. Набичившись пукатими очима, він зосереджено пережовував зелень та м’ясо, і його могутні щелепи здатні були, здається, перетерти камінь.

Весь час дивився в миски, а тут раптом випростався й голосно запитав:

— Так що ж ти можеш?

— А ти загадай бажання! — весело порадив Дмитро Чепурний.

— Загадайте, — попросив гість із пов’язаною на шиї хусткою.

— І він угадає? — здивувався Коля. — Та я таке можу загадати, що сто фокусників подуріють, а не вгадають.

— Отже, — впевнено мовив гість, — подумки накажіть мені щось зробити.

— А що саме?

— Що завгодно.

— І вголос нікому не казати? Навіть Дмитрові?

— Навіть Дмитрові. Загадали? Давайте свою руку.

Міський маг узяв коренясту шоферову руку в свою, заплющився.

— Наосліп? — здивувався простодушний Коля.

— Думайте! — зосередившись і збліднувши обличчям, сказав маг. — Наказуйте!

— Та я наказую! — хитро поглядав на присутніх упевнений у своїй перемозі Коля.

Тримаючи його зап’ястя лівою рукою, блідий маг — наосліп! — узяв пляшку горілки на столі й став наливати в склянку, що стояла перед Колею.

Всі заворожено вмовкли.

— Правильно? — запитав маг.

— Та не може бути! — вигукнув той, побуряковівши.

— Але ж угадав! — мовив Дмитро Чепурний, пишаючись у цю мить і собою, і своїм товаришем. — Ти наказував налити горілки?

— Та тут кожен вгадає, чого кортить нашому Колі, — обізвалась мати. — Бо йому завжди кортить випити. Мабуть, ти, Дмитре, розказав, ось твій товариш і знає.

— Не вірите? — образився Дмитро Чепурний. — Хай вгадає моє бажання!

— Твоє для нього не секрет! — прогув Коля. — Змовитесь між собою, точно.

— То хай моє, — лагідно мовила дозріла в своїй жіночій вроді Галя й простягла перед собою абрикосового кольору руку в золотому пушку.

— Твоє не можна, — буркнув Коля, відводячи вбік жінчину руку.

— А це ж чому? — не так дорікнула, як проспівала мати.

— Мало що їй забагнеться! То що, вволювати всі забаганки? А потім казатимеш, що не ти винувата, а оцей маг.

— Схаменись, у чому я винувата? — наче виправдувавлась жінка перед своїм чоловіком.

— Не хочу, щоб маг виконував твої накази, ясно? Я твій маг, я сам виконую всі твої накази, ясно?

— Годі, вже не хочу, — згасла жінка.

Серед гостей сидів сімдесятирічний Никін Фундук, сусіда, знаний у селі не тільки за свою недовірливу та підозріливу вдачу, а й за те, що для нього ніяких таємниць не існувало. Не існувало ні на власному обійсті, ні в сусіда через пліт, ні через вулицю, ні в селі, ні в районі, ні в області. Фундук знав, як кроїти товар на чоботи і як ті чоботи шити; знав, як приймати отел, чи опорос, чи окіт; вмів дати раду жеребній кобилі й жінці в час пологів; у дядьківському гурті любив розказувати, чому, на його думку, літаки літають, а не падають на землю, чому в безповітряному просторі тримаються ракети, супутники та інше космічне причандалля.

Хоча, на диво, не читав ні книжок, ні журналів, а тільки районну газету, яка, мабуть, і стала для нього неоцінимим джерелом глобальної інформації.

Так от, сімдесятирічний Никін Фундук, незаперечний сільський авторитет у будь-якому ділі, зараз мусив потайки сам собі зізнатись, що нічогісінько не тямить у тому, що виробляє цей міський маг. Ну, гаразд, легко вгадати, чого хочеться ведмедю Колі, бо тому завжди хочеться тільки одного. Але як він угадав, що розбишакуватій його онуці, яка крутилась попід ногами в гостей, хочеться саме смаженої курячої ніжки? Ну, гаразд, може, й не трудно вгадати, що дитині кортить ситра, цукерок чи білого м’яса. Але як він угадав — тому ж таки Колі кортить зняти віночок барвистих штучних квіточок (цей віночок висів на цвяшку під сімейними фотознімками) й накласти на сиву голову своєї тещі? Так, так, міський маг узяв червонястого від випитої горілки Колю за руку, підвів до стіни, зняв віночок...

Так, наче не маг вів Колю до того віночка, а Коля вів мага!

Чим більше й успішніше маг виконував затаєних наказів та бажань, тим Фундук дужче впевнювався, що його хитро одурюють. Й оскільки ходити в дурнях не звик, то надумав узяти гору над самовпевненим магом.

— От мого бажання не вволиш, — обізвався зловтішно в запалій тиші.

Всі звикли, що Фундук не кидає слів на вітер, і зацікавлено вмовлки.

— Загадали? — чемно запитав маг. — Прошу!

І взяв своїми пальцями жилаве, старече зап’ястя.

— Думайте! — наказав маг. — Встаньте!

Никін Фундук слухняно звівся.

— Йдіть до дверей! Тепер у сіни!

Гості, грюкаючи стільцями, важко позводились, рушили слідом.

— Не міняйте своїх наказів! — уже надворі раптом зле сказав маг. — Думайте, як спочатку!

«Читає думки! — з острахом майнуло в голові старому Фундуку. — Бач, зразу вгадав, що збиваю з толку».

Й колючі, лоскітливі мурашки поповзли по спині Фундука, який усього, здається, набачився на цьому світі, а з таким не стикався.

Не відпускаючи старого, маг запитав:

— Тепер правильно йдемо?

— Правильно, — визнав похмурий Фундук.

— Ой лишенько! — вирвалось у матері.

Вільною рукою маг узяв заступ, спертий до стіни хліва.