Ситуація

Євген Гуцало

Дмитро Вишневий не навідувався додому цілих чотири, якщо не п’ять місяців — працював на будівництві в обласному місті. Перед Новим роком, коли всі кинулись купувати гостинці, він теж заглянув у магазини, щоправда, не сам, а разом із товаришами. А що товариші не виходили з порожніми руками, то й він придбав там щось — ну, коробку цукерок, ну, флакон польського лаку і газову рожеву косинку.

І вже, мабуть, пізніше зрозумів, що коробку цукерок придбав для сина Юрка, а польський лак і косинку — для Наталки... А й справді, чом би не поїхати в село? І, прикупивши ще всіляких новорічних подарунків, поклав собі неодмінно їхати.

З Наталкою вони розлучились півтора року тому — не зійшлись, як тепер говориться, характерами. Жінка вічно прискіпувалась — і додому пізно повернувся, і гроші десь посіяв, і на городі не пораєшся, як інші. Дмитро Вишневий був удачі компанійської, веселий, звик до життя вільного, а не під жінчиним каблуком, терпів-терпів, а потім зозла вирішив: до яких пір терпіти — невже ціле життя?

І розлучився, через суд оформили. Вільно зітхнувши, подався в місто, де відразу влаштувався на будівництві, одержав ліжко в кімнаті гуртожитку. Працювати доводилось важко, зате був сам собі хазяїн, мав у суботу й неділю вихідний, пиво пив не тоді, коли завезуть, а коли заманеться, ходив у кіно й на танці, тягав штангу в підвалі гуртожитку. Зрідка навідувався в село. Наталка зустрічала так, наче й не розлучались, наче й далі жили в мирі-злагоді, вже нічим не дорікала, не сварила, й Дмитро подумки дивувався: «От відьомське зілля жіноче, невже й раніше не могла бути шовковою?!»

Нині, їдучи автобусом до села, споглядаючи засніжені поля за вікном, дерева, зодягнуті в кудлаті шапки й овечі кожухи, вивернуті догори вовною, Дмитро уже вкотре казав собі, що воля в його віці — така необхідна, а встромити голову в нове ярмо він завжди встигне. У гуртожитку таких «розвідників», як він, траплялось, і вже декотрі встигли знову зав’язати собі світа, з другою жінкою наживши дитя, а першій платячи аліменти, проте Вишневий не поспішав ускочити із вогню та в полум’я, хотів натішитись холостяцькою волею. Дві чи три дівчини, до яких залицявся в гуртожитку, відразу втямили його вітрогонські наміри, самі кинули Дмитра, а він лише посміювався і нітрохи не жалкував. Та й, подумати, мав дитину, мав жінку, хоч і розлучився з ними. Але доки навідувався в гості, доки зустрічала Наталка, мов батька і чоловіка, — мало про що задумувався...

Вибілені полотна снігів заслали село, і, тихе, нічне, воно лише блимало жовтими вогнями. Дмитро вийшов із автобуса — й опинився сам на пустельній дорозі. Йти до батьків було аж на околицю, й він одразу звернув до Наталки, відчуваючи дивне збентеження від близької зустрічі. А може, не так від зустрічі зі своєю розлученою жінкою, як із Юрком?

— Ох ти зайче мій, не чекаєш на батька, — збуджено бубонів собі під ніс, — не чекаєш, зайче, а я вже скоро прийду, від Діда-Мороза гостинці принесу!

Жваво порипував сніжок під ногами, й так довкола все свіжо, знайомо пахло, як у місті чомусь Дмитрові не пахло. Й від цього духу гострого розчулився, й тепло вдарило в груди.

В хаті яскраво світились вікна. «Ого, наче здогадались про мій приїзд, а я ж і не писав, і телеграми не вдарив». Поторгав сінешні двері — були замкнені. А це ж із якого дива, кого це Наталка почала остерігатись? Що ж, посмикаємо за клямку, погримаємо задубілими від морозу дверми.

На те смикання-гримання перегодя скрипнули хатні двері, й пролунав насторожений голос Наталки з сіней:

— Хто?

— Чужі! — весело відказав Дмитро Вишневий.

Наталка помовчала там, у сінях, і згодом знову озвалась:

— Питаю — хто?

— Свої, не впізнаєш! — голосно відказав Дмитро й засміявся чомусь. — Одчиняй!