Ситуація

Євген Гуцало

— Гаразд, скажу, — мовив інженер із комбікормового. — Маю жінку, двоє дітей. Розлучився, плачу аліменти... вже п’ятий рік... Старша дочка закінчує школу, молодша в сьомому класі.

— Все зрозуміло! — вигукнув Дмитро Вишневий. — Значить, аліментник! Я так і думав.

— Краще подумай, хто ти такий, — докинула Наталка.

— І які у вас наміри, коли не секрет? — Дмитро зі смаком жував домашню ковбасу.

— Серйозні, — примружився Василь Олександрович.

— Так... Серйозні, значить... Думаєте брати Наталку? І всиновлювати Юрка?

Інженер із комбікормового налив горілки в дві чарки, випив. І сказав:

— Ми з Наталкою Петрівною вже три місяці... як знайомі.

— Вона вам подобається?

— Таки з дуба впав, — прошепотіла жінка. І вбік: — От ситуація, ну-ну...

Інженер із комбікормового заводу сказав значущо:

— Наталка Петрівна собі ціну знає, і це дуже приємно. Я поважаю солідних жінок.

— Кажіть прямо — думаєте брати чи ні?

— Я про це повинен говорити тільки з Наталкою Петрівною, це наша особиста справа.

— Тобто? — звів куштраті свої веселі брови Дмитро Вишневий.

— Що — тобто? — все ще не втрачав поблажливості інженер із комбікормового.

— Я не маю стояти осторонь, бо йдеться не тільки про вашу особисту справу, йдеться також про Юрка, а він мій син.

Наталка вже чомусь перестала гніватись на окаянного Дмитра, їй теж було цікаво почути, що, нарешті, скаже Василь Олександрович, котрий досі освідчувався в любові та повазі, а про шлюб і словом не прохоплювався.

— Хочу, щоб мій син потрапив у надійні руки! — з викликом сказав Дмитро Вишневий. — Щоб не почувався сиротою!.. Чуєш, Наталко?

— А хіба я не хочу йому добра? — озвалась із болем, бо й справді страждала зараз.

Інженер із комбікормового заводу звівся за столом:

— Ну, коли так ставите питання...

— А так! — грав бровами Дмитро Вишневий.

— Значить, удвох ставите питання?

— Удвох? — здивувалась Наталка й теж звелась.

— Моя позиція така... Треба добре вивчити людину. Ось ви, Наталко Петрівно, маєте вивчити мене, а я маю вивчити вас, так? Щоб не помилитись. Бо хіба ви в своєму житті вже не помилялись? І хіба я не помилявся? Отже, щоб зайвий раз...

— Стривайте! — звівся і Вишневий. — Значить, ви отут вивчаєте питання, правильно я зрозумів? Значить, Наталка і Юрко — це для вас питання? — І до Наталки: — І залицяльника ти собі знайшла! І батька для Юрка!

— Ти кращий? — заблищали сльози на очах. — Пройдисвіт! Перекотиполе! Відцурався від сім’ї, приїжджаєш раз на півроку, дихнути не даєш! Доки мучитимеш?

Дмитро Вишневий дивився вражено:

— Та чи я тобі щастя не хочу?.. Але ж ти жінка, сліпа, сама не роздивишся. Здери полуду, глянь пильніше.

Наталка схлипувала злісно, в розпачі. Інженер із комбікормового заводу щось зараз, видно, вирішував для себе, й куточки вуст його сіпались не без єхидства.

— Наміри в мене серйозні, — сказав. — Але опікся на гарячому — тепер на холодне дмухаю.

— Заливає! — в удаваному захопленні Дмитро Вишневий крутнув головою.

— Я отак вам обом відповідь дати не можу, повинен вважити, поміркувати.

— То не я, то він вимагає відповіді! Яке його діло, яке право?

— А що, він правильно ставить питання, — поважно мовив інженер із комбікормового заводу. — Він юридичний батько, право на його боці... А до відповіді я ще не готовий.

— Як? — На блідому Наталчиному обличчі зарожевіли плями.

— Ну й народ пішов! — обурювався Дмитро Вишневий, стискуючи кулаки. — Він вивчає питання! Мій Юрко — це для нього питання. І ти, Наталко, терпиш? Тримаєшся за нього вже три місяці? А я думав, що мене чекають! А я думав помиритись, назад зійтися!

— Ти наговориш, — із серцем сказала. — Перевів моє життя й тепер переводиш знову.

Наталка стала в кутку біля шафи, її плечі затремтіли від ридань. Інженер із комбікормового заводу зняв піжамну сорочку й почав зодягати светр, що висів на стільці. Далі натягнув на своє дебеле тіло смугастий піджак, з-під дивана дістав черевики. Дмитро Вишневий зневажливо стежив за кожним його рухом.

— Що, тікаєте? — обізвався.

— Тобто? — Василь Олександрович звів побуряковіле обличчя.

— Напустили туману, обманули чесну жінку — і в кущі? Значить, питання вивчено?

Інженер із комбікормового випростався на повний свій зріст.

— Я не дозволю...

— Це я не дозволю! — зірвався на крик Дмитро Вишневий.

Інженер осікся.

— В такому разі я дозволю собі піти, — сказав, дивлячись, як здригаються Наталчині плечі.

І ще якийсь час стояв, наче сподівався на щось.

— Дозволяйте, — тоном наказу мовив Дмитро Вишневий.

Інженер із комбікормового твердим кроком вийшов у сіни, зодягнув пальто з каракулевим коміром, ондатрову шапку. Ще якусь мить постояв очікувально — й подався геть. Спершу за ним рипнули одні двері, далі другі — хряснули, наче вітром ударило.

— Бач, ще й дверми гримає, пройдисвіт, — обурено сказав Дмитро Вишневий. — І де тільки знайшла такого?

— С-сам... з-знайшовся, — схлипуючи, видушила Наталка. — Не к-кращий і не г-гірший від тебе... т-таке с-саме з-золото.

— Ми ще розберемось! — погрозливо пообіцяв Дмитро Вишневий. — Ще подивимось. Я, може, серйозні наміри маю, а він?..

— Знаю тебе, баламута...

— Погано знаєш! — майже сварився Дмитро Вишневий, починаючи зараз і сам вірити в щирість і правдивість своїх слів. — Я, може, назад повернутись думаю! Може, набридло мені на будівництві, додому хочу.

— А квартира ізольована, обіцяли?..

— Обіцяли... А ти й повірила? Потинявся — і баста. Обоє за розум повинні взятись.

Виплакані Наталчині очі були вогкі й навдивовижу ясні, прозорі — можна було, здається, через їхні джерела заглянути в саму її вистраждану душу.

— Ти й справді... як із дуба впав.

— З дуба... Біля тебе хіба не впадеш?

І, наче образившись, почав хутко збиратись, радіючи новим своїм намірам, які, виявляється, давно зріли в ньому. Зріли, тільки до пори, до часу не здогадувався — ото ж треба було здибатись отут із цим, що вивчає питання!

— Куди? — стривожено спитала Наталка.

— Куди, куди, — пробурчав.

— Куди проти ночі?

— До батьків, приведу Юрка. Де це бачено — ми з тобою тут, а дитина в другій хаті... Хоч би гостинець мій приміряла, га? Ну, я скоро.

Й подався хутко.

Наталка взяла на дивані рожеву газову косинку і, донісши її в руках тільки до грудей, завмерла. Наче прислухалась, що зараз діється у безмежному світі, що прослався за стінами хати. Мовби чула порипування морозяного сніжку під черевиками Дмитровими...