Ситуація

Євген Гуцало

Проте Наталка не квапилась відчиняти двері. Здається, подалась у хату, довго не чулось її кроків, нарешті долинуло знайоме човгання. Брязнув залізний засув, напіводхилились двері, і в тій темній продовгастій щілині показалась висока постать Наталки, що однією рукою притримувала двері, а другу поклала на одвірок, наче загороджувала вхід. Освітлене тільки снігом ізнадвору, її повне обличчя не, виказувало ніякої радості, саму лише розгубленість.

— Не впізнаєш? — усе ще не втрачаючи бадьорості, запитав Дмитро. — Гостинці приніс від Діда-Мороза! — А що Наталка, похмура, й далі стояла в продовгастій щілині дверей, застережливо розставивши перед собою руки, поспитав: — Чи, може, інших гостей приймаєш? Признавайся! Є гості?

— Є, — начебто й спокійно відказала Наталка.

— Значить, не заскучаємо! — усміхався Дмитро. — Ну, пускай до хати, бо холодно.

Вже в сінях прошепотіла благально на вухо:

— Тільки прошу тебе, чуєш? Тільки прошу... От ситуація!

— Ти про що? — нездогадливо запитав.

Але вона вже ступила в хату. І Дмитрові на мить здалось, що вона тримається так, наче він і справді чужий. Відступила з порога вбік — за столом сидів незнайомий чоловік у піжамній сорочці, в окулярах, з великими залисинами. Чоловік сидів, як господар, важкувато поставивши лікті, і з-за блискучих скелець його сірі очі дивились прямо, твердо.

— То в тебе, Наталко, й справді гості, — привітно мовив Дмитро Вишневий, гарячково міркуючи, хто б це міг бути з її рідні: дядько, двоюрідний брат. Мабуть, хтось із рідні добився з чужого краю. — Вечір добрий!

Наталка сіла на дивані й дивилася з незрозумілим осудом. А чоловік озвався якось нехотя:

— Добрий вечір...

І далі сидів за столом — лікті виставив, за скельцями коричневі, важкі очі.

— Давайте знайомитися, — сказав Дмитро, поставивши чемодан і простягаючи руку: — Дмитро!

Чоловік за столом не зворухнувся, наче не до нього й мовилось, і тоді Наталка сказала квапливо:

— Василь Олександрович!

І в цю мить Дмитро Вишневий уже почав здогадуватись. Почав здогадуватись — і кров гарячою хвилею шугонула в голову; застугоніло в скронях, наче молотки-вібратори. Хоч би трохи розгубився — так ні, але на мить потемніло в очах, потемніло — й важко розвиднилось.

— А де Юрко? — запитав.

— У матері, — відповіла Наталка.

Чоловік за столом тримався так, наче й не чув ніякої розмови.

— Давно?

— Вчора ввечері відвела, з суботи на неділю, хай пограється в баби.

— А я гостинці привіз Юркові.

І відімкнув чемодан. Із чемодана дістав новорічні подарунки, якусь мить стояв із ними посеред кімнати — й поклав на дивані біля Наталки. Далі взяв до рук газову косинку, польський лак, флакон шампуню й мовив:

— А це тобі.

Наталка, суворо стиснувши губи, не зворухнулась, то поклав біля Юркових подарунків. На диво, вже опанував собою, і навіть почало подобатись, що загнав їх обох у такий кут. Про те, в якому куті опинився сам, уже не думалось.

— Запрошуй до столу, — сказав Наталці і, поставивши перед похмурим Василем Олександровичем привезену з міста пляшку горілки, сів без запрошення.

Кострубаті брови в Дмитра Вишневого лукаво заграли, наче електричними іскрами стали стріляти довкола.

— Значить, Василь Олександрович? — поспитав у чоловіка в піжамній сороїчці. — Де працюєте?

— На комбікормовому заводі, — вмить докинула Наталка.

— Інженером, — нарешті розімкнув губи Василь Олександрович.

— Та це ж чудесно! — І звівся, взяв три чарочки на підвіконні, налив. — За знайомство!

І перехилив одним духом. Василь Олександрович кинув погляд на Наталку, проте чарку не взяв. Дмитро, зігрівшись із холоду й оговтавшись, і зовсім відчув себе хазяїном.

— Завод комбікормів — сила! Значить, таки збудували й пустили. Тепер свиновідгодівельний комплекс буде рентабельний... Багато заробляєте?

— Вистачає, — мовив Василь Олександрович. І торкнувся пальцями чарки, поцокав нігтем по склу.

— Та ви пийте! — від усієї душі попросив Дмитро. — За знайомство! Посидимо, поговоримо як люди. — Й коли Василь Олександрович повільно взяв і за кілька повільних ковтків випив чарку, мовив радісно: — От і на здоров я!.. Тепер скрізь добре заробляють — і в місті, і в селі... Мені от квартиру обіцяють скоро дати. — І, зловивши холодний Наталчин погляд, додав: — Однокімнатну, зате ізольовану, з усіма вигодами — газ, гаряча вода, туалет, вибачайте.

— Щось би закусити дала, — обізвався Василь Олександрович.

Наталка, стискуючи вуста, поставила на стіл тарілку з нарізаним салом і кражалочками домашньої ковбаси. Мабуть, все ще вірила, що між двома чоловіками обійдеться миром. Та й не хотілось їй, щоб пили, не хотілось...

— Якби оженився, — розповідав Дмитро, — то на жінку й на мене сміливо міг би вимагати двокімнатну, правда? Але женитись не хочу, принципово.

— Чому? — примружившись і ледь скрививши в усмішці вуста, запитав інженер із комбікормового.

— Принципово. Женитись — не штука, якби потім не розженюватись!

Наталка сиділа на дивані й уважно слухала. Могла б, звісно, вийти в сусідню кімнату, але якась сила не пускала, чомусь не хотіла зоставити чоловіків наодинці.

— От ви, — щиро гомонів Дмитро із інженером, — приїхали в наше село, так? А жили в іншому. Значить, були якісь причини, щоб сюди їхати. Не заради лише комбікормового заводу? Скажіть, були причини чи я помиляюсь?

— Без причин не обійшлось, — уникливо мовив Василь Олександрович і на цей раз уже сам потягнувся до пляшки, розлив. — Причини завжди знайдуться...

— Хіба ж ні! — радісно вигукнув Дмитро Вишневий. — Ну, ваше здоров’я!.. Я поїхав у місто чого? Від жінки, від Юрка? Були причини, от!

— Із дуба впав, — бліднучи, прошепотіла Наталка.

— Бачу, ви вже пожили. Іще не в літах, а пожили. Десь близько сорока, еге?

— Яке твоє діло? Чого вчепився до чоловіка? — гнівно сказала Наталка.

— Хай говорить, — відм’якнувши обличчям і поглядом, поблажливо мовив Василь Олександрович.

— Авжеж, чом не погомоніти! Цікаво, ми ж не худоба, а люди!.. Значить, близько сорока? Значить, сім’ю маєте. Не може бути, щоб сім’єю не обзавелись.

Інженер із комбікормового поблажливо, звисока всміхався:

— То й що?

— Ми розмовляємо, так? Розмовляємо. Ви про мене знаєте, і про Наталку, про нашого Юрка? Знаєте. Чому ж тоді про себе мовчите, щоб і я почув?

— Я їй сказав усю правду, — і кивнув на похмуру Наталку.

— Я все знаю! — обізвалась жінка. — А ти — наче з дуба впав! Чого причепився? От ситуація! Ми з тобою через суд розлучились, ти сам захотів. А тепер прийшов допит знімати?