За билинами нашого часу

Євген Гуцало

Пам’ять минулого над нами велика, і, належачи дню нинішньому, прагнучи дня завтрашнього, ми продовжуємо існувати в минулому. Ми продовжуємо існувати в минулому, а воно живе в наших почуттях, у пам’яті. Те, що сталось учора чи позавчора, з плином часу прибирає інших рис і, заламуючись у свідомості так, як заламується у воді сонячний промінь, гріє особливим теплом, викликає особливе ставлення.

Як зберегти минуле? Його неповторні барви, звучання, запахи, які були тільки такими, а не іншими? Чи з часом можна відновити — у словах, які такі могутні й водночас такі слабкі, — буття, його важку плоть? І що саме з того буття відібрати, щоб не видавалось дріб’язковим чи несуттєвим?

А може, в живому житті взагалі нема дріб’язкового чи несуттєвого, все важливе, все має своє виправдання й призначення, все наділене смислом, котрого постійно дошукуємось...

По схилу п’явся молодий садок, світячи побіленими стовбурами, а поміж крислатих яблунь, піднесений угору на дерев’яних стояках, лежав голубий човен.

Здалеку дерев’яні підпірки були непомітні, тому спершу здалось, що голубий човен завмер у ранковому повітрі й лише чекає на повів-схлюп вітру, щоб гойднутись, щоб поплисти поміж деревцят, поміж гілля. Біля паркану з землі повитикалися стебла квіток, святково свіжі; на кущах агрусу біліло те, що невдовзі мало стати цвітом і листячком; яблуневі бруньки сиділи рясними зграйками, і з їхніх дзьобиків іще не показались язички рожевого цвіту. Скупа зелень, яка була, і та, що мала появитись, чекала на сонячний день, і так само човен чекав.

Багато їх водилось у цьому сіверському містечку. Схожі на велетенських поснулих риб, човни, догори днищами, лежали під ворітьми, біля хлівців, а то й на дахах якихось халабудок. Деякі пофарбовані, а здебільшого — сірі, обдерті, нешпакльовані, непросмолені й неремонтовані. Та чим ближче до ріки, тим густіше їх тут було у вуличках, що в’юнились по кручах, на тісних подвір’ях біля дерев’яних будиночків, де-небудь на латці городчика. І — на піщаному березі, що білів під кручами. Тут човни лежали поміж шелюги, в левадах, під вербами.

Весняна ріка ген-ген як далеко прослала свої сірі полотна, й хоч би тобі один човен майнув! Повінь, спокій, тиша, прорізувана голосами горластих півнів.

Той голубий човен у яблуневому саду завмер у ранковому повітрі, не зрухнеться.

Усвідомлення того, що містечко дуже старовинне, чомусь постійно викликає враження, ніби земля довкола стара. Начебто старіша, ніж по інших містечках і селах, хоча, звичайно, це не так. Але враження невідчіпне. І крутий узвіз, що веде до річки, ця глибока зморшка в глині, мовби тягнеться в млу минулого. І суха грудка землі на городі наче фосфоресціює тим темнавим світлом, яким блимає минувшина. Про людей, що трапляються назустріч, хочеться чомусь думати, що вони так само могли тут жити десять століть тому, як живуть і тепер, могли так само дивитись на світ із-під похмурих брів.

Мальовничі кручі, а на них церкви, собори, монастирі мовби увінчують цю землю, це містечко, надаючи довершеності й закінченого, віднайденого, смислу.

На дзвіниці Успенського собору туркотіли голуби, і їхні здушені голоси передавали солодке страждання, яким, здавалось, птахи й далі хотіли мучитись. Прозорими китичками цвіту опушились чорні в’язи, що росли довкола собору.

Серед строкатої зграйки туристів стояла вродлива жінка-гід і розказувала про князя Ігоря Святославовича, про половців, підступний степ, про татаро-монгольську навалу, про храми й палаци, які були знищені, сплюндровані. Іноземці слухали із ввічливою байдужістю на пещених обличчях, а жінка-гід, либонь, по-справжньому хвилювалась, бо їй були близькі ті походи й смертельні січі, її й нині пекла проллята кров русичів.

У вінку світлих пасемок, що легко, димно сріблились над її опуклим чолом, з глибоким поглядом колодязної прохолоди, вона, здавалось, так само зацвіла цієї пізньої весни, як цвіли в’язи біля собору, скупо, стримано, мовби й вона очікувала на щедре сонце, щоб розвинутись пишно.