За билинами нашого часу

Євген Гуцало

Та усмішка — мовби чаєчка над степовою сагою кигикала, квилила, зигзичила!

— Таки приїхав! — сказав товариш після обіймів і подивився так, наче не вірив очам.

Ми з ним учились в одному інституті, чотири роки спали в одній кімнаті гуртожитку, ділили спільні хліб-сіль, ночами розвантажували дрова й картоплю на товарній станції, щоб заробити трохи грошей до стипендії. Ми з ним разом конспектували, готувались до семінарів, брали участь у колоквіумах, виступали на теоретичних конференціях, відвідували концерти інститутської художньої самодіяльності. Хіба що не ходили разом до дівчат, не проводжали їх увечері по глухих вулицях — мій товариш був старший десь на п’ятнадцять років, воював, після війни працював на шахтах Донбасу, далі на залізниці, вчився у вечірній школі й потрапив до інституту, вже маючи дружину-вчительку і двоє дітей.

Тепер він учителював у цьому районі. Власне, вся його рідня була звідси, з Сіверянщини, й сам він, звичайно, був сіверянським, чим не переставав ніколи пишатись.

— Чи не краще, браття, почати нам старими словесами!.. — говорив товариш, і я відчував на плечах його важкі обійми.

— Почнемо наші пісні за билинами нашого часу... — відказав я.

На вежі-дзвіниці Спасо-Преображенського монастиря теж туркотіли голуби, і в їхньому туркоті жило якесь немислимо глибоке страждання, мука-млість весняна. Німці були зруйнували монастир, і досі відбудовується. Біля бурси стояла бабуся в капцях на босу ногу, тримала за руку хлопчика років чотирьох, на голові в дитини сіріла пілотка з зорею.

Обійшовши територію монастиря, повернулись до надвратної вежі... Оглянули знову парадний в’їзд, дві круглі вежі попереду, вузькі бійниці. Неширокі пілястри, з’єднані аркатурним фризом. В простінку між пілястрами, в одній з квадратних ніш, теракотовий рельєф із зображенням Марії. Жовто-рожева барва обпаленої глини мовби випромінює тепло, воно відчутне й у цю хвилю.

За якихось півгодини ми опинилися за стінами монастиря.

— Ти тільки поглянь! — надмірно голосно, не приховуючи захоплення, а, навпаки, демонструючи, мовив товариш і за давньою звичкою поклав тверду долоню на моє плече. — Діва Марія!

Неподалік зупинився автобус, одчинились дверцята, й першою на асфальт ступила ота молода жінка-гід, яка мені вже зустрічалась кілька разів. За нею повільно почали не так виходити з автобуса, як виносити свої тіла іноземці. Разом зі своїми поважними тілами вони виносили, мовби коштовні речі, спокійні погляди очей, які вже всього набачились, виносили гідні вирази облич, на яких малювалась перенасиченість, а також не забули взяти з собою якісь наче сповільнені жести, в котрих теж угадувалась перенасиченість.

— Німці, — сказав мій товариш, приглянувшись і прислухавшися. — Західні, мабуть...

Ми сіли в «Жигулі», якими він дістався в містечко. Перед вітровим склом на шовковій шворочці було підвішено, керамічний кухлик, у кухлику біліли проліски. Якусь хвилину сиділи мовчки, дивились на оборонні стіни монастиря, на круглі вежі.

— Красива, — сказав товариш із ноткою неусвідомленого жалю. — В таку й закохатись можна з першого погляду. — І, вже коли рушили, коли обабіч замиготіли дерев’яні й цегляні будиночки, паркани, дахи, дерева, запитав іронічно: — Чи ти не віриш у любов із першого погляду?

— Коли побачиш отаку жінку, починаєш вірити... А так — наче не задумуєшся.

— Чому всі потребують краси, чому кидаються на неї, чому завжди такий дефіцит? — у несподіваному запалі гримкотів, наче сварився з якимось відсутнім опонентом. — Краса — мов золото: не піддається корозії, інфляції, не девальвується. Страшна сила золота, а сила краси вища, сила краси якщо не сьогодні володарюватиме світом, то завтра. Розумієш, краса людських стосунків, почуттів, краса суспільної гармонії.

— Хиже з нутра іноді теж дуже красиве на вигляд.

— Та ні, — зареготав товариш, — хиже нутро має і хижу красу, тільки вчасно слід розпізнати... Побачиш красиву дівчину, жінку — і як наркотик. Веселішає кров, думки біжать наввипередки, завтрашній день стає бажаніший, ніж учорашній, і вже роки тобі не роки, а наче потік у горах, правда? Чи з тобою так не буває?

Він засміявся нервово, і я на коротку мить побачив звернуті до мене очі мого давнього товариша — вони були свіжі, чисті, блискучі, як оті проліски, що погойдувались у кухлику, перед вітровим склом, через ці очі можна було, здається, зазирнути у його фронтову юність.

— ...хліб несу. Чекав у сільмазі, поки привезуть із пекарні. А по дорозі надтеребив півбуханця, бо подумайте. Подумайте, поки в магазин, поки там, поки назад. Хе, в двох сітках-авоськах ніс хліб, а тепер лишилось в одній. Ні собакам не порозкидав, ні горобцям, а нема. Бо завжди комусь самому не вправитись у магазин, завжди хтось попросить, щоб приніс. Чом не принести, коли маю час. Я отак Парасці Підрубній ношу, вона вже знає, коли на мене чекати з магазину, заходь, заходь, каже, коли я тільки в сіни ступлю, а вона з лежанки зводиться. Настя Солом’яна від худоби в колгоспі ген коли пізно прийде, то ще за дня просить купити їй хліба, кладу їй буханку в хліві на старому верстаку, від курей замотую в рядюжку. Приміром, дитина після уроків біжить додому, виголодалась, ти їй бублика тицьнеш свіжого — ніколи й одне не відмовилось узяти в діда Тального, звикли, самі сороками заглядають як не в руки, то в сітку... Скоро матиму вісімдесят, а до Червоної Армії пішов вісімнадцяти років. Спершу наші частини стояли вздовж залізниці від Унечі до Вигонич, а потім на станції Жудилово посідали в ешелони й подались на Саратов, далі на Астрахань. Було обмаль обмундирування, зброї, зате багато революційного духу. Ми вже тоді називались Ленінським полком, і в Астрахані наш Ленінський полк розгромив білий заколот, ми їхній штаб уночі взяли штурмом. Далі треба було добиратись через море до Баку, але як доберешся, коли на морі хазяйнують білі. То йшли пішки. Сонце пряжило так, що падали від спеки. Де ж тієї води нап’єшся, коли кругом голий степ, коли солончаки й полин. Харчів теж не стало, якщо хтось беріг сухаря, то й сухарі повиходили. А ми хоч голодні, зате армія, назад не відступаємо, тільки вперед. Як добились до станції Чорний Ринок, то підкріпились, ожили. Йшли вперед і били білокозаків, далі визволяли червоний гарнізон у Кизлярі. А як бились із денікінцями, то познайомився з Іваном Кочубеєм, він командував кавалерійською бригадою. Ми до нього на станцію Шелковську ходили по хліб для нашого полку. Йдеш на день, сказав Іван Кочубей, а хліба бери на тиждень. І наказав відпустити нам вагон печеного хліба... Біля Наурської билися, сюди поїздом добрались. Як почали падати снаряди, ми залягли цепом. Стріляли, а патронів було мало, то скоро не стало чим стріляти, багато полягло наших. Ішли безлюдним калмицьким степом, вітер дме один день, другий, нікуди не сховаєшся, і снігом порошить, уже від снігу скривавилось тіло, а солдати ж поранені. Де перев’яжешся, де ліки візьмеш. Порвалось обмундирування, чоботи порозлазились, а йдемо. І голодні, бо припасів ніяких нема, хоч би тобі який сухар завалявся в кишені чи за пазухою. Три дні бив ураган у степу, ще зліший, ніж денікінська армія, тут епідемії почались, косило наших, я теж зліг, та якось оклигав, у госпіталь потрапив... Як видужав, то додому повернувся. Чого ж, організував колгосп. А як німці посунули, то в селі мені не можна було зоставатись, пішов у ліс, тут ми збили партизанський загін. Воював у з’єднанні Федорова, далі в Попудренка. Тепер на пенсії... Ага, хліб ось несу, надтеребив буханця. Весна холодна, то хочеться більше їсти, щоб зігрітись, а коли тепло, то їсти менше кортить, отак прийдеш із магазину додому й на пучку хліба не відламаєш. Лишилось у сітці два буханці, то ввечері Микола Журавель сам зайде, якщо зведеться, бо крижі йому з весною крутить. А зведеться, бо в цьому році, казав, ще одну антену хоче поставити на хаті, щоб телевізор краще брав... О, музика грає, це ж весілля в Олени Завгородньої, обіцяла короваєм пригостити, а щось не навідалась. Ну, сам до неї піду, хай вділить, коли напекла, бо й мені хочеться весільного скуштувати.

Звуки музики йшли хвиля за хвилею, як у степу під вітром хвиля за хвилею вилягає й зводиться ковила... Знаєте, як пахуча нічна красуня стуляє на ніч свої пелюстки, щоб у вранішньому світлі знову розгорнути їхні віночки? Подеколи звуки музики нагадували таку велетенську квітку, що розпростувала пелюстки від вогнистої пристрасті, то опадали вони, пригасаючи, знову спалахували, знову в’яли, й ця невидима квітка весільних радощів цвіла так дивовижно, а дід Тальний...

А дід Тальний (кремезні плечі; руки в жилах-мотузках; прямий стовбур шиї; гострі вилиці й горбатий ніс; окладиста чорна борода; молоді тернові очі) чи на музику налаштувався, чи на спогади? Що проростало в його мовчанні?.. Гуркіт німецьких бронепоїздів, квітень вісімнадцятого, станція Унеча, де формувався їхній революційний полк? А чи станиці Наурська й Мекенська, де точились жорстокі бої з білим корпусом генерала Покровського, і смерть товариша з поліської Буди-Воробйової, товариша, з яким багато пройшли, а ще більше здолати збирались? Може, згадалось, як відчайдушно билась із денікінцями кулеметна обслуга — донецький металіст Микола Громов і угорець-інтернаціоналіст, чиє ім'я звітрилося з пам’яті? Тоді ж обслуга другого кулемета із шпал і рейок нашвидкуруч склала барикаду, неподалік приготувалась до бою. За кулеметом заліг поліщук Данило, йому помагав чорнявий хлопець-азербайджанець, розвідник. Але ж зосталась із ними медсестра Віра, поліщучка, любила свого Данила, то як було не зостатись, як було разом не вести той бій із білою піхотою, з кавалерійським ескадроном? Прицільний вогонь по ворогах вели їхня революційна молодість, їхня любов, їхнє бажання вижити в цьому бою й з’єднати свою долю в одну. Їхня юна любов відбила атаки піших і кінних ворогів, проте загинула під артилерійськими снарядами. Вони, Віра й Данило, таки поєднали свою долю — вона в їхньому спільному безсмерті... Про них чи не про них зараз, через багато років, згадує Тальний, дід (а тоді — безстрашний боєць, селянин із натури, борець за справедливість світу), згадує, прислухаючись, як грає весільна музика в його рідному поліському селі?

Мій товариш не вперше долає цю дорогу. Щоліта з піонерами старших класів своєї школи відправляється в турпохід місцями бойової слави — від сивої минувшини, що постає зі «Слова о полку Ігоревім», до нинішнього дня. Бо ця дорога не просто прослалась по древній землі, оточена борами, з хороводами беріз по узбіччях, із ласкавими криничками для мандрівників, — ця дорога біжить із минулого в сьогодні, із сьогодні в завтра. Кожна людина — це історія свого часу, відбита в індивідуальній вдачі, й так само дорога — теж історія, тільки безпристрасніша за людину.

— ...спалене від першого до останнього двора. Лежить у лісі, раніше тут повне бездоріжжя, болота довкола, от партизани й навідувались. То за зв’язок із партизанами. А хто не втік у хащі, повбивали, дітей і дідів. Та ще окупація не минулась, як уцілілі почали вертатись на пожарище, до чорних печищ своїх, рили землянки, жили в норах. Тепер славне село (поглянь, які різьблені наличники, а ворітцята які фасонисті), хоча менше, ніж колись, і молоді небагато.