Молодий її гріх

Євген Гуцало

До початку наступного рейсу зоставалось майже півгодини, й шофер Андрій Острожанин, поставивши старенький, пошарпаний автобус осторонь стоянки, під пожовтілими яворами, подався на автостанцію. Оформивши в диспетчерській дорожній листок, вийшов у гамірний зал очікування, постовбичив якусь мить, роззираючись. Довкола двох вазонів у дерев’яних діжечках — дебелого фікуса з товстим, мов коров'ячі язики, листям та хирлявої пальми — літало, цвірінькаючи, кількоро горобців, і їхній зацькований щебет подеколи перекривав людський гамір.

Проминувши корзини, чемодани, клунки та розставлені — наче розкидані — ноги, Острожанин пробрався до буфету, взяв пляшку грушевого напою й примостив свою натоптувату постать за тонконогим пластиковим столом, встеленим проолієними папірцями з-під пиріжків та зіжмаканими стаканчиками з-під морозива.

— Дядечку, погадаю — всю долю вгадаю!

Циганкувате дівча — розхристане, з червоним намистом на шиї, в рясній квітчастій спідниці, що складками лежала на засміченій цементовій долівці, — дивилось на Острожанина блискучими, схожими на витягнутих із води равликів, очима, і в тих очах було стільки вогню, чистоти й щирого світла, що він мовби язика проковтнув.

— Позолотіть ручку, — попросило циганча, підбадьорене тим замішанням, і лозиновим станом своїм гойднулось так, що війнулася спідничка, оголивши босі ноги та гострі щиколотки на ногах, на яких аж сизіла коричнева шкіра.

— Візьми, — Острожанин розімкнув долоню, на якій лежало кілька монеток, і висипав на дитячу долоньку, що затремтіла, мов листочок. — А гадати не треба.

— Чому?

— Чому? Бо хто вже краще знає моє минуле життя, ніж я?

— Наперед погадаю, — з дорослою лукавістю засміялось циганча, і білі зуби заблищали в свіжому червоному роті, як зернята недостиглої кукурудзи.

Саме кукурудзи, що таборами примореного війська стояла в шибках автостанції на людських городах. А ще видніли сливи, прибиті курявою, стриміли напівусохлі стебла кістлявого кропу, крутими боками повивертались проти сонця зелені, жовті, смугасті гарбузи. Ген-ген удалині, за городами та гребенями хат, слалось горбисте поле, по ньому чорними шнурами аж ряхтіла зорана земля: наче стрічки, вплетені в коси золотої стерні. Далекий обрій млів, розпливався, танув...

Погляд Острожанина, як вільна птаха, ширяв там, у денному пеклі ранньої, погожої осені, та щось таки змусило повернутися сюди, в задушливу залу очікування... Циганча в червоному намисті сиділо під фікусом і тримало в руці довгий кавалок ліверної ковбаси — спочатку сама кусала, а потім давала вкусити своїй сестричці, завбільшки з диньку: ця диня-карапузка розтуляла широкого рота й надкушувала ліверної ковбаси не менше, ніж старша сестра... Суха, мов очеретина, тітка тримала на колінах сітку-авоську, і з великих її вічок рум’яними та жовтими боками випинались булки, бублики, буханці хліба, куплені в районних продтоварах... Біля аптечного кіоска лежав мішечок, ледь-ледь здригався, пробував перелізти під лаву й кувікав по-поросячому, а миршавий дідок у облізлій кролячій шапці незворушно куняв над тим капосним мішечком.

Погляд Острожанина знову майнув за широкі, на всю стіну, шиби автостанції, на цей раз понад верхами садів сягнув заводського димаря, долинув до гаю на схилах горба, над горбом плив літак, маленький, мов прозорокрила бабка в лузі. Проте знову щось змусило повернутись назад, у станційне приміщення, й Острожанин, без охоти допиваючи теплий грушевий напій, ковзнув очима по пасажирах... Баба тримала на колінах перев’язані шпагатом гумові чоботи, а з їхніх неживих горлянок виглядали засунуті пакунки, новенький віник... У кутку, низько схилившись над розгорнутою книжкою, сидів хлопець, вицвіле солом’яне волосся спадало на чоло, на підборідді чи то кошлатився, чи то димів на сонці срібний пушок... Веснянкувата дівчина в підсмиканому платті, що відкривало тугі й засмаглі ноги, мов налиті кров’ю та гречкою ковбаси, моторно ловила звернуті на неї погляди, так само зловила й важкий, мов обух сокири, погляд Острожанина — й наче сахнулась від несподіваної гостроти його...