Молодий її гріх

Євген Гуцало

Поставив автобус на зупинці, розчинив передні та задні дверцята — й перші пасажири з кошами та корзинами стали проштовхуватись усередину. «До Ядлівки?» — запитувало кожне. «А через Гостролуччя йде?» — питали. «В Кутах зупиняється?»

Острожанин лише кивав головою, чубатою, мов стріхата клуня.

Тривога шпиняла серце, й та тривога випхала з автобуса, повела до автобусної станції через плесо розплавленого асфальту, засипаного соняшниковим насінням, яблучними зернятами та розтовченими стручками квасолі.

Став у порозі й роздивлявся по боках. Потоки немилосердного світла падали в очікувальну залу, перетворюючи її на гарячу сковороду, й на цій сковороді не так смажилось і шкварчало, як дзвеніло гороб’їним щебетом, шуміло людськими голосами, кувікало отим мішечком, що борсався біля аптечного кіоска. З гумових чобіт виглядали покупки та новенький сорговий віник, у вічках сітки-авоськя рум’яними та жовтими блищиками всміхався хліб, червоніло намисто на ніжній шиї юної циганки, літньою засмагою аж видзвонювали тугі дівочі ноги з куцого ситцевого платтячка, і юначий чуб розсипчастою пшеничною соломою промінився по чолу, нависав колоссям над одвійками вигорілих брів...

Коли йшов до того хлопця, що зігнувся над книжкою, то ноги видавались важкі, мов мішки з литою пшеницею.

Сплетені пальці рук лежали на сторінках корінцюватим корчем... На самій маківочці голови ллянисте волосся взялось вихорами, й серед тих вихорів жовтів довгий остюк... Стовбур точеної шиї випинався з коміра голубої сорочки, й на «брехунці» шовковився тонкий пушок... Острожанин розглядав хлопця, все більше впевнюючись у своїй потаємній певності, і груди його пойнялись холодком, і той холодок підступив до горла, вдарив у мозок.

Хлопець звів голову, глянув на Острожанина з похмурою запитливістю в карих очах і знову втупився в книжку. Та, мабуть, чужа присутність непокоїла, й скоро він знову двома карими пломенями сяйнув на незнайомого чоловіка.

— Їдеш кудись? — озвався Острожанин.

— Їду, — відказав хлопець, приглядаючись до нього й не впізнаючи.

— Часом не з Тернівки?

— З Тернівки, — трохи здивовано відказав той, вже пильніше приглядаючись.

— Значить, мати з Тернівки не вибралась і досі там живе.

— Та ні, раніше ми жили в іншому районі, а це баба померла, то мама спродалась і переїхала жити в материну хату, на батьківщину.

— Баба Вустя померла?

— А ви її знали?

— Я, хлопче, й тебе знаю.

Той вайлувато звівся з лави, потупцявся, карі пломені очей горіли й цікавістю, й тривогою.

— Ти Василь? — не так запитав, як ствердив Острожанин.

— Знаєте... — ніяково згодився хлопець. — А мати ж моя?..

— Галя!

— Таких, як ви, дядьку, в Тернівці я щось не здибав... Чи ви звідки?..

— Бувати колись у Тернівці доводилось, от і знаю людей... Як Галя поживає?

— Мати моя? Добре, в колгоспі робить... Ось тільки батько помер.

— Федір? — двома перепелами злетіли кущаті брови. — Коли?..

— Позаторік, від грудної жаби.

— Жалко? — різко спитав Острожанин.

— Таке питаєте...

Жалко, зрозумів Острожанин із виразу молодого обличчя, на яке мовби тінь від раптової хмари впала.

— А ти як? У кологоспі чи, може, вчишся?

— Вчуся, — мовив Василь. — У технікумі механізації...

Острожанин запалив цигарку, глибоко затягнувся, відчуваючи від тютюнового диму полегшення, мовби від ліків. Хлопець усе ще насторожено приглядався, силкуючись відгадати — хто ж перед ним?..

— Дівчину маєш?

— Товаришую з однією, — затремтіли в усмішці юначі губи.

— Зустрічаєшся, щоб погуляти, чи, може, братимеш?

Щоки Василеві порожевіли, мов пелюстки маку на городі.

— Життя покаже, — і сховав погляд.

— Грошей вистачає?

— Одержую стипендію, мати щомісяця шле, так що я не голодую.

— В гуртожитку чи на квартирі?

— В гуртожитку, ще троє зі мною в кімнаті.

— Ну, бувай, — мовив Острожанин і простягнув руку на прощання. Долоня Василева була тверда, мов дубова дошка. Затримав у своїй, наче не бажав відпускати, і той довгий потиск, видно, здивував хлопця. — Як там здоров’я материне?

— Добре. Ось тільки в грудях у неї, скаржиться, давить подеколи... як жорна.

— Трудяща вона, — примружився Острожанин. — То бувай!.. Мені пора, автобус чекає.

— Хто ж ви такий? — уже навздогін поспитав хлопець.

— А-а-а, — махнув рукою.

— Що матері передати?

— Матері?.. Хай бережеться! І ти, дивись, не збав здоров’я на студентських харчах.

Осторожанин обернувся в порозі автостанції — хлопець дивився вслід, і в нього, русявого, було таке обличчя, мовби намагався розгадати якусь таємницю, мовби ось-ось уже мав покликати, кинутись навздогін...

Чи то від полудневої спеки, чи то від смоляного духу, що йшов од розплавленого асфальту в дворі автостанції, в голові запаморочилось, і Острожанин спинився, відчуваючи: й сам загойдався на широко розставлених ногах, і серпневий світ, мов п’яний, заколивався, і в очах заблимало синіми та золотими жмурами, наче іскри електрозварки...

Автобус рушив, покотився, побіг — і рушило, покотилось, побігло районне містечко, вже й залишилось позаду, і тепер уздовж дороги стояло море соняшників, над якими зграями пурхали горобці, й так само зграями проносились важкотілі голуби. Чубата кукурудза, розкосичивши напівусохле листя, напіврозстебнувши пазухи з золотими качанами, важким потоком хлюпнула до дороги й застигла в останній своїй здибленій хвилі, далі знову клин соняшників попідносив догори чорні, з достиглими зернятами брилі, а деякі з них були у віночках цвіту, всміхались на повен рот.

Дорога розмотувалась і розмотувалась, а довкола мінялись краєвиди; пропливала, як денне марево, діброва, за нею байрак, за байраком село; артільні, будівлі, тракторний парк, череда, а далі свіжа рілля безшелесно розіллялась, і червона, біла та ряба худоба стоїть перед крайніми борознами, наче на березі химерного моря; буряки, порослі щирицею та лободою, змінювалися стернею, по якій стояли ожереди соломи, схожі на п’єдестали. В кетягах калини, в сузір’ях шипшини, в чорнобривцях та мальвах на нескінченну нитку дороги нанизувалися села, хутірці, полустанки, заводи, кар’єри й мовби творили строкате намисто на тій рухливій поворозці, яку долав автобус. Острожанину здавалось, що час стоїть непорушно у вінцях обрію, що він застиг, як драглі, не сколихнеться, ніколи не зрушить, а так і стоятиме, як сонце в зеніті.

Зрештою, звечоріло, там і смеркло, коли автобус знову опинився на автостанції в районному містечку. Ще пасажири не встигли вийти з пропахлої курявою машини, як шофер уже сягнисто простував до великого куба з металу та скла, що примарно жовтів лампочками слабкої електрики.

В очікувальній залі, під фікусом, сидів якийсь командировочний з товстим портфелем, що мав руді здуховини ситої телички. Бідя аптечного кіоска, де вдень по-поросячому кувікав і ворушився мішечок, зараз примостилось кілька студентів, які, видно, чекали останнього автобуса на область. Гінкий, мов щогла, парубійко з клинцем кучерявої борідки грав на гітарі, а решта хлопців притупували ногами, обтягнутими джинсами, обтертими на колінах, в латках.

Острожанин сів у кутку на лаві — тут удень сидів над книжкою отой хлопець із німбом ллянистого волосся на голові, й очі його, — як дві пташки п’ють воду з дощового струмка, — невідривно пили з зернистої, засіяної літерами сторінки.