Молодий її гріх

Євген Гуцало

«Хто ж ви такий?» — забриніло в пам’яті запитання й віддалилося, згасши, як ниточка бабиного літа на степовому вітрі.

Поріг автостанції переступив чоловік у шкірянці, з молочними вусами на рум’яному обличчі, — Острожанин упізнав у ньому таксиста з області. Таксист похмуро скинув поглядом півпорожню залу й наблизився до командировочного з вгодованим портфелем. Командировочний заперечливо поморгав повіками, й таксист почовгав до Острожанина.

— Їдеш? — спитав. — Машина порожня до центру.

— Мене ти не візьмеш, — відказав неслухняними, вовняними губами.

— А чом? — отетерів той. — За троячку... Чи тобі не в область?

— І сам не знаю, чоловіче, куди мені зараз треба.

— Ну, дивись... — промимрив і, рипнувши шкірянкою, відступив.

Гітара біля аптечного кіоска вмовкла на тужливій ноті, далі запалу тишу розірвав оглушливий акорд — і джинсова парубоцька компанія заметушилась, задвигтіла радісними голосами й моторно посунула слідом за важкотілою постаттю таксиста, що при ході рухав грудьми й могутніми лопатками на спині так, наче боровся з зустрічною штормовою хвилею.

Значить, баба Вустя померла... Й не тому, що небіжчицю годиться згадувати тільки добрим словом, але ж хіба забудеться, як у війну переховувався в неї в погребі, коли всю молодь у селі виловлювали на каторгу до Німеччини? Ховався за купою картоплі, за діжечками з квашеною капустою, а зима, а холод... Вустя спускалась по драбині в погріб, шаруділа, мов миша, в темряві, дихаюча сапчасто. А коли в погріб спускалась Галя, то здавалась пташкою, що бачить і в темряві, й дихала нечутно, й пахла по-іншому: чи то холодоком кавунового соку, чи то тонкощами вишневого глею, чи то примерзлими ягодами калини. «Дядьку Маркіяне, — шепотіла вона в темряві, — ось вам від матері гаряче молоко в глечику».

Й Острожанин самим лише прижмуром очей усміхнувся зараз на оте її давнє «дядьку» та «вам»: на вісім весен була молодша від нього...

Коли виходив із автостанції, командировочний подивився вслід очима, в яких роїлись червоні мурахи втоми, й заплющився мов учаділий.

Залите місячним промінням, дрімало містечко. Острожанин зайшов до районної чайної, взяв пляшку кріпленого вина — й не стямився, як випив. «Ось тільки батько помер, — пригадалось йому. — Позаторік, від грудної жаби». В чайній гойдався тютюновий дим, у сивому диму коливались бліді, жовті, рум’яні, червоні, посоловілі обличчя, — наче під водою, де ледь-ледь ворушиться течія. І гамір п’яних голосів скидався на шум очерету, битого крильми вітру.

Острожанин грякнув кулаком по столу і встав. Склянка схибнулась, брязнула на долівку, захрущала під ногами.

Хитнуло на виході, придавило до одвірка, не пускаючи, проте Острожанин, попручавшись, таки подужав силу хмелю, ступив на курну вулицю. Якийсь час стояв, заточуючись, а над ним погойдувався місяць, довкола не стояли на місці будиночки в палісадниках, кущі бевзу за огорожею, стовпи з ліхтарями.

Додому йти не хотілось, і він подався в серпневий морок нічної вулиці. Поминув паровий млин, від якого запахло духом борошна та чадним гаром, побуткомбінат, районне фотоательє.

За яром гніздилось кілька хатин, блимаючи жовтими сльозами світла у вікнах. Із гілля яблуні, що нависло над вулицею, впало яблуко, покотилось попереду, мов примарний відьомський клубочок.

Переховувався від облави у Вустиному погребі, аж якось в темряві зимового вечора пришелестіла ласочкою Галя, покликала: «Дядьку Маркіяне, німці в нас корову забрали, а маму чобітьми збили, бо не давала». Він мимоволі пригорнув дівчинку, пригорнув її студені сльози, дрижання худого тільця, перепелиний стукіт серця, — і мовби весь світ обійняв, уловивши надію і певність, а відтак і світ його теж обійняв.

За містечковою околицею в попелястій місячній повені слались луги. Щось бовваніло біля самотнього стіжка сіна, якась непевна постать, і Острожанин почвалав по отаві, надумавши попросити закурити.

Біля стіжка стояв кінь і смикав сіно.

— Агов! — покликав Острожанин.

Ніхто не відгукнувся, а кінь, на якусь мить переставши смикати сіно, повернув морду й подивився не те що безстрашно, а роздумливо й печально. Підійшовши ближче, поклав долоню спершу на крутий кінський бік, далі перевів на спину, потім під долонею потекли вогкі пасма гриви. Й гострі дрижачки перебігали під долонею, наче вона посувалась по живому, нервовому груддю.

— Сам тут у лузі? — спитав Острожанин. — Утік із колгоспної стайні? Чи, може, заскучав за волею?

Щось відповідаючи, кінь війнув хвостом, крутнув мордою, стрельнувши гостренькими вухами, й знову тицьнувся в стіжок. Поодинокі зорі блідо мерехтіли в чорно-голубих високостях неба.

— Чуєш? — припадаючи щокою до вогкої кінської шиї, допитувався Острожанин. — Чуєш, що він мені сказав?

Сухе сіно хрумтіло на міцних зубах.

— Він сказав, що батько помер! Чуєш? — Острожанин настійливо звертався до заблуканого нічного коня, що начебто слухав і в той же час перебирав плямкими губами пашу. І вигукнув: — Так то ж Федір помер!

Кінь на мить прищулив уші. Тиша стояла в лузі, тільки сюрчали коники, заповнюючи її потерухою кістлявих звуків.

— То ж Федір помер, а не я, зрозумів?

Низько над землею пролетіла нічна птаха — крила її з важкуватою різкістю прогойдались у густому повітрі.

— Та хіба я міг про те сказати Василеві? Не я доглядав, ох, не я доглядав, хай би й могили мені не знайшлось на цьому світі.

Мабуть, та сама птаха, повертаючись назад, знову пронесла на полохких крилах тягар темряви, місячного проміння, блиск далеких зірок...

— Чуєш, він поїхав... Куди поїхав? Чом я не спинив, не сказав усієї правди? Мати ж йому ніколи не скаже, не признається. Може, й не здибаємося більше з ним... Чуєш, а сьогодні здибались, я впізнав його, нутром почув. Може, й він почув, га, бо ж не міг не почути?

Кінь смикав і смикав сіно з стіжка, в якому попискували миші, — чи то грались, чи то непокоїлись.

— Не було в Галі більше дітей, ото хіба що гріх від мене, а від Федора — не було. Гріх, чуєш? Молодий її гріх! Бо хіба ж їй не хотілось дітей? Усі жінки бавлять, а вона — як удовиця при живому чоловікові. Може, їй якраз отакого Василя і хотілось. Жнива, ніч, молотарка перепелом б’є, а ми здибались біля ожереду, й Галя каже: «Дядьку Маркіяне, хочу від вас дитя народити». Чуєш, конику?... А після тієї ночі й не дивилась у мій бік, а потім і пороз’їжджались по чужих селах.

Кінь хоркнув, запряв ушами, наче прислухався до звуку, чутного лиш йому.

— Якби ж то я знав тоді, який камінь, які жорна кладу на все своє життя, що так і ходитиму з тією вагою на шиї з дня в день... Стільки без мене прожив хлопець, скільки ще проживе без мене, а я думай і страждай. Галю, не знала ти наперед, і я вгадати був не годен нинішньої зустрічі. Молодий твій гріх, а болить і досі.

Кінь відвів морду від стіжка й, ледь шарудячи по отаві, неквапно подався геть.

— Ти куди? — запитав Острожанин, здивовано приглядаючись, як кінь, темнішаючи і втрачаючи чіткі обриси, чвалає через попелясте безбережжя місячного лугу.

Кінь зник у блакитняво-срібному мареві поміж тополь околиці. Відволожена росою, гострим холодком віяла трава. Острожанин, привалившись до стіжка, вловлював запах сіна, духмяний, медянистий, і наче лікував душу струменями її літнього духу.

— Тільки оцей кінь знає про Василя, більше ніхто. Але мав же я комусь розказати, то краще йому, гнідку.

Уже йшов через яр, що забивав памороки затхлістю болота, як раптом спинився й поклав долоню на груди так, наче хотів утримати буйне серце:

— Батько помер... Це ж для нього — батько помер, немає, більше не буде...

У стемнілому небі зірвалася серпнева зоря, покотилася стрімко, погасла так раптово, як гасне людська доля. Небо простирало над світом безмежні крила, цвяховані тілами немеркнучих золотих огнів.