Постріл опівночі

Євген Гуцало

Василь Дуплавий сидів на покуті під портретом Юрія Гагаріна, першого в світі космонавта, обвитого вишиваним українським рушником, і читав у газеті про звірства чілійської хунти.

Жінка спала на дивані, у сусідній кімнаті. За вікном розіллялась темрява ночі, по хвилях якої плив місяць. Мружачи підсліпувате праве око, Василь вгризався у фрази.

Тут і гримнуло. Василь Дуплавий спершу не злякався, а вже пізніше взяв його страх. Гримнуло у вікно, й шибки, брязнувши, розсипались, мов суха крига, й чорна ніч заглянула до хати через вибите вікно. Війнуло прохолодою, м’ятою і спаленим порохом. Василь Дуплавий увібрав голову в плечі і прожогом кинувся до вимикача, погасив електрику, а вже тоді впав на долівку.

У вухах стояв звук пострілу і брязкіт розбитого скла. На сусідньому обійсті гавкав, надриваючись, пес, наче йому душили горлянку ланцюгом.

— Що таке? Що таке? — злякано скрикнула з порога розбуджена жінка.

— Лягай! — люто гарикнув Василь.

Жінка, мов куль борошна, звалилась поряд.

— У вікно стрелили... Не ворушись, може, знову пальнуть.

— Горенько, — заскімлила жінка, — що це буде? Якби ж хоч хати не спалили.

Обоє дивились по вікнах, чи не падають на скло відблиски пожежі.

— Не лежи, — стогнала жінка, — йди надвір та пильнуй...

— Щоб і мене вбили?

— А краще хай хату спалять, еге? — клацала зубами й схлипувала.

Й тоді де подівся страх. По ньому стріляють, хочуть убити, а він лежить і жде, поки живцем спалять! Вибухнув гнів, і цей гнів змусив звестися, кинув у сіни.

В очі йому вдарило світло місяця, туге осіннє повітря. В тіні повітки лежало кукурудзиння, а здалось, що хтось причаївся. Ногами, в які вступили відчайдушність і страх, подавсь до повітки, ладний кожної хвилі прийняти смерть. Обійшов повітку. Згинаючись під яблуневим гіллям, перейшов сад. Упало яблуко, й він завмер прислухаючись... На городі лежало купами сухе картоплиння, де-не-де горбились гарбузи.

Через бузину продерся у вуличку, з вулички на дорогу. Ніде нікого.

Звідки стріляли?.. Мабуть, з-під тополі на обійсті, а тікав через садок, через город — у левади, там подався верболозами.

Вибиті шибки зяяли темрявою.

— Мотре! — глухо сказав у хатній морок.

— Га? — обізвалось нищечком із підлоги. — Це ти, Василю?

— Вставай, вилежуєшся...

І знову в сад, потім городом подався. Тепер шукай вітра в полі! Тре було зразу кинутись надвір, а не чекати долічерева, поки вдруге пальнуть.

Ступав скрадливо, м’яко, й насторожене тіло здавалось легким, як у дитинстві. Отави за городом дихали нічним холодом. Завмер біля копиці сіна, роззираючись. Куди йти вздовж берега — ліворуч, праворуч? У ставковій воді скинулась риба, потім плеснуло в очеретах. Тиша була тверда, мов лід, ось-ось, здається, лусне розбитим склом.

Від верби до верби ступав, мов од ворога до ворога — чи не чатує хто за стовбуром? Не причаївся під скособоченим тином? Білі, в місячному сяйві, наче в нічних сорочках, позавмирали сонні хати. Може, хтось зараз стежить за ним? Василь Дуплавий обернувся — стежка біліла примарно, стелячись із цього світу в небуття.

Хто стріляв? За що мстився?..

Жалібно скрипнули двері повітки, сивою хмариною випливла жінка.

— Мотре, ти?

— В хаті страшно, то я в повітці стою.

Тієї ночі так і зостались у повітці — постелили перед розчиненими дверми сіна, повсідались і просиділи до ранку, дивлячись на свою хату.

Щоправда, перед досвітком за повіткою почулось гупання — щось ішло й зупинялось, ішло й зупинялось. Василь узяв вила й ждав. І перегодя передихнув полегшено: з-за повітки на обійстя вийшла стара кобила колгоспна, яка подеколи блукала й ночами, бо за нею вже не було ніякого догляду.